Осінь для ангела - Пашковський Євген
Геть спокуси! очам віри видно його, Ангела, охоронця над повсякденним туманом, над багатствами марноти, над очеретяним димом осені, — зір злиденно сльозіє, щоб виплакати й забути себе; Господи, в біді, в знесиллі яви Ангела, якого Авраам причащав, який утримав руку над сином, який діву в пустелі втішив, яви одного з багатьох Твоїх, що перед очима Іакова сходили й піднімались таємною драбиною аж до престолу, що осявали дорогу обітованним вогнем, супроводжуючи по пустелі, яви, Господи, того, хто врятував Давида від левиніх щелеп, того, хто увійшов до храму, де Захарія з кадильницею в руці вже оніміло знав про народження Предтечі, того, що легкокрилий благовістував віфлиємським пастухам, яви слугу свого, визволи Отче з темниці втоми, яви миротворника в сяєві слави, не того, що згордівши, одринув у пітьму, яви справедливого, вісника повелінь, — прозрію і я — таке місячне пекло, духом помсти і відчаю пече безодня падінь; — і заступи і помилуй...
Снилось: обідає біля дороги під триногим стовпом, смерк ущільнюється глухою повстиною, вівсяна каша налипає на ложку, тарілка напівпорожня, за парканом вогніє вікно, і такий роздоріжний ляк. що хтось свій, сільський, вийде звідти і запитає: чом ти тут, чого не ідеш додоми? прокинувся від голосу провідника, він роздавав білети пасажирам — і передчуття свята було безпомильним; на пероні розбалакався із студентом, що за його словами пару тижнів тому стояв біля храму в комсомольському патрулі: звільнили від занять, пообіцяли стипендію; таке робилося, віруючих тьма, і старі і малі; ми мовчимо, покинули агітацію і мегафони, бо автобуса рознесуть, шо ти хочеш, фанатіки; а ти часом не кориспандєнт? їдь до Дрогобича, на автостанції напитаєш село Грушів, там всякий знає...
Автобус минув задертого вздовж дороги шлагбаума, дощану халабуду з недоїдками, обірвані міліцейські гудзики на траві, серед села пасажири спішились і Богдан попрямував за ними, переймаючись благоговінням від своїх поводирів; зустрічні вітали знайомих поклоном; на пагорбі товпились люди; звідти, від подвір’я господаря, чия донька першою помітила Божу матір, видніла дзвінниця і сизий пам’ятник на честь давньої з’яви, і тінь хреста за густовітими ясенами на спинах молільників. Це потім встиг роздивитися, а відразу, — на балконі каплички чорний, траурний обрис Богоматері, видно, як вона кланяється нарізнобіч, юрба зітхає і дехто падає озем, лице в сльозах; і раптом відчуваєш смердотний сором за себе, за гидь прожитого, за плюгаві нав’язливі думочки, за свою ницість перед побаченим, — бо кожне твоє безстидство, розпластана фізіологія гріха, паскудство розуму, що казив світом і марудився життям, кожна звивина гадючих нутрощів, кожна клітина гнилого в тобі вже побачена; тремти, всеїдний. Поряд якийсь молодик покручував окуляр бінокля; Богдан, здивований присутністю голосу, попросив глянути: обрис святої Діви, не наближаючись, тьмянів за збільшуваним склом і танув, мовби підказуючи — не треба; бінокль пішов далі по колу; весь дотеперішній сором поступивсь місцем засоромленню від невіри, страхові