Осінь для ангела - Пашковський Євген

Дим тоншав, розбивався на сині струмки, я насилу вибейхався з ями, вклякнув на купині журавлин, серед болотяного мого розпачу повстало видиво: вогнеязика стихія до коліна ламала хребти дерев, солдати збігали зі сторожових веж, вівчарки, втомившись скімлити й рвати повідки, ледве хекають, за останнім ув’язненим наглядач накидає скобу на двері теплушки, паровик чахкає, обволікаючи парою начальника, на ньому хвацький мундир і тільник визиркує під розстебнутим крахмальним підкомірцем, на чоботях тирса, розгублення на лиці; все пропало, розстріляють, як паслєднього врідітіля і всруся кров’ю! майже радісно думає він і дужче стискає картуза з розламаним козирком, останнього свідка безладдя; дико тупочучи чобітьми, натовп у розхристаних робах вивалив від пилорами і один пикатий для забавки ліктем збив картуза, юрбище хлинуло до естакади з розкочегареним паровозом, вже потім наспів конвой, кількох поклали на місці, зачинили вагони, поїдете в пекло, мать вашу перетак! молодші офіцери на платформу з піском вантажили секретні сейфи й обтріпували на кітелях сургуч, в’язні давайкали, гупали, свистіли, голосно і натхненно гуртом співали псалми, начальник обома руками м’яв картуза, буцім скручував в’язи живому звірові, палаюче верховіття сосон летіло, перекочувалось покрівлями бараків і підпалювало складені трикутником дошки за пилорамою, проламувало пожежні щити з відрами і сокирами, змітало стенд передовиків, кумачеве гасло на фасаді адміністративного корпусу, бюст вождя перед вікном; начальник востаннє оглядав свою владну розкіш, подавав руку на платформу, йому помагали і постріл означав для машиніста: поганяй! повітря гарячішало щосекунди, в’язні тепер тільки співали — і раптом вибух; сто блискавок ізсередини проламує дах пилорами, найвище летить гострозубе колесо, свистять бризки скла і залізних скоблів, на платформі дехто втягує голови, дехто вибачливо присідає між сейфів, наглядач знімає багнета з гвинтівки, сивовусий пояснює, тирса, братіка мой, висохла на порох, такий закон, как довбануло, одно загляденіє; на нього цитькають, гарячішає і пісок, і залізні домовини з безліччю папок, і зім’ятий на гонучу картуз у сухих вже долонях начальника, що поправляє портупею тільки для того, аби пристукнути кобуру і згадати самовпевнену вагу нагана, сміливіє, похмурніє; застрелюсь останній, як комуніст перед комуністами; і згадує, що забув у шухляді флягу коньяку, один вірменин піддобрився, звідкись дістає сучара, майже повнісінька фляжка, всього пару ковтків відсьорбнув, немає зла, всьо пропало! яструб, відчуваючи крилами розжарені цвяхи летючої глиці, обтрушував розчепірене стернове пір’я, брив над водою і безсилий кричати завертав навперейми невільникам: горіла обмазучена драбина шпал, на проламаному мосту паровоз ткнувся лобом об кам’яне дно і засопів потопельно; дибки встала платформа, на насипі, пробуючи матюгнутись, захрипів привалений сейфом начальник, якому ребра прохромили легені, напівзігнутою рукою обмацував траву, картуз догорав між рейками, два вагони нагадували колоду під лапами вогняноперого дятла; з розбитих дверей боком ліз перший в’язень, коли смерч, розкидаючи вирваті з корінням дерева, могильно дихнувши землею, підірвав за колеса і на межу лісового пекла покотив відкосом теплушки. А яструб, окрилений вдячністю за порятунок, летів на болото, щоб поділитись спасінням, на купині переждати грозу і провести людину на вільний німий беріг річки.

21

Доки зір лагідніє біля свічкового вогню з кігтиком мороку, — гнотиком, — рідна кровино, згадай білого фарфорового янгола на плетеній етажерці; голубка того по дорозі з заслання підібрав, малим ти любив бавитись янгольцем, що голову до крила прихилив, зрить примружено в очі тобі; на шийці птаха німбово золотів ланцюжок, дзьобик надбитий нагадував мені, старому, борню з вихором сатанинського пір’я; пил на лапах йому побурів; пам’ятаю, міряючи гони до батьківського обійстя, благав, на підводу візьміть, люде добрі, самі зачумлені, гнані страхотнявою повз тих, що на голому полі виливали ховрахів, нори в обводах піску затикали гонучами, один проворніший з сокирою біг за переляканим спритним звірцем, по ховрашиній спині на! на! на! з останньої люті, послизнувшись, себе по босій нозі телеп, тако підрубаний цибав, діти ж мовчечки ховали в торбину здобич і знову колінкували по котовилах торішніх скирд, назбируючи і пробуючи на зуб колоски; підводи підточувались до млина, саванно й біло від грису шельпотіла по жолобі вода, і гола в, шкірянці наопашки, комсомолка збігала до валунів, — поплескатись навприсядки, — рибу не потрави, кихкотів, тримаючись за одвірок, мірошник; голодні й трупи лежали під брамою, мовби кагат перемерзлої картоплі; на ніч живі переповзали в канаву, слухали скрегіт жорен, дихали хлібним теплом, їхні тіла обнюхував сторожовий собака, боялись вдарити, подумки дякували за зігрів, бо надихував їм за пазухи і серцям було легше відтанути в смерть; люди забули слова, крім проклять, земні хліби обернулись на камінь, тільки олюднілий від баченого звір молитви виспівував, вив на місячне безжальне точило; зорі малиновіли на плесі в тихих бинтах муки, котру армійська жона просівала з сита, приплескувала долонею по обручі, поскрипувала шкірянкою до світлих дверей, здичавіла від розпусти й ситого поглуму над чорноротими; всю ніч хропли коні, так близько до трупів підходили вовки, підгуляла братва виносила сулію кулеметникові на кручі, туман всідався на павутину по суцвіттях кривавнику, немов відкинуті небом молитви, світало, на хуторі радо цвірінькав останній невпійманий горобець і так сонно, так ясновельможно, так лагідно пахло давноминулими жнивами! сама смерть при млині духмяніла здобним хлібом: пишностегна, в шкірянці, являлась торговкою, кошик притримувала під пахвою, обдаровувала бубликами, зачерствілими на твердизну кайданів, котрийсь лежачий розплющувався, бачив баберу, яка обліплені тістом ночви вишкрібала ножем і світила сідницями; ми нагадували їй поснулих під кригою риб; тоді обпалений соромом звівся і, дякувати долі, від гурту одступив і приреченість мучного місця покинула мене; нахилці, нагинці повз кручею продріботів, віриш, онуче, ніби проснувся, ноги винесли на дорогу, де й сила взялась; доки мучитися посіяним, пора проспівати славу; померло самотнє зерно, стократними плодами рід мене виглядає! Перехрестився я і насунув на брови картуза, віриш, полегкість гойднула, хоч сто літ зеленоводдям лугів пливи, — став легкий, бо беззлісний: що наші муки проти страждань Христа? фарфоровий янгол зігрів мені груди: на хатнищі лісника розгріб перетлілі головешки, відкрив металеву скриньку з обплавленим манюнім замком, ось він, ангел, сльоза пожеж, скам’яніла пір’їна гнівного крила, зміцни піднебесну полегкість! — час пропав, ані літо, ані зима, ніяких примет тобі і страшно тягне горілим; під купою битої цегли надибав льох, за мідне кулко ляду підняв і задихнувся від липового медвяного духу, обережно, потихеньку, сходи глиняні, зійшов униз, клунок картоