Осінь для ангела - Пашковський Євген

Кемпінг туливсь на горі, медунка прокльовувалась поміж старезних лип і вічнозелених свічників туї, а внизу за панськими ще дубами, за чавунною огорожею вирувало місто, тролейбус двома цеглинами розчвакував калапецю раптового снігу, день починався з кислого смороду шкір, в салоні кипіла лайка, за зиму висушений, легкий, мов власна натягнута на п’яльця шкура, видублювався гірконужденним полуднем, пригадував назви зупинок, на морозивному кафе бракувало літери, пхавсь без мети, стовбичив перед кіосками, вмовляв себе подзвонити, був безсилий обізватись, гидкий собі в очах далекого здивування, був приречений здихати — так сам заспокоював себе — був навпроти знання, що смерть мужніша і легша від втрати віри; всюди вбачав приреченість; серед тіток, що продавали закоханим перші пучки козьодрів, квіти пахнули свіжістю простирадла перед абортом, серед синіх поштових домовин, що завагітніли листівками на восьме березня, вже там, всередині, безсоромно спліталися зізнання і плодились байстрючі долі, серед м’ясистого наливу рум’ян на щоках підтоптаних кобилиць, обвислі складки гнили екземою блуду, всюди вбачався таємний світ володарки підземель і пересилити себе означало збожеволіти, п’яно впроситись, прийти, обома ніздрями вдихати слину, сечу і піт чоловіків, котрі закусивши горіхове, нестерпно вигнуте до лопатки плече, мочились від сказу, перш ніж кінчити в неї; коли ж повертався алеєю, біля купи хмизу на піщаному боці горба цвів дрібнесенький очиток, гіпсовий холод пам’ятника мертво світивсь між дерев, налипи слизького листя на асфальті нагадували жабів, з ялин яструбиньо ширяли мокрі розкрили снігу, стояв туман, згори напливало маслянисте рожеве світло і крізь прочинені двері шипів телевізор в холі, чорнотала вода гризла шкрабачку на порозі, ще трохи постоював і, щоб струснути себе, згадував щось несуттєве, який сьогодні день, котра-но тепер година? та жовтий струмінь уявного пропікав мозок, як сніг, сорочка липла до спини бридким простирадлом, увігнутий, з осклілим поглядом самовбивці заходив всередину, брав ключа і сходами на другий поверх піднімався в лігво кошмарних видінь; влітку готель займали юнати, а весною звідти не виводились розгодовані, по-бичачому насуплені тренери, люди без комплексів, чемпіони по вгроблюванні часу, олімпійці, що на черговому стажуваннячку згонили жир, розсудливо самовпевнені і тупі, на стільки тваринні всередині, на стільки позбавлені сльози душевних катувань, безпричинного жаху, страшних внутрішніх самообмов, на стільки здичавілі, позбавлені мук сумління, що здавалось все їхнє червиве самонезнання себе, вся захована в торжество плоті, в фізичну придуркуватість зневага болю, все їхнє кіньськозубе тирло на світі лиш привід, аби сім злючих бісів з себе, сім замерзлих обезкровлених п’явенят вдихнути в чиєсь роз’ятрене виразками, криваво пекуче нутро, позіхнути, вийти на коридор і, вмикаючи світло в холі, раптово зціпитись — відчути потяг до вбивства; там цілоденно баюдилась тиша з свистком чайника в кімнаті адміністратора, вечорами ж гуляла броварія, прохання позичити краватку, біганина з праскою, попльовування на припечений палець, збуджені бахвальні обіцянки привести ресторанних дівчат і, як завжди в годину розгублень, дратувало видовище гевалів, зірчаті підтяжки, тваринна хіть, загорнута в прозорі шлейфи лосьйонів, мерзотність сили, той знуджений спокій центнерної туші м’яса (пам’ятаєш, тоді ти служив, був солдатом невдачі, послали розвантажувати розрубані бичачі тіла, побілене мерзлим жиром м’ясо здавалось дубовим, гепало об дощаний біля вагону трап, далі тягнули тачкою і ти, історик, пригадував той звичай клятви, той обов’язок пройти між двох розпластаних половин бика, доки дим жертовного вогнища