Осінь для ангела - Пашковський Євген

Замість подушки в узголів’ї підкрутив матраца, ліг долілиць, мріючи розтанути сонним і забути чуже, мов своє: я-не-ви-и-три-маю! спокій обвив такий, як часом, коли в зимову дорогу провів гостя, на вулиці ніч, обстукав дрімотний важкенький сніг на валянках, прохилив двері натопленої оселі, жалісно уявляючи митарські мандри; супокій такий безпорадний, що несподівано для себе почав молитись, — Отче наш, сущий на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, — заповітні слова, які мав потім вимовити й натхненно повторити тисячі й тисячі разів, нагадували сходження по небесній драбині, вище і вище, над скорцюбленим маренням однопалатників, над каламуттю бридких люмінісцентних ламп, над загнаним стогоном води в батареях опалення; там лютий окріп сатаніє для завтрашніх знущань; над помийною ямою біля кухні, де гризуться коти і на снігу чорніє сажисте коло від кастрюлі компоту, який кухарки виносили, щоб охолов; над безрадісним краєвидом, над стрілою поламаного ескаватора, що засвідчує відкритий видобуток вугілля, над розбитою "камазами" дорогою в чорнезній кваші, кудою санітар вкупі з ще чотирма бідаками водив по хліб, жижа місцями хлистала через халяви, нагадувала рідку смолу, то продавчиня зжалілась, дала пачку "Астри", назад перли мішки бухінців, один бідкався, що забув укинути листа, санітар човп попереду, журавлиньо перестрибував через калюги, підмерзало, дзвінкішав простір, понад харчоблоком супроти заграви маковів дим, нікому й на думку не спало втікати; ми з різдвяними подарунками йдемо додоми, браття, жменю "золотого ключика" потягнули, на всіх роздамо, санітар роздобрився на ситро, собі лигнув четвертину, ми йдем до шпаристого, мов ясла в хліві, чорно присипаного вугільним пилом паркану божевільні, всередині мур бетонний, сніг кругом ніздрюватий, пропалений пилюжними бурями, висілок залишився в долині; довкіл, куди сягне око, неприбране пустирище, ями, глибоченні колії, розриті горби, перекинуті панцирі кузовів, сміття, брухт, обгоріла ребриста побутовка, стовпи, сухі двометрові бур’яниська по відвалах, чадить труба біля бомбосховищно низької котельні, дим простеляється через паркан, мов подих святкового вола в хліві; ми йдемо, браття, з дарами, розкажем вам, скільки бачили див, усяка мить неповторна в Бога! пташка вниз головою на бузині, ялинковий слід коліс по обочині, розіллята і густа, незвітрена синька вихлопних газів, — ми підходимо, спотикаючись, хліб все важчає за плечима, ми вже поряд, хоч ожеледисті зуби дороги гризуть каблуки на ходу, ми вже бачимо, як щасливо, стривожено, з розплюсклими об вікна носами, цвітуть неголені рідні пики; переступаємо по кладці рівчак від котельні, мішки з позначками "П Б" гецаються на спинах; ми чуємо крізь кватирку кухні як повар черпаком розливає по склянках компот, скрегітно тягне по плиті казана з молочною вермішеллю; ми довго, старанно, доки не гукнуть ізсередини санпропускника, обстукуєм чоботи об шкрабачку; хліб принесли, радіймо! слова молитви заступили і пам’ять про неприкаяного в надзорці, і холод підлоги, і ртутну світлінь — наснився нескінченний ряд золотоглавих, урочисто сумних, побілених, вмитих пронизливим небом, церквів небаченої архітектури й краси; проходиш повз них незримий, думаєш про чернечий постриг, ця думка слабо вільному мені дає неймовірно святої, тихої чистоти і сили, минуле здається таким розгубленим, плюгавим і дрібним; ось і сорочка з грубої тканини, ченці під траурне піснопіння ведуть у горішній храм; вклякаю, падаю, хрестоподібно розпластуюсь проти Царських воріт і архієрей запитує: пощо прийшов єси, брате? ліктями відчуваю руки ченців, що піднімають мене; відказую про бажання життя схимницького, даю обітниці безшлюбності, безсрібництва, послуху; архієрей, опустивши очі, каже впівголос: візьми ножниці і подай мені їх! беру, обличчя навкруг чіткі, допитливо строгі, подаю пухово легкі ножнички в старечу, обсіяну ластовинням, руку, що відкидає їх на підлогу, і згойдується борода з суворою сивиною: підніми ножниці і подай мені їх! нагинаюсь, простягую і знов чути стук заліза об дерево, безпристрасний голос: підніми ножниці і подай мені їх! якимось незрозумілим знанням пам’ятаю, що до останньої миті можна змінити вибір, втекти, просто відсмикнути руку від підлоги, знаю, що зараз архієрей, тепліючи зором, видихне: благословен Бог; братія почує моє нове ім’я, волосся з хрестоподібно надстриженої голови впаде на лоба, з хрестом і свічкою слухатиму апостольське читання, на ніч залишать у церкві, знадвору долине брязкіт ключів на поясі ключника, бачу себе збоку, кагор сорому заливає лице, ватяність сумніву позбавила сил, щоб нагнутись і простягнути те, що наказував архірей з приплющеними очима — і, відчуваючи, що прокидаюсь, при всьому світлому настрої сну встиг уявити подвір’я: сім яблук білого наливу просвічує крону і ранній присмерк, запах солодкого соку під пругом коси, батько несе за плечима рядно мішанки, дзеленькоче ланцюг і глухо об кротовини гупає припін відіпнутого на пастівні теляти, мама з відром іде звідти по пояс у білоцвітому кривавнику, холодне сонце їжаком згортається на непогоду — прокинувсь зовсім і до ранку не задрімнув; світло, здавалось, назавжи житиме в мені нерозплескано, даруючи, між стихіями подяку порівнянь і навертаючи всюди, оберігаючи від більшого, ніж здатен збагнути терпінням; на обході лікар помилував боксера, звелів відмінити сірку, фотограф відступив дермантинову лаву; боксер тільки пересмикнув спухиреними лопатками, відчужений, але не погордний, ще ширше крокував по коридорі, зрідка німо спинявся навпроти дверей, стискав кулаки, ціпенів і плакав заплющений.