святотатства, власній ницості перед обличчям найсвятішої двохтисячолітньої таїни і водночас знанню своєї причетності, подихові живого неба; тепер було добре видно, як траурний обрис помалу рухається по балкончику, — люди шептались про благословіння; дорогою повз витоптаним і вже втретє переораним, як розказувала одна бабця, городом зійшов униз, до каплички: на підмурівку довкруг огради горіли й духмяніли свічки, жовтий, червоний, сніжний стеарин стиха потріскував, і вітер гойдав барвистим рушником, ув’язаним на дверних ручках замкненої каплиці; люди йшли нескінченно; жінки, стоячи тісним півколом, простими й слізними голосами співали псалми, а коли мовкли ненадовго, знайома вже бабуся впрошувала дорідного міліцейського капітана пустити за ограду, аби при самій капличці поставити нових свіч; старі догорали. Офіцер втомлено, з надлишком байдужої сили, відмахувався; тут уніатська церква, вона закрита, тут не положені культові служби, скільки казати вам. Доки тривала розмова, якась хворобливенька, бідова, з молитовною радістю в очах, дівчина прошмигнула на подвір’я, стала навколішки біля балкону, — хустка збилася їй на плечі, — чолом торкалась землі, підносила стулені долоні вгору і молилась так щиросердно, з такою неопалимою вірою, з таким пресвятим вогнем, що і молодший, посланий офіцером, страж переминався з ноги на ногу, вмовляв відійти за ограду, а вона, заплакана, дужче била поклони. Бабуся, що втрете приїздила сюди на поклін, самим поглядом показала на ледь зриму, завбільшки з наперсток, тінь біля правого кутового стовпця на балконі — струм пронизливої чистоти підламував коліна і єдиною думкою, одним каяттям було: повторювати за жінками біль молитовного співу: молим тя, благаєм і руки возносим... Заплющитись: увіч стоїть картина Богоматері, руда, в колір зіржавленого світу, фарба на дверях, здивовано суворі, розгублені, обнадієно прості обличчя паломників, синій потріск задмухнутих вітром свіч, похмурий біг тіней, сонячна кипінь на сизій покрівлі, простір і яснота благісної урочистості над світом. Люди пошепки, якось по-рідньому оповідали, що влада навмисне замурувала трубу з каплички; там біля вівтаря джерело, ще минулого віку засльозіло з дупла верби, тоді була перша з’ява, селяни свяченою водою зцілялись.
Сновидою вийшов на пагорб: за ріллею між прозелені дерев стояла траурна тінь — і моя рука сама по собі творила хрестне знамення; зникло минуле й майбутнє, розпач плоті, мізерія знань, тривав лиш сором за очі свої, негідні дивитись на Неї, матір самого Бога. Здригали слова маловірів — то, люди добрі, стовпчик чи галюцинація яка! — здригав і голос знайомої бабці, що підвела одного до паркана і вказувала на активіста з мегафоном, мовляв, першими днями видерся на балкон, щоб білою матерією запнути, і рука його збагряніла, закривавилась там, де тримав молотка; чим дужчав сором, тим яснішала всередині переконлива тиха сила: покаятись, творити милостиню, молитися за убієнних, просити прощення за живих, терпіти за злих і гордих, бути слугою заступництва і, зустрічаючи вбогу душу, розказувати про диво — і жити сказаним.