виїдає зір — кому ж присягаєш нині, опинившись між м’яса?) і, як ніколи втомлений, спускався алеєю з гори, минав сліпоту парників, колючий дріт, притулену до дверей сторожки лопату, глиняник біля порогу, цепок з ошийником коло буди, дим по коліна сторожевому собаці, що, побачивши людину, схибнуто притуляє голову до плеча, задкує і щулиться, ждучи каменя; минав яблуні в першошлюбно цнотливому розквіті незнання, обійми запахів скоріше нагадували про хміль, а не п’янили; нічого збудливого, нічого нового, нічого свого, старість починається всюди, між м’ясистого натовпу під сокирою вулиць, між розрубаною плоттю міста, — сірчаним випаром дахів і спогадом про єдиний запах провесінньої, вмитої дощем землі, про дух чекання, що звавсь весною; нічого, крім втомлених, стиснутих щелеп, сірого подиву існування, втоми, нічого, — здогадувався і миттю забував, — крім втрати віри в ледачому, завбільшки з коров’яче вим’я, серці; нічого крім дурних самонавіяних страхів, самопідозри щодо одержимості гнилим духом, якогось навмисного старіння і відсутності животворного, справжнього, знаного тільки віруючому, страху, що душа твоя в одну ніч буде покликана до престолу; здогадувався: чим довше обминав церкву, тим дужчає всередині мертвотна, отруйлива хворобливість думок і снів, тим виснажливіше це катування, тим тихіша молитва на самоті, та щось підказувало — "ще не по-всьому".

Яка нудьга! яка нудотність кожної речі й самого себе! справді: проллявсь, як вода, всі кості мої розсипались, серце моє зробилось, як віск, розтануло посеред нутрощів моїх, висохла сила моя...; і язик, що приріс до піднебіння, вже не домовить псалму; бо пси оточили, і натовп злочинців мене обліг, і кидатимуть жереб, щоб розділити одежину, і скоро Пасха — постись, душа; без прописки на роботу ніде не брали, в паспорті мулялась сотка, позичена на судові витрати по розлученню, невідплатність зім’яла адреси друзів, зранку на тротуарах виростали квасові бочки, лопотіли над столиками трап’яні грибки, смеркався чистий четвер, бабусі узвозом від храму несли в сніжнопаперових кульках свічки, переходили вулицю, сідали в трамвай, що зсередини весь розгорався від захвату перехожих; світла ще не вмикали і обличчя молільників, вирізьблені чистосумним вогнем, світили суворістю, що зійшла з гори, — блиск розливався по гримотливому вагоні й затоплював усе довкола; забувати борги, вгадувати потаємну свою наречену в гурті побожних, позаздрити святу, полюбити надію, вона жде і так вірно тебе чекатиме! ви зустрінетесь тутай знов, після заробітків вилюднієш, привдягнешся, знімеш квартиру, купиш прописку, довіриш собі сім’ю, працюватимеш людиною, без дикого перегару провінційної волі, без горбатого приниження, лайки, глухого й виряченого отупіння на вихідні; вкотре переконував себе добути в місті до суду й шукати прописку по околицях, приставати на всякий зарібок — був за мить від убивства: за крок від стану, коли піднадзорний мочить свого "участка", осліплений відчаєм дизертир косить чергою облавників, прострелений заєць, впавши на спину, ударом задньої лапи блискавично й кігтисто розсікає живота і випускає киші мисливцеві, що мав нещастя підняти його за вуха; був за ступінь від намисленого: прийти, замкнути двері зсередини, скрученим паспортиським журналом заткнути пельку старої розпузатілої ропухи, оприщавілої підстилки всіх мусорів, що хапали за бродяжництво, незмивною фарбою проштампувати їй землисту, дрімотно нажаблену, морду, напудрений лоб, залляту жиром спиняку, драглисту задницю, синюваті індичі ноги і копняком загнати печатку в зашмуляне, як старий палярес, клімактичне кубло жеківської законодоленосної здихоти! прокляті, проклята ваша контора, засцяні державні виблядки, глистоголові упирі, глистоїди, спагетники, нелюдяги, похітлива