27

За вікном подав голос собака і поромник, відклавши сітку, згадав учорашній вечір: на порозі вродився Северин, одна рука його стискала папір, друга ховалася в кишені суворого військового плаща, замість звичної кудлатої шапки на ньому пишавсь капелюх — горе, горе мені, син Сашко, твій друг незлопам’ятний, від люміналу заснув; старший, лікар, дав телеграмою знати, сущий сказ, — і потряс пожмаканим папером, так співбутильник потрясає м’ятим карбованцем, — гляди, Марії не збовтни, бо геть заклює; чого йому, питається, бракувало? квартиру покинув, вантажником овочевого магазину влаштував, людські діти озолочуються там, відкладай на машину, так нєт, заливався під зав’язку, пропадав почомзря, газети про сталінщину читав і ганив батька, енкаведе йому муляло, хіба докажеш дурному: таке підозріле врем’я було; або ти, або тебе з рівняними тельбухами зжеруть; це зара всі умніками поставали; я ж мислю по-своєму, земля горіла, вчаділі ми виходили полювати на братів, облукавили сотні мільйонів, мертвим легше, самі домучуємось за них, легко сказати, органи, всю жись на посту! — збив капелюха на лоб, нагадав, що чергування йому з понеділка, попросив підмінити, а якщо запитуватиме про нього стара, відповідати: витребували до начальства ріки по справах поромних; і щез, копнувши пса на порозі; Богдан сів за стіл, за вікном хльоскав об скали мокрий сніг, вороння з фіолетовим відблиском пір’я дзьобами розгрібало листя і щось вишукувало там, мабуть, жолуддя; ебонітом різьбилось мокре віття дубів, посвітлішала цвіль на руїнах, падолист гнив розкладеним трупом, птахи, мов п’янезні гробокопачі, довбали землю, хотілось вити від горя й сорому, що думки пливуть побіч пам’яті про покійника; хотілось криком зірвати каменепад скель і зупинити ріку, проте дума про час була буденною; як завжди при згадці про час, мимовільно повторював, — ми йдемо; ми йдемо світлі, однаково куди, але виходить, що бродимо навколо порожнечі, — згадував дочорнобильський плин манних хмар, вони віддзеркалювалися в горіховому озері, згадував, відрікався від себе, роздвоєного на непомірну втому і хворобливе передчуття; над водою цвіла черемуха, приходив туди звідусіль, свято наближення вгадувалося здалеку, вгадувалось по дзвінкішому стрекотанні сороки, по твердій глиці між сосон, по котовилі лисичок, по кожному повороті дороги, по гребеневі старого насипу, по стрімкому неправдоподібному світлу попереду — і раптово зачаклованим сяйвом втрати вибухає долина з шатристими вільхами, з сирітським пастушим куренем на горбі, з річкою, що сльозіє поміж сухими деревами; йти до озера; йти одному, але подумки з другом; розказувати йому, обділеному містом дивакові, про різні лісові таїнства; прийти, плавучими кружалами розбити щучі кола на воді, наламати очеретяних снопів, щоб смерком присвітлювати туманне плесо; тута темніє знагла, ліхтарика десь посіяв, на глибині, прошилений сталевим повідком і обтяжений потрійним гацюрою, карасик незграбно сіпається в траву, коли, сяючи жовтим оком, колодою пропливає щука, розвертається рвучко всим тілом, мить вичікує, завмирають і кришки зябер, гостра морда зливається з корчами, тоді згойдує хвостом, мов підбатожує себе, кидок вперед, вода роздираючи роззявлену пащу, лоскоче плавники і зуби легко прокусують спину живцеві — снасть потягнуло під верби, пора витягувати; мій друже, попливу сам, ти присвіти-но вогню, йди повз берегом, доки побачиш притопленого кружка, там і стій, підсічу велику рибину; вона шарпатиме руку на глибині, пробуватиме цибонути над водою, зробити свічку й виплюнути гака, та чорта з два тобі! обидві щелепи намертво прохромлені кованим трійником, жилка різатиме долоню, попливу по-собачі, головне торкнутись ногами дна, тоді підтягую, щукера б’ється живим свинцем, від болю казиться, затихає, підводжу до себе, двома пальцями затискую очі, — гострі зябра розбатають руку до кісток, — і ось вона, здобич, біліючи голодним пузом на льоту, падає коло твоїх чобіт, друзяко! одягаюсь на березі, тебе нема, тремтливими від азарту пальцями застібаю комір сорочки; ти, мабуть, пішов назбирати гілляк для вогнища, вириєм ямку в землі, обліпимо щуку глиною, прикидаєм зверху піском, нехай печеться під жаром; ліс німує, ані скрипу кругом; куди ти запався, брате, приходь, згадаємо лікарняні вибрики; пам’ятаєш, лікареві казав, тільки з істориком покину сію обитель, артачився, жартами й глузами відбрикував аміназин, ніби в забавки лікування тобі; коли викликає на перекомісію: для блезиру про настрої запитав — почуваємось райськи, принесіте обом сюди два обв’язані простирадлами клунки одягу, пронафталінимось ним; нема кому? медсестра загубила ключі? віримо, чуєте, дзенькнула пляшечка об унітаз, санітарові принести два проштамповані горби, як одеколонною слиною плюнути; покличте, бо психхаркальня згорить, санітарські плюваки на підлозі смердять конваліями й гниллю зубів; гукніте, віслючисько запійний нездужає влучно в шпарину харкнути; ви подумайте, фарба згорає водномить; сатанинський слуга затре каблуком, та вогонь може перекинутися на стіни, ковдри, ліжка, зрештою, на свідоцтва судного дня, на історії хвороб; ви уявляєте? нафталінову волю внесіть скоріш, вартовими