Пресвятая Богородице, спаси і помилуй нас! — всіма нервами і всим загостреним чуттям, а потім вже слухом ловив почуте і, коли підводився з колін, боязко було отріпувати пил землі на одежах; розплавлений на граніті віск тужавів, бабусі з виболілими після каяття очима запалювали нові свічки, затуляли долонями гнотики, проте невидиме траурне світло з балкону головувало над покірно змалілими людьми, лиш дядько з напруженим зором і твердими рухами церковного старости вирізнявся буденністю, наглядав за порядком, давав всьому лад, поправляв заплутані вітром рушники на ограді, повторював: царствіє Боже єсмь всередині вас; збоку охкала безвиразна молодичка, — а дєніг, дєніг скокко пажертвовалі, і всьо ісполком атабрал; вот абманиваюцца народи, — гнійний сморід коло хліва бродив над купою нечистот, донизу простилалась рілля городу і сором вибілював до неможливості осуду; за спинами уклінних бабусь відійти обережно до криниці, там по руках ходить вірш, записаний на папері в косинку: о дивна новино, чудо з чудес, пречистая Діва зійшла з небес, прескорбная Мати в чорнім вельоні сумна і плакуча стоїть на балконі, моліться, моліться і кайтеся, люди, завтра, напевне, запізно вже буде: я прошу і молю за все Твого Сина, бо впаде на світ цей тяжкая година, в гріхах невимовних земля пропадає, рідніться, моліться, прошу вас, благаю; коли переписав молитву в блокнот і застебнув на гудзик внутрішню піджачну кишеню, голос причувся йому, тихіший від падіння зорі: дивись! дивись! ангельський легіт обвітрює лиця й сумніви, й відчай, і смерть, досі віддалена на політ воскресіння, втрачає упирську жахливість; вір і вірою віддаляй судну годину від кволих серцем. Весь білий день здавалось Богданові — відстороненому від себе, дивному собі — що сила вища розмірковує за нього і радіє йому, мов після довгого сирітства віднайденому справжніми батьками, та водночас розпитує і вивіряє синівську душу на міцноту: чи досить вдихнула яснотерплячих сил, щоб одиноко, та не самотньо, йти між володарів і ягнят, доносити сурмове світло ангела, падати від знемоги, підводитись і шукати хреста на дорогах свідоцтва й розпуки. Повертались назад, тряский автобус потрапив під зливу, крізь сон оголені нерви відболіли, і пережите впелюстилося в одну мить, в одну сльозу подиву і любові; то ж, коли скраю вокзальної площі випив склянку води, здавалось, стояв за сотні літ від сьогоднішнього, витрусив і передав гранчака наступному в черзі, туман кінським сапом закосичував кам’яний простір міста, навальна ворожість, як і затятість захистників, прирікала на споглядання, хотілось гукнути і привітати свою прощальну луну, враз захмелили духмяною шкірою легкі на золотавих пряжках валізи, знайомо й приємно, як на вакації, запахло курним вугіллям, таблеткою валідолу в обценькуватих пальцях носильника, апельсиновим соком, що його циганча, оперезане хусткою з немовлям, вицвиркує з шкірок в пташиній ротик малого, кислим пивом, тріскотнею розбитої об поріг пляшки, риб’ячими кістками на підлозі буфету, шерстю й слиною на висолоплених язиках блудних псів, загноєним коростявим брудом на тілі старого бороданя, що підстелившись картоном, підігнувши босі, обморожені лепом, чорнобурякові ноги, мулявся в закуті за дверми і фугаска вермутна стояла напохваті, замацаною тривогою підвіконня білетної каси, ваксовим правоохоронним холодком, йорзанням поспішаючих, гумовим чадом шин таксі, казематною пріллю телефонних буд, голубинім послідом, оранжево новісінькими рюкзаками й наметами на бічній лаві, креозотовим мороком, жнивом майбуття, яке висвітимо дорогу як і потяг, що з вічно осінніми вікнами, з фіранками кольору хірургічної марлі на устах, підплив до перону — і сморід гальм став наркозом повсюдної розлуки.
33
Свій перший виїзд страховим агентом пам’ятав до дрібниць: на далекі незастраховані села підкинув володар шашличні — він їхав байдуже куди, але де б дешевше купити свинку; коли ж Богдан вийшов за місто, той весельчак саме з чайником ганяв по смітнику за лисицею: вона з перебитою лапою петляла між бур’янів, тикалась мордою в обгорілі "камазівські" скати, доки не заплуталася в колючий дріт, де і поклав її, доблесно крекнувши, водій "Москвича" древнього випуску; кинув пухнасте, з білою латкою під горлом і реп’яхами на хвості, тіло випадкової удачі в багажник і подобрілий, невибалаканий пригальмував на обочині, щоб взяти попутника з папкою під пахвою.