й жаднезна жабота з виразом чесності й постаментної величі! праху прокляття з городища работоргівлі! помалу захворів на ту відому міську лихоманку ображених, що власну неміч ставлять собі в заслугу і в найзлочиннішу вину суспільству, ставлять не стільки через байдуженість до них, як через солодкобіль наображеності у череві глистослизьких клубкувань, блатів, підлещувань, підстелянь, підхабарювань, кишкового смороду, фізіології тліну; помалу і зрозумів, що тільки тут стає порохом, обтрушеним із сандаль, нічим ніколи нідлякого; прахотою ницості, жабослизом знікчемлення; тільки тут виродження по правді космічне, й назад і вперед уявне на мегатонні, смертоносно непоправні, віки; за усвідомленням непоправного злий припадок минав і тоді бачив людей такими як вони є: збідовано гнаними, загнаними, приреченими на лютий колообіг виживань і вироджень, і від того, що позаздрив їм, ставало ще непоправніше й гірше, ніби вкрав у каліки меншого, ніж свій, горба; знав, що відмовлять і смітники сторожувати, знав, що хвора стаття гірша розбійної, проте для годиться, скоріше з невсидючої тривоги, плентав по відділах кадрів і безсилий вбивати німо ціпився до начальніков, замначальніков, сікрітарьов, помошніков завотдєлом, ціпився і мовчав, немов затявшись вдихнути стільки принижень, стільки образ, що сеї блювотини вистачить, аби обригати всеньке це місто, гарем азійської наглості, чьтокаючих хутрових сук, прав чілавєка для скотини, розгодованих прілооких тхорів, що знявши форму, вдягнувшись в людське, під автоматами цмулять пиво з банок; втікати, їхати якнайдалі, там, по райцентрах, чиновницький страх перед планом більший від страхолюдних підозр, там зжити хлипку тривогу, бути потрібним собі, коли ближнім став тінню зашморга; двічі перепиняв міліцейський патруль, неголеного, з безкінечно завузленими шнурками на черевиках, буцім сама дорога накинула древні вузли і прирекла на недолю майя; облапували кишені демисезонного пальто, глипали па фотокартку в документах, гортали далі — а, бомж! — і понеслась душа в райвідділ; доказуй, проси, щоб здали в лікарню, страх і розжарено спіральні, безвихідні, як електроплитка, де гріється сульфазин, мерзотно скотські, безрадісні думки стали супутниками по дорозі під гору — в дім найманого безсоння, в самотність пагона м’яти в склянці на прибраному, аж льодисто холодному, столі; вона жила зовсім поряд, за новим, пустельне вітряним, мікрорайоном з обрисами вибитого скла; за гребенем гостракуватої туги така розгубленість, така сльоза здитинілої любові — я божеволію, прощайте! вже там: ходиш малий на весіллі і ждеш, коли-то мама винесе вузлика з покришеними печенинами, цукерками "Лайка" і куснем пирога, дядьки ляскають картами по пивній бочці і один впрошує музикантів заграти похоронний марш: так люблю його, так наплачусь всігда, чуйт, хлопці, піїсят плачу! кидає півсотенний папірець на барабан, старший посмоктує люльку й батьківськи позиркує на весільчан, свати в рушниковій перев’язі статечно радяться і, розставивши крилато руки, гукають "люди,заходьте!", відгорнуте брезентове запинало ллє метушливе світло на двір, музиканти городньою стежкою потюпали на вигін, дядько двома кулаками голову підпер, сидить на межі, слухає, не наслухається сумної, там і засне в щасливих сльозах, і місяць виблискуватиме на трубах, коли, переступаючи через огіркове гудиння, городами йтимуть назад; ми ж, малі стидомирники, позалягали коло брезенту, мамраєм, дайте кусінчик торта, зліпленого згущеним молоком, гості нажерлись, дайте! нам видно розуті, намуляні в танцях, жіночі ноги в туфлях на святковому каблуку, пальці торкають вигин підошв, на тирсі поміж столів виблискує залізний карбованець, що випав з підноса, коли перепивали молодих, ми просимо голосніше, дайте