завісових конвульсій замремо босі на бетонній рівнині, в санпропасниці пропускника стоятимем струнко пе-ред шваброю, годі сіяти зерна хлорки, ми, вічні митарі, галюцинативні сіячі, покидаємо вашу стайню, марш, марш вперед, проснітесь, брати, перед брамою божевільної тиші! ти, авантюрист милістю неба, підбиватимеш на комсомольську будову; я ж, замакітрений розлученням і пошуком сотні на паспортний штамп, відмахнувся, пригадую; тоді навпроти пивбару за телефонною будкою сутеніло якраз, і білий від солі хвостяра ляща рогато вистромився з розірваної кишені, рукавом болонієвого зривка ти показав на забігайлівку, мав розмову тверезу, п’ятірню потиснув лиш похапцем, все забулося, ти диви: притискаючи ліктем торбу з трісками, поправляючи лямку на плечі, вбога в пасастому лікарняному рубищі постать ступає на вогняний, холодно фосфорний, викладений тілами праведників, міст і рече син не Давидів: каюсь, без батькової прощі геть заблукав; на райкомівському дворі, пристаркуваті комсомольці путівки й квитки на поїзд нам видали; дорогою пропились до нуля і кіоск по склотарі на вокзальчику замкнений, далі смеркає, фотограф підрівнює наші ряди, спалах пече похмелюгою, знімок піде в районку, далі автобусами, на копрах шахт зарубінились гранчаки вина, висілок чималенький, водій розказує: за териконами, за горбами, за скелями спіє дикий виноград і ходить пором по річці; чуєте? гримить, знов глушанули рибу амонітом! нам руки потерпли, наробимо пійла, поховаємо в тазиках під ліжками, вставай і пий, прокидайсь і дохлебтуй, і нікуди з общаги не треба йти, всьо путьом, всьо по дєлу, аби тілько срач не на вулиці; по останньому пункту водій обнадьожує; але куди там, відразу збори, відразу текучий графік і встрєчний план, розбили нас по бригадах, по змінах, прикріпили до наставників, дали коногонки, фляги, обрізані гумові чобітки; дайош странє угля, парні! не судилось побачити ріку і нарізати кетягів для рожевого; після нічної зміни цвинтарним каменем спиш, потім карти, на другому поверсі бочка з водою, під час обходу міліції пірнали туди, двоє за ноги потримають, бульк і врятований від витверезника; очі совині, іржа на бороді, квасили шмурдячисько, простирадла зсукували на мотузки і мєсні комсомолки вночі лізли за передовим досвідом; просто одбою від них нема! сказано, всьо вирішують кадри і наші невтомні відбійні молотки; дайош стакановщину! бувало по п’ять кімнат відсапувалось на тріпдачі; профілакторій, чистота, правда лікарка шизанута на пенісах, все показуй, якби могла, повідривала б і гралася б ними, як цуциками, водила б на мотузку, показувала б гостям, тримала б за пазухою; грубе комнезамівське лице свідчило, що вона вигнана з райкому, — розказували епічне, перший до шафи притиснув, саме перерва засідання, щоб не мудохатись, раптом зайде гонець, вичитує стенограму і маслає, полум’яна, розпалена звивається вужем, за ноги схапила, на шафу тягне, звідти друкарська машинка по голові геп, як бритвою одрубала, зуби ж золоті, вставлені в партійному лєчсанупрі, сам направлення підписав, неблагодарна, то вигнали за несплату членських внесків; декого виписувала на квартірку, казилася там, серед ночі прискакувала на тачці, падйом, осмотр, заходити по одному! хабарі брала тільки імпортними презервативами; все диндерево з білого світу зігнали на вугільний прорив, аліментники, елтепешники, утеклі від статті, замордовані квартпитанням і просто шлепери давали вугля країні; забув сказати, підселили мене в нору на три койкомєста: сивий, знервований поет, що завербувався раніше, і москвич без прописки, вайлуватого спокою каратист, різалися в доміно на тумбочці; звідки та як? ясно, бройда, свій чілавєк! послухали, покивали, розповідають і про своє безталання; поет язикатіший, першим устряв: література гине, поезії чортма! вказав одному на національність і заварили бучу, їдріт твою ангідріт, повістка за повісткою, подруга, бібліотекарка налякана, втекла, слідчий за батька й за матір мені, такий чемний, носовичок біліє в спінджаку, звідки, запитує, фатальна ворожість до братів по класу, заблукали юначе, — коньяку плесь і сигарету припалює; чисто старорежимний слуга, ліврея золочена, думні брови, політичними анекдотами бавить, остограмлює; знахідка для богеми; під ранок "волгою" підкидає на Поділ, відсипаюся цілий день і псом до поштової скриньки кидаюсь: повістка на дев’ять вечора! знов і чарочка, і сигаретка, і газова запальничка капустяно смердить, вдруге кресне, припалить, ногу на ногу закладе, зведе окуляри над протоколом; мда, юначе, значить такийто вам національні ідейки прищепив, потім такийтенко підбурював проти офіційних діячів слова, сторінки, вибачайте, підтерті в сральні, видерті з їхніх творів, увічнені, мона сказати, в читанках, радив розсилати авторам, звичайно, довели вас, юначе, не друкують, не визнають старі пердуни, але навіщо ж так, давайте з книгою вам посприяєм; звідки така обуреність на культуру; така несолідність, геній генієм, але ж пора і собі включатися в літературний процес! то як, рецензуємо ваші твори для видавництва? не думайте, в нас першорядні критики, авторитети, специ, треба давати дорогу талантам, годі себе розтрачувати на