Осінь для ангела - Пашковський Євген
Зникнути, просто не бути, в палаті безсрочників перегризти вени, востаннє глянути на чавунну ограду — і бітумна втома засмолить легені.
Якось зустрів Сашка, той бродяга так стішився, закликає до себе, в приймацький барліг, базарна дама його в одній минутині вина дістала, тарілку капусти поставила і, облизавши пальці, сіла й мовчить, косує похітливим очком на склянки, — на ковтни, дай побалакати по-чоловічому; розпитував мене про обставини, обіцяв прилаштувати десь, кругом знайомі, козирна масть, принаймні, попит на сибірську лопату завсіди є; трохи від серця мені відлягло, друг сердечний розказує, що на Західній живим товаром гендлював, тільки й балачок кругом — про дивне з’явлення Божої матері; сільце одне, забув назву, паломники звідусіль на автобусах, на машинах пруть, на дорогах міліцейські пости, щоб завертати їх, а випивки, скажу тобі, чортій скільки сортів, молдавські вина, коньяк, ізобіліє, то ти кажеш стурбований пошуком ярма? на всякій службі головне — з потрібними людьми бухати! ха! може помічником приймальника склопосуду? місце, вже й преса обнародувала, золоте, дивися, все тобі не до шмиги; вічно з мухами в носі; тоже блатна роботка є: доцент-розпорядник похоронної кафедри, рівень світочів кандидатський, премії вищі державних, гробові, зранку до вечора церемонії, раути, куди посольським, а всіх клопотів, — заявився по дзвінку, зареєстрував покійника по прейскуранту, ковтнув — і закрома родіни повні! розливай, вип’ємо як комуніст з комуністом, — за побєду! — гех, нехай вона западеться; не хоч, віддаю місце страхового агента, папку знайди і всенька жизня в раз’єздах! друг ти мій, хіба віддам на поталу ворога; ми ж одні, ми з божевільної неволі випущені зціляти кволих, брати за руку сліпих і втішати розбитих гордістю; ми, найвищі серед високих, будемо їм за слуг — і дорога твоя спасенна! вибач юродство, бо сліз для правди нема, остограмлюємось — і по конях! вприкінець теревень мовчазна половина його позбулась затятого виразу, поскаржилася, що пухне нога, і одвернулася до стіни, плакала.
Ждав повістку на розлучення, докатовував дні до суду, розумів, що ні приробіток, ні хата, ніщо не подарує спокою; сором накипів під лопаткою, гнійно гнів розбухає, вилізти б на сіно, впасти спиною на косу, щоб витікла жовтим слизом нудотна, ламаюча, зла печія прокляття й провини — і водночас нізвідки росло знання, що має статися нова надія; засинав, пам’ятаючи про успіх ранку, пробуджувавсь, вмитий льодяним потом, трупно скутий, безсилий, буцім видовбаний з вічної мерзлоти; дніло для суду, привселюдних відречень і сліпої ганьби, суддя нагадувала вавілонську почвару, кілька запитань збовтнула, тай; розірвала шлюб, укладений громами молитв і тишею глибокого снігу; володарка підземелля з очима підведеними сурьмою була по-єгипетськи неприступна, стрімка, сумна, зронила слово покори, розписалась над пальцем судді, на мене глянула незвисока, не байдуже, — з чистим неусвідомленням, з подивом вбивці, що висмикнув потеплілого безкровного ножа; смерком, незрозуміло чому, після безцільних блукань по місту, опинивсь на вокзалі, на позичені співпалатником гроші взяв квитка, — за суд заплачу пізніше, — й за миготливими полустанками зрозумів, що весна звечоріла скорше, ніж, сплакнувши останню пелюстку, згойднулась вишнева зав’язь; мотоцикліст тягне скибу куряви на мосту, річечка вкрита кульбабиним пухом, обкорований бобрами осиковий олівець вказує на нову гатку, зелений рогіз спинається вище горілих очеретів і притлумлена туманом гіркота попелу ледь нагадує про нічний вогонь, гангрену осені; стій біля вікна і дихай просвітленим холодком, місячне дзеркадо сиве; живий єси.