одну-но скибочку кавуна! а зсередини цитькають — нат, їжте, щоб вас земля поїла! за дитячим своїм соромом зрозумієш, — кохана поряд, — і зранку, безцільно вибрідаючи в місто, забуваючи весільний траур давнини, накажеш собі одвідати дитсадок, побачити доньку, й при одній згадці про зустріч серце скипалося чорною кров’ю, згустками ночей, смоляним опіком розлуки; заходило літо, розпечений бетон витьохкував під дощем і вчаділо залягала спека; щоб згаяти час брів подалі від знайомих околиць, їхав тролейбусом, купував квиток у Косий Капонір, землиста музейна півсутінь налипала на обіддя карети смертників, про страту розповідав захоплений, як більшість екскурсоводів, відмінник історії партії, молодий кандидат з очима сексуального маньяка, на скельцях окулярів при оберті голови спалахувала кривава райдуга партійних марень: тутай вони сиділи, звідси давали драпака; акуратна солома лежала на підлозі загальної камери; будь ласка, гляньте, ось і камера смертника — можна зайти? — по інструкції заборонено, — на хвилину, — раз ви так проситесь, переступайте через мотузок — зачиніте — для чого? — для повноти бажань — справді, славний затишок облягає за мурами добровільної в’язниці, революції, бунти, благодатна тюрма, кричи, вимагай справедливості, бийсь головою об нари, вихлюпуй окріп межи сліпи наглядачеві, співай, молись, все дозволено смертному смертникові, тобі, не жив, а мусів втікати, бо вони розбіглись давно і твого прадіда, твого діда, твого батька гноїли страхом живого пекла: лічити пульс і вгадувати зміну світла надворі, прощатись, прощати, довго на душерятівні теми розмовляти з священником, цілувати миротворче простягнутого хреста, плакати, що той дядько під схлипи похоронного маршу на вигоні, "виходьте, час екзекуції вийшов!", молодик на манір ката дзенькнув в’язкою ключів, окуляри ще дужче наллялись кривавою райдугою: історик, напевне, колега? кивнув і знітився; на дворі й сонце нагадувало жар останньої затяжки в’язня, обридле нікотинове світло сочилось над брамою, каламуть після зливи затягувала оббите листя в решітку каналізації; злів і дужче соромивсь затятого болю й сорому: забудь сім’ю, забудь дитину, обмини церкву, відхрестися від ближніх, убий себе! ти негідний слухати їх, помолимось, — ти відступник; і неможливість молитви повертала до весільчаного дитинства: вже парубками крали горілку на столах, на подвір’ї старші чоловіки танцювали завзяту польку з молодицями, в наметі порожньо, тільки руку під брезент простягни і налапуй карафку, котра повніша, тримай, горловина вислизає між пальців, бо обвезяні жиром рибних котлет, захололих голубців, які подавав друзям, стуливши дві миски докупи; матимем по ковтку за здоров’я молодожонів; кололи свата на могорич, відмовився скупий реп’ях, нічо’, самі дамо раду: не вперш свині землю рити; вузлем сорочки на пупі цілого города переорав, доки доповз сюди, оно приятелі під боки штурають, — салату з майонезом, салату, салатницю, дурню, тягни сюди, і каклєт мнясних, і вертунів солодких, чуєш, ти, — знагла шепіт за спиною обмер, очі встиг звести від стола, коли маршалок, присівши між лавами, прицілившись, крутнувся на каблуку, і, вслід за свистом розсіченого повітря, груба гранчаста склянка крекнула об стояк, аж здригнуло наметом; крижані скалки полоснули по щоках — обтерся на бігу, і запахло слив’янкою, потом, кров’ю, уявним запахом тютюну; страх хотілось курити; чи то господарі прокляли тоді? так поспішливо, так невдало завів сім’ю, немов до самого шлюбу втікаючи з чужого весілля; стількох залицяльників навкруг пальця обвела, а розкрутила дзигою танцівної сукні, заворожила зір тільки одному, що знав — чоловік Богові служить або жінці — тільки знання було мало, от і вибрала доля: носитимеш золоту сережку з ніздрів свиняки.