гнів; повірте, так, так, осьо біля галочки розпишіться, з пропискою, звичайно, ліміт, та в перспектівє можна вбалакати владу, ох, ця література, ці пісатіля, вже вчимо, вчимо, сіють мудре і вічне, а пожинаєм таке дурне, терпіння й терпіння на літераторів потрібне; дали їм літінститути, академії, роботу, дома творчества, премії, почот і всього їм мало; просто вроджені антісовєтчики, бабніки і п’яндиги; єсть, канєшно, порадошні, але нездари, докотились, що нікого прочитати для душі! де Нечуй, де Тарас, де Підмогильний і Косинка, де кінець кінцем про сучасні будні, порадьте для сімейного читання, назвіть мені авторів, ну? під вірменський коньяк, під сигарети ментолові здуру такого наплів, хоч повісся на кабелі, щоб лампочка обпекла язика, але Бог милував, одступилися; може забракло дармового питва; дільничий порадив очистити підвала, по друзях перебиватись совісно і поїхав на Донбас вугілля рубати, а воно ж таке тверде, що тобі казати! перепрошую, що без матюга, відучив мій добродій — хтось збігає під акваріум? даю четвертак; поет склав доміно в пластмасове пуделко й присів біля радіоли, покручуючи колесико, а коли я надбіг, притримуючи під пахвою торбу з фугасами "Вермуту", він вже слухав "голоси" і каратист залатував спортивне трико на коліні, перекусив нитку, дістав склянки, розливаємо за знайомство! кремезний добріє лицем і розказує про сім’ю: нас двоє, вона піаністка, в гуртожитку ніде приткнути інструмент, тако й мотаюся за вербовщиками, мушу заробити якийсь куток, сказала, без свеї стелі нічого й загадувати про дітей; попотинявся, щоб їм стільки дихати дало над шлангом гімновоза, на ренгенному вітрі рудника, під могильними шибками крематорію, під кривавим димом міндобривного заводу, перед цистернами аміаку на запасних коліях, під гарячими мішками кальціонованої соди, нагинці, з гаєчним ключем над шпалами, під сонним душем після зміни в ливарному цеху, на цементному і вапняному протягові безвіконних новобудов; завжди вранці там однаковий дух ненадійності, пустки, розіллятих на підвіконні білил; щоб їм стільки пекла, скільки раз купували мене на біді! хотів прапорщиком на війну підписатись, моя в плач, мало, каже; твою кров пили, що чужої вже прикортіло! так і живу, горбатію, тупію, пишу листи, запивати почав, соромно назад повернутись, вопшем: дурію; ліг лицем до стіни і з головою вкривсь простирадлом; поет притулявся вухом до динаміка, мюнхенську хвилю глушили, ловко полум’ям сірника підворушував гнотик спиртівки, болотяну всередині кварту з чифіром накривав консервою з недопалками, одним словом, комсомолія; коли підселяють Чапу, хроніка з ганчір’яною зачіскою, закисленими очима і власним матрацом; підмочена репутація переганяла його з кімнати в кімнату, де заново переповідав, що він не ким-небудь, а помічником приймальника склопосуду на Березняках був, програвся в тріньку, оце підйомні пів-тисячі відроблю і нехай воно пропаде саме вутлє; лучче по приймах валандатись, свіжа копійка на пляшках щодня; подумаєш, чистьохи, запах їм верне, мочун і годі; свої підйомні поклали на ощадкнижки, позичай Чапа; виручай Чапа, наливай Чапа, смаж макарони на маргарині, Чапа, цигань хліб по кімнатах, Чапа, ночуй на коридорі, Чапа, а хіба винен, воно само — одягнений, мокрий, за комір натягнув курточку на голову і заснув на матраці при дверях; ми відчинили вікна, відтягнули скорцюбленого під шафу; зненацька по вестибюлі заб’ється бабський істеричний крик, дурнуватий сміх, перелякані виски, цокіт каблуків, шкработня ключа слідом за м’яким стуком обдермантинених дверей — Чапа прокинеться, сяде, винувато сплете синьожилі руки на колінах, боячись всякої броварії, косуватиме в замкову шпарину, хоч знає і так: комендантша з ознаками прив’ялої вроди, з розпусним рум’яним лицем, війнувши фіолетовою гривою, замкнулася в кабінеті, слухає сміх вахтера і новий вакханічний крик шахтарських дружин, що обуреним легіоном прийшли вискубти патлюги на суці, підігнати компресора, посадити на відбійного молотка, довбати до посиніння; бач, мало їй чоловіка, кавказця, на два роки молодшого від сина, мало парторгів, інструкторів, цілих райкомів і виконкомів, так наших синів і чоловіків зваблює поодинці, курв’яга, біля пивбару машиною стає, скло приспускає, підманює пальчиком, просить прокатати до дикого виноградника; давай, давай, дзвони наложникам у мінтовку, лопни над телефоном, поплач, повстидаються приїхати, жеребці грязношиї; доки тремтітимем перед диспансером?! ми кричимо, ми кричатимем, нехай чують всі, гляньте, це жінка хіба? це сепаратор похоті! бач, не курить, не п’є, соски, губки свої підфарбовує, намалюй собі там, руда шмонька! підстилкою комсомольською приперла сюди; хіба спрацьована? хіба грижу заробила коло вагонеток? сучисько, машину купила, збираючи з хахалів на аборти, злиднюга, спасу від неї нема, доїть і доїть порадошні сем’ї, думали, переказиться, ага, якраз, бантики вона заплітає під школярку, порхавка клімаксна! сиди, сиди, зараз підженемо компресора, видовбем двері і вставимо молотка куди треба! всіх не посадять за твою манду, розвела притон, падаль! накричавшись, закидали сітки з хлібом на плечі, витомлені, з кам’яними обличчями розбредалися по під’їздах