А головне, — додумував потім по казематних готелях — знати як людину роз’їдає приреченість і смертний жах, зрозумілий відтоді, коли батько наловив колискою риби в рівчаку, з торби витрусив у тазик більших і менших карасиків, один був спотворений, одноокий, з розірваним об гачок ротом, були й задубілі линки, п’явка стискалась, грубшала на білому череві окуня, ряска й пучок жовтих лілій пахли теплим торф’яником, застояною каламуттю з пір’ям водяних птахів; батько ще потрусив за ріжки торбину і тоді об дно тазика гупнув, зашкработів клешнями ледь синюватий рачисько, панцир його був м’яким; батько щиглем збив п’явку з окуня, линув дощової води з баді, колодкою складаного ножика цопав рибу по голові і, затискаючи вибалушені очі, чистив луску, і випотрошених карасів кидав до ще живих, котрі, виплескуючи хвостами, обпливали тазик по зачаклованому, загнаному, безвихідно кривавому колу; плямкали, ковтали передостанньо судомне повітря, врозтіч кидались від долоні, що наосліп серед безживних налапує чутливе, викохане джерелами, срібло — і боком до бляшаного дна притискає рибину; батько об траву, а потім об кортові штани обтирав ножичка, крекнувши, важко розгинав спину, знов зачерпував погнутим рунделиком воду з баді, хіба знаючи, що син на кутовому камені, вготованому під фундамент хліва, почувавсь скалічіло; син думав: колись сам сидітиму під обезкровленим вечірнім небом! і рука намацала одноокого карасика саме тоді, коли загадав, що він непомітно вихлюпнеться на траву; батька зупиняв синів погляд; хвилину дивився на рибку, що ворушила плавниками, сам собі дивувався і кидав приреченого в дощову каламуть, глибоке залізне корито зітхало сплеском; там, у їржавій неволі, рибина пливатиме до зими, доки вода не промерзне наскрізь; самотність часу, відпущеного для батька й матері, для бабці й діда — тепер назавжди це пригадав, — гоїла молитва перед образом Діви; молитва наніч, коли тіло ще тримало холод каменя, біль подумки втраченого опертя, та бабця загадувала молитись, повторювати за нею, і цвіркун, що жив у сінцях за газбалоном, заводив радісної, пречисто сумної; прокидатися від тривоги, що мама в ранковому поспіху вимела його надвір; чуйте всі, тамо цвіркуняча схованка між загубленим змилком і слоїком соди, сам цвіркун сидить кволий, виспіваний за ніч, лапкою прочищає зуби, пожди-н, зараз нарву трави, квіток конюшини, полину, вчора косарі зайшли повечеряти, поставили воза за брамою, то трохи насіялось сіна; сумний мовчальник сидить під осонценим павутинням, присісти й собі навпочіпки, — лапками спритно перебирає травину, зелений ангел, охоронець ночі; боячись втрат, забувати про нього до пори, коли дрімотно визріє вечір, сюрчання зоряних жнив зіллється з єдиним покосом любові, з передосіннім пронизливим пульсом літа, — така теплінь навкруги, таке прощальне сяйво вгріває хату, що передчуття снігів, на диво лагідно і крізь сон, нагадує малому про безсмертя. Страх за близьких, щоденну тугу напувало видіння риб — відблиск прокулиного снива; дитинство ж зцвітало під знаком захвату і розгублень: чуєш скрадливий, злодійкуватий шелест шпачиніх крил? тамо над шпанськими вишнями, крайніми від городу? гілляку над вуличкою перехожий зігне — і вибухає крилате, сумне серце вечора: зграя летить за богвість який виднокіл, здається, назовсім, так раптово кленовий лист золотіє на колір домовинної живиці, сич на вкритій драницею, проваленій сусідській повітці насуплюється, щоб поховавкнути, кігтями дернути сухий, іржависто зелений, мох і горло йому судомить тиша: син фарфорового ангела, сльози пожеж, зелений заступник хати й собі мовчить, стереже оселю від голосіння: рідні ще всі живі; за лісоскладом розпачливо дзявонить, рве пельку перед сторожем, заробляє охлапа приблудне собача; батько об лезо рубанка загострює хімічного олівчика, послинює, над порогом розмічає соснові дошки під козирок голуб’ятні, лінія ледь видима, штрихова, смеркається; вічно щось пробував розводити: голубів, кролів, нутрій; батьків пошук, невтомність волі, перейшла в спадок малому; після марень про піратські скарби захворів думкою про всесвіт, перерив бібліотеку — тісненька, ліве при вході вікно заклеєне плакатом, щоразу гупає розтягнутим барабаном, на верхньому стелажі, якщо торкнути рукою, мишаки налипають вкупі з пилом, гуркоче трактор, дзенькає шибка вцілілого вікна, то старші хлопці вставили сірничину замість цвяха, щоб