триповерхових хрущоб; там літні кухні покриті напластованою породою і гойдаються амулети прищепок на мотузках, мов зуби привидів: білих нічних сорочок; там собаки посліпли від туалетних мух, цілі хмари яких зеленоядуче гудуть над канавою; собаки хекають, лежать, повкривавши розчухані морди лапами, на зиму дільничий з малокаліберки, — дулом до загривка, — постріляє на шапки, вміє вичиняти шкіри, жінка працює швеєю, обтягне сидіння службового мотоцикла; там все відомо про всіх; там однорукий кочегар вийде з запою, голодний і злий, присвічуючи під ноги коногонкою, піде на шахту повз терикони; смердить горілим фіалкова, триколірна і мінлива зоря, під гумовими ботами чавкає каламуть рівчачків, порода нашпигує ступні, завжди весною і хлоркою пахне вода, яку перед входом у кліть набирають шахтарі флягами, старий відхекає, підставить лице під струмінь, довго стоятиме так, потім розкаже ласій до анекдотів буфетниці щось довірливо безсоромне, блядське, візьме в борг замотаного газетою тормозка, і навсидячки, спиною притулившись до батареї, обриватиме залізними зубами тонюню плівку на копченій ковбасі, чавкатиме сірим моченим помідором, облизуватиме на підборідді розсіл і зрідка підморгуватиме до знайомих; одні в пітних робах, чорніші землі, стинають лопатками на крижаному після підземку протягові, відхаркують смоляну мокроту в кулаки, поспіхом бредуть до роздягальні, щоб захопити вільну лійку в душовій, а другі чергою стоять під дверима, поправляють на шиях ремінці респіраторів, хапливо докурюють, викидають у кошик сірники, боронь кому занести під землю, клітчий обтрушує піднятого капюшона, вода стікає по брезентовому до п’ят плащі, йому віддають пропускні жетони, рукастий тисячожилий трос тремтить, і втиснута на два поверхи, щільна, зігріта власними спинами, зміна роботяг замовкає; кляцають двері, гуде сирена, кліть шугає крізь водоспад, ліхтарне світло вихоплює потоки підземного дощу, камінні виступи на стволі, вгорі і внизу недобре гуготить порожнеча, здається, мільярднотонні кілометрові пласти зсуваються, щоб розчинити дві цукрини дорожнього рафінаду в склянкоподібному отворі, та ось ривок, вода стрімкіше гупає об залізо і пахне сосновими дошками на робочому горизонті; там треба довго йти, спотикатись на трапах, минати електровоз, вагонетки з вугіллям, переходити через колії, пригинатись під арочним кріпленням, звідки нависла гострокута брила; сопе витяжка, над головою висить вентиляційний рукав; там, попереду, осідає пилюка в лаві, зблискують зуби комбайна, на стрічці залізного транспортера звелось на передні лапи щуреня, гріється в теплі невичахлих, бамбулуватих електромоторів; тримаючись за кабель, сходити нижче й нижче, повітря гарячішає, смердить бовтунами, чи то здається так, ось і ніша, повісити на виступах тормозки, обмотати на поясі ремінець саморятувальника, бригадир підійде до рубильника і шарпне ручку; там люди потом вмиваються, а комсомольське плем’я черговий ударний мордобій завело: храпотять стенди, летить на голови скло, стаканівці і стаханівці здичавіло, з гиком і сапом, деруть сорочки, заюшені, але щасливі, повзуть по сходах на другий поверх, обіймають пожежну бочку, фиркають по-конячи, гальмує "уазик" під вікнами; Чапа матрацом накривсь і прислухається до всього равликом; поет слухає радіо, напівготовченко, сьорбає прохолодний чифірець, розламує недокурки над газетою і припалює самокрутку; папір, спалахнувши, обсмалює йому вії; він задмухує полум’я, мовчки чадить, щось записує олівцем на вцілілому клапті; коли радіо примовкає і в темряві світиться шкала, чути безсонну шкработню; так цілу ніч, прокидаючись, шкребтиме навпомацки, а зранку розшифровуватиме рядки; міліція свистить і байдуже зупиняється на порозі: цирк — один гнилозубий за жижку другого гризь, той коліном його в щелепу і з розгону двома ногами плигиць, той падає на вазони, вахтер вищить, ціла тічка вовтузиться, пінить, товче одне одного; хтось рубонув когось по черепі магнітофоном, батарейки пурснули на підлогу, смердить здохлятиною; котрийсь наклав у штани; стою, з коридора поглядаю на партійну коріду, — по потилиці мені як рубоне з двох рук; а їдріт твою одоробла маму, саме вино допивав і фугаскою з розвороту блись по чайникові; кавкнув, вибалушив очиська, лежить і слину пустив; ну, думаю, амба, на бойовому посту комсомола, комсорга нашого завалив, точно пришиють політику; пошті як у воду дивився; в пляшці ще бовталось, смикнув, закурити в сержанта попросив, переступив через лежачого, нехай відливають! і почалося: викликали столичного комісара, він так і звавсь "комісар", жив на другому поверсі навпроти бочки, вуграстий, худий, надутий, казали, пошті цекіст; зігнали збори загону, в світлі рішень партз’їзду комендантша доказує про достойні традиції дідів, розпашіла вся, газетою тикає на комсорга й на мене, прицокує каблуком, нервово натхненна; вигнати з лав "веелкеесему" і дати характеристики, щоб не прийняли і в тюрму, скільки собі позволяють! молодьож! вам ще жити тай жити! от помню в наше врем’я на ціліні люди женились, дружили сєм’ями, пєсні співали под гармонь; їй подякували за порятунок від тюрми ті, що сиділи вже; решта змовчували, щоб дурканути за