вночі, легенько вийнявши скло, діставати книжки про полювання, завбачно складені на підвіконник; потім одному мисливцеві зміняють на порох, нароблять "зривпакетів" і радісною ватагою, висвистуючи, побіжать на торфовисько глушити рибу; ветха, з оббитими дощем стінами, бібліотека протікала, над головою дранка сіяла холод осінньої сльоти, пахло торішнім брикетом від груби, і неповторний затишок книжної цвілі супроводжував марення про космічний простір, про нездоланність, зіткану з протягів світла, з холоднечі зоряної самотини; сором’язливий невдаха, посередній учень п’ятого класу сам заповнював формуляр, — бібліотекарка прогорілим совком вибирала попіл з груби і тилом руки поправляла хустку на скроні, — а вдома, гортаючи фантастику вкупі з науковими брошурами, блукав між вигадки й стверджень, уявляв зустрічі з срібноскафандровими людьми, вертався через багато миттєвих століть додому, пояснював про вигнуте гравітацією проміння, що заокруглює і закінчує світ, приходив до тями, ладнав телескоп, хлопці саме таскали по школі поламаного бінокля, то виміняв за десять срібних із молотобійцем монет, потім із трубки шпалерів мучним клеєм зліпив благенького тубуса, припасував окуляр і, протерши заляпане тістом скло, під місце для спостережень вибрав роздвоєний стовбур горішини; вдарив приморозок, хлопець стояв на стільці і до райдуги в очах роздивлявся споночіле погідне небо; здавалось, бачив і самого себе, і глибокий зеніт, що пульсував метеорами на руків’я короткого оріонового меча, і місячне сито, що сіяло кукурудзяну муку на покопані городи, на поліетиленову плівку з прив’язаними чотирма цеглинами побік котовила, де літувала копичка, на гладенький стовбур горішини, на всю несходжену благодать, на блискучі зубці серпа, що визиркує з лантуха, якого тітка несе межею з колгоспних полів і за садком пахне конюшиною, на вивішену на плоті ганчірку з спортивних штанів, на кота, що бавиться з обірваними поворізками на холошах, на підхоплену вітром іскристу сажу з комина, на парубка, котрий у провулку черкає сірником, прикурює і на ходу з підкладки піджака витрушує копійки, прямуючи до клубу; збільшувальне скло тьмяніло від подиху, сузір’я плавились, захоплене, поближчале небо немов казало: скоро й тобі на люди; йти свідком серед судійств, збирати свідоцтва злодухого віку, який має округлитись, стиснути вакуум до першотворного ядра, відмагнітити грішне від праведного, хоч ти й не нагледів, як під силою тяжіння відхиляється мільйонолітне світло, що мусить оббігти по колу безоднище мороку, заокруглити і завершити його — і назвати світом.
Осене, світе ясний, якби знову прокинутись за відгородкою бабціної хати і прислухатися до розмови, — о, кума чось пильгучить, всю самогонку розпродала, нема мови, скучно без п’янюг, — мона? така погодіна, анех тобі, скину туто галоші, — чого ви там моняєтесь? заходьте, — ото городиська в неї, насилу зійшла, такий довгий, а бураків! повен льох буде, — диво шо так, товар годуватимуть цілу зиму, ще й на весні продадуть — послав Бог сусідку; а копички сіна в Юзика погнили, — не прибрав, хіба то хазяїн, — третій укіс уже в неї вистоявсь, бичару має двохрічного: там загребе тищу рублей, — отото капуста вродила в Надьки, — в неї капуста славна; попелу, кураків підсипає, — чоловік неїн підвалу міняє в хаті, зогнила, там же та хатина, як вітряк; він дерво доп’яв чортій звідки, а фундаменту нема-а, тепір міняє донкратом, — нехай міняє, яку халєру має робити, — а Марійка приблудна, шо по літричках старцує, знов прибилась до мене, ще й камандує: принеси яблучок! біжи в садок тай нарви! я не можу: ноги замочу, — але ви гляньте, кума, на мої руки: чорнезні які, горіхи лущила, каже Богдан, шо в ніх є йод; і не одмиваюця, — та воно само зійде, — знаєте, Марфа продала хату; а в самої три поженяться, тай куди? — о, то старший натаскав дерва на три маєтки! вже порізав на доски — вже?! — а пінсіонерам нібито дають пшеницю, — не знаю, я її ніколи не брала — чуйте, Генько казав, на врублівщині такі бураки, шо п’ять бураків і мішок; тай то: завів стільки сратви, качок, королів, гусей; кажу, займи поздовж і твоє все поле; смієця лукавий — хата замикана? — да-а, Марійка сказала, не откривай, буду цілий день спати; а, кажу, спи, мені треба йти; болота кругом, поки канавою під плотом дочовпла, п’ять раз галоші погубила! це машини з бураками багна понятягували на соше і кругом, така слизотіна...