свідків; та й справді, всенька общага гамселилась, всіх пересадиш хіба? спихнуть на видзігорніших; на повістці дня стояла ще одна справа: заклеймити поведінку недавно присланого бійця з вихватками підара; нігті фарбує, при зустрічі лізе обійматись, слинявий такий, і от, завів моду з балкону мочитися на людей, ніби вазони там поливає, — комендантша почала совістити: ти ж молодий, почті син мені, ну подумай, хіба так мона, как мать говору тібє, я ж тоже под балконом хожу, задумайся! товарищ комісар правильно киває, ніззя же так, та й общєствінность сігнали подайот, ти же взрослий парінь, вдруг вишов і людям на голови видоївсь; причом сістєматіческі; он і піонервожата одна з коліхтівом подружок шла, пісьмєнно жалуїца, ето можна і участковому передать, но ми тібе просім, дай чесноє комсомольскоє слово, шо ето било в паслєдній раз! боєць розсукав рукави будзагонівської, в линяло трафаретних гаслах, штормівки: нехай дякує, що не наклав! харашо з вами, но мені на зміну пора, піду я; гримнув скляними дверми і заспівав на коридорі свою улюблену: канаю по панелі, в разорваной шінелі і фєтровая шляпа вся в гавнє! збори продовжились, комендантша грудьми налягла на плече комісара, щось сокоріла про дисципліну, та комсомольці почади розходитись, кожен думав, як відробити прокляті підйомні і чухати звідси; не забарився й суд: зачитали характеристики з місця роботи, з місця проживання, підписані фіолетовою мимрою, зачитали свідоцтва гуртожитських стукачів, що десять макітер проламав пляшкою і міліції сопротівлявсь, — прямо під розстріл пора; прокурорша запросила по два роки хімії п’ятьом, на перерві стріляла сигарети в сержантів, молода, виблякла, в светрі, без ліфчика, пласкоморда, з обручкою на лівій руці, незаміжня феміда, повіки збряклі, підсинені, губи пісні, дихає карцером і шмурдячиськом; перекурили й гримнули, видихаючи рештки диму; встать, суд ідьот! встаємо, щоб сісти: одного відпустили, трьом присобачили лісоповал, мені за відсутність прописки тридцять діб припаяли, лафа! коли прийшов — двері вибиті, речі розкрадені, вахтер доповідає, що поет здимів по гонорар до столиці, Чапу блондинка накрила, біла гарячка по-науковому, на матраці в карету занесли; каратист непогано тримався, в прийми пристав, економив на хавці на кооперативну діру; комендантша, суче вим’я, на аборт залягла; вивтікую звідти і рву прострочену комсомольську затичку.

28

Їду, ніхто мене не чекає; фараоновими колісницями по прирічних полях загрузли скирди; поїзд, яко сущу, долає ріку і трубить світлом, і розтоплює мури передмістя; ніхто; жінка, відкине сніг і, милуючись рожевою черепицею заграви, мерзлу білизну в зітхання хати внесе, розвісить над грубою і потемки, щоб не зманювати заздрих сусідів, сяде при вікні, на голубій повз криницею стежці виглядатиме милого; немає; дров під повіткою набере, до ранку вихолоне безсонна підлога, змовкне капіж бурульок по льодистому снігу, тінь дерев’яної лопати примерзне до кучугури за собачою будою, гудок електрички подаленіє над станцією; шелепоче загата, сльозіє продивлена крига на вікні, дитина після продовженого дня обстукує валянки на розтоптаному вінику, дістає з портфеля і кидає собаці бутерброд, облизує пальці, в хаті зеленою сторінкою відтає крига у відрі; батько давно не підписував щоденника; живемо самі, працюю сільською фелшаркою, займаємо половину аптеки; горить рубероїдом і провалюється на горизонті покрівля дня; за стількома приймами забув нас, запив, заїздивсь; так втомливо забувати, якщо зима і черепично, дахом міражним, чужим тисне землю заграва; ніхто; і мати не жде; ось на березі літнього ставу грудками виганяє викупаних, сніжних качок на сушу; ліловіє небо, дивною тривогою наливаючи серце; рибалки нахромлюють варені картоплини на гачки і бльовкають ними подальш від греблі, кидають макуху з глиною; гладінь при березі вже пітьмава, на горбі спалахують клубні вікна, гармошка витинає, ой лопнув обруч, макова хмара ластівок всмоктується кучматим верховіттям ясена, деякі пролітають крізь гілля витрушеною з волосся половою; їхні глиняні нори в кручі зяють землянооко, морочно; пливе туман по лугах, і клечально і клично полощеться біля канави татарник, сонце вже сіло, але верхи тополь ще вмиті полив’яним блиском; чийсь хлопчина в дротяній сітці несе рибу, вудками допомагає вигнати качок; безногий сторож, опираючись на костур, вибрів востаннє обілетити рибалок; сидітимуть цілу ніч, пів-скирди спалять; короп бере на донки; протез поскрипує, в правиці пачка білетів, проштампованих сільрадівським клеймом, самописка за вухом; його посилають під три чорти, або ше й далі; він не ображається, свої ж хлопці, трохи вичікує, може наллють, і йде похмелятись на вчорашнє весілля; зринають наполохані котом ластівки, аж прилягає мошва над водою; птахи завихрюють світло над кручею, блищуть криллям, чорними блискавками пропікають нори, падає в землю зерно землі, а сина немає, і під подушкою в мене лежить його, замотана носовичком, обвезяна зеленькою, пуповина; і батькові відіснилась снігова гора, кудою з братом ідем по ялинку; це недавно сюди перебрались сім’єю, в долині провисли телефонні дроти, в школі нас лякали бандерівцями; оце втекли з уроків, на валянках льодяні обручі і всередину насипалось снігу; тримаючись за дерево, роззуваємося, вистукуємо об стовбур талі ківтяхи, маленька сокира в кишені товче під бока, збігаємо, крига на річці цвіркоче зеленими кониками, над голим камінням блиснуло решето вогню і грім сполохав сойку на букові; згодом довідались про кульові блискавки, а тоді, дременувши до військового містечка, думали тільки про лісових бандитів, скільки всього понарозказували нам; кляли батькове відрядження сюди, сокирку заховали в дровітні й прикидали обмерзлими поліняками, щоб завтра по ялинку втекти; по хаті темно, біжимо до командира, по чеснопіонерському розказуєм, — таку влаштували кресню ракетниць, було, як вдень; прочесали долину з собаками, ніде нікого, ото нам виписав батько тюлєй! мати заступалася, на голій її руці скипіли басамуги від пояса; ото ви, батьку, і розказали про бездомне дитинство своє, вперше розповіли; родинна анархія і поплата погонами вас налякала, служба цікавила вас більше всього; ми вклякнули в кутку на горох, набурмосились, плакати хочеться страх, та знаєм, що за сльозу будемо биті по-новому: тако непомітно розсунули ті горошини й лобами притулялися до стіни, голос ваш, тату, командний, беззаперечний, вольовий воскрешав своє дитинство: таким курдуплем малим був, що батько, сидячи над залізною лапою, з дерев’яними цвяшками на губах, ловко, розплесканим молоточком підбиваючи підошву чобота, не довіряв мені обчищати розіпнуті шкури на козлику, кляв за непослух старших моїх братів, — і на день і на тиждень втікали здоми в комунію; барак стояв на околиці, там дівчата, патефон, гульбища, співи; коли провулком молодиця захекана біжить: поймали, поймали! батько попереду, я слідом, прибігаємо до бараку; біля підводи вирував натовп, червоноармійці відтягували розпашілих тіток, що гатили кілками накриту рядном голову лежачого; одна благочесного вигляду бабуся під’юджувала юрбу: бийте, бийте, він мертвий, йому не болить, зате всяка погань надивиться і зарубає собі на шноблі! коли батько потягнув ряднину на возі, лице середнього брата, порубане багнетами, пінило кривавою жовчю в кутику губ, все тіло було подовбане, руки скарлючені судомою; батько стулив їх на грудях, сказав, — поцілуй, — я приклався до розсіченого по підборіддя рота, заплющився; мене відвели під паркан; жовчна холодна піна пекла на губах і потім допомогла вижити: під човном на злежаному паровозному ганчір’ї, в лихий час облав, по вечорах жебракувань на вокзалі, на допиті перед колонією малолітніх, під поглядом капітана школи енкеведе: був такий інтернат, куди набирали поповнення; зранку до вечора вчили тільки закладати; сам начальник за винахідливість похвалив і преміював складаним ножиком, мовляв, нечистий не вигадав би простішого, кнопкою пришпилювати до стінгазети цидулочку на англійській, хто де купу наклав, хто гризе сухарі ночами, хто тріперний; всього нас вчили; сидиш за партою навпроти навчальних таблиць, указкою показують: ромбовидне лице ворога, плоскостопий слід ворога, патрон від браунінга ворога, сталеві наручники ворога, відбиток лівого пальця ворога, портативний передатчик ворога, зразок протоколу допиту ворога; по команді струнко, відспівавши "інтернаціонал", чітко повторювали зазубрені параграфи статуту, аби потім розпізнавати ворожість там, де втрачали нюх вишколені собаки, замерзало рушничне масло, ув’язнені вороги роздовбували собі кирками ноги, щоб їх пристрелили над ямою; де на допитах розривались аорти шкідників, зрадники кидались на колючку, генерали мріяли про помийницю, виконавці згорали від спирту за місяць, начлаги мінялися щопівроку, кожен, щоб вижити ставав інформатором, молодша офіцерня повально, та вірили вибраним, вірили тим, кому нерви спалила жовч на губах брата; бо коли підвода потарабанилась по соші і самосудний гурт розповзся по цегляних норах містечка, співчуття погасили помийні виплески відер і роїння мух над свіжою кров’ю по бруківці; ми з батьком прийшли додоми, він сів на стілець, ножем став колоти цвяшки з дубового обрізка, мати питає, що там? старий згріб на долоню дерев’яні гвіздки: двома антихристами стало менше; раз прибилися до гріховодників, пиши пропало! комуна з почестями хоронила братів; зійшлися околичні люди, плакала благочесна бабуся, я ж обличчя міщан впам’ятовував і слухав слова промовця про справедливий караючий меч, особливо до відступників, що жеруть комуністичні харчі і пробують вкрасти хліб додоми; пам’ятаєте, батьку, ви дозволили встати й розтерти намуляні об горох коліна; братик, миршавий, сльозу пустив; мене ж каяття не проймало; до ранку так простояв; після того, гірш проклятого, незлюбили мене ви, хоча проклята печать, вже дорослому мені спало на розум, кривавіла на вашому орденоносному піджаку і виганяла мене межи світ геологом, бродягою, безшабашним жартівником, залицяльником, пройдою, п’яницею, виганяла, щоб діти скривджених вами безслав’ям мені воздали; що залишалось: квасити і відсміюватись від злопригод, гомоніти з однаковими невдахами, їсти з виделки гірчицю, слухати лайку сусідів; будинок заселений цвинтарними роботягами, парторг цвинтаря, кабанистий гевал, гамселить жінку на горі, аж здригається стеля і батарея тремтить; вона виє: нібєй, есесовєц, сволочь, нашу тваїво рібьонка, зачєм под живот, ублюдок, міліцію пазаву, вааай, котік, радной, машину ж нє прагуляла; і вже глухі по безголосому тілі удари; гамселив босими ногами, зболіли пальці, дістав патинка, по мармизі півгодинно хльостав, шкіряні виляски слухали сусіди, — і так щовечора; куди подітись, куди піти, тільки до сторожихи, галайкуватої і простої; працювала на базарі і приторговувала вином; зійшлися; донька її змалечку пішла по під’їздах, день нема, два нема, заявляється, мов побита; я нагримав, сторожиха заткнула, бери пляшку і штопором відкривай, твоє діло маленьке, нехай работає, з таким діпломом ніде не пропаде; скільки плюнути хотів і до пристойної молодиці пристати, була ж одна, фершалка, пити забороняла, добра, люб’яча, сором до неї не пускав, чого нещастя приносити, лучче з однаковими; дурна моя винуватість перед всіма болотяним кавалком присушила до порога сторожихи; кролячий сморід, тіснота, правда харч готувати тямила; гроші після відряджень на м’ясо давав, а з ким крутилася, не розпитував; за кожну пляшку, — хоч п’яна, та пам’ятала — потім справно вираховувала з мене, та все одно краще, ніж з ханигами по під’їздах сандалити, або вдома на самоті, перед томами діалектики; було гарячка вхопила, чортяка призрівся з кадильницею і в солом’яному брилі; зранку бігай по вантажниках, клянч, трусись, переплачуй, похмелюга, а тут краса: п’ятірню через поренче до шафи дотягнув, заплющений намацав гранату і булькай, сірники й попільницю на ліжко поклади; нехай з понурими зеками спуталась донька, нехай собі, бачили ми їхні погрози, от сторожиха моя закульгала, це гірш; кажу, сходи до хірурга, з пальця гній тече і ніготь весь почорнів, мазь пропише, а що? понімаєся ти на ковбасних об’їдках, будуть різати, сам туди йди! тоді схаменеться, з обнімонами лізе, покинула пити, помолоділа, вірмени на роботі підлащуватись почали, приходить звідти і розказує про себе, наче про подругу свою; серцем зів’яла доньку до заміжжя схиляти почала; вино мені приносила справно; потім їду на заробітки, там і листа від малолєтки отримав, мовляв, мамі ногу одрізали, пришліть грошей; побіг на пошту, відправив, відпросився, а по кишенях голо, йолі-палі, думав, думав, написав листа, що приїду під зиму, коли розрахунок на руки отримаю сповна, а так висилатиму потрохи; думаю, доглядатиму, хоч і не розписані, але обов’язок таки; ось тільки дотягну місяць, копійка все таки; недоїм, збиру дещицю і шлю з листом; трохи, правда затрималися, горів план, пообіцяли доплату, бригадир попросив; на вокзалі щось засвітилося всередині, щось таке, ніби мама мені маленькому руку на чолопок поклала; підкочую до комуналки на таксі, сусід, співбутильник смик мене за полу; твоя з зеком схльоснулася, п’ють і співають! заходжу, справді голубками на ліжку сидять, довгу спідницю вдягла, ноги не видно, але на бильці висить протез, при вовкулаці пояснює: хто ти мені такий? хто ти такий, питаю! щоб жалістю допікати, пісьмами своїми? і посерйозніла: чужий ти мені, ненадійний; вибрів, іду повз аптеку, думаю, кому потрібен, якщо й каліка знехтувала мене? чия вина на мені? старому прописували від безсоння, оце, батьку, ліки твої зцілять блудного сина; цей світ, неправдою твею пройдений, чуєш, сурмами мені заграв; є правда останнього вчинку, ціла жменя правди; набрати води, таблетки, як варені очі риби; лягти, їсти з долоні, втома така, що тяжко цей люмінал запити; тільки не думати про ригачку, закурити; тільки не згадувати, що це остання; смердить мишаками, дим якийсь аж чужий, зняти наручного годинника, дуже чути, кров відпливає від голови, затиснути жарину в кулаку, відпекло — і нікого не бачити.

29

Богдан закинув на плече сіть, розкотив латані мисливські чоботи і відпихнув човна, — вода з потопельним присьорбом пінилась біля скал і ковтала принесене з дикого винограднику листя, — загрібаючи веслами проти течії, він стежив за поплавками, що здригались, ніби від холоду, він опускав довгою мотузкою цегляні грузи на дно і виставляв буйки по краях; білим пунктиром на хвилях тішилось око, було зимно; він заковізлим пальцем розкотив на вуха спортивну шапчину, підняв комір куртки, закурив по роботі; ріка зносила вниз, дим самокрутки наморочив, а коли човен прим’яв жухле татар’я і затріскотів ракушняком, неголений, тихий начальник узбережку сів на кормі спиною проти вітру і затягнувся смачно; бляшанкою вичерпав воду на дні, заслухавсь тисячострунним полуднем: від мосту по розщелині гримотів каменепад далекого поїзда, слідом тьохкали рейки, глухо шумів голий вилісок, горобці по наскельних лозах обкльовували останні грона, здавалось, кожною голкою скімлили шипшинові кущі, мекала коза, бредучи кам’яною дорогою повз терикони, розгоралися гасові лампи верб, на миротворне полум’я задивлялися перелітні птахи, хотілося жити богвість доколи й забути гнівні свідоцтва для ангела; ріка потеплішала на доторк, бриніли натягнуті, ледь замулені, вічка, смикалась гарячим сухожиллям верхня поплавочна дратва, він вибирав снасть, — грузила цокали об борти, — він розгинався і виплутану, з роздертими зябрами, рибу кидав собі під ноги в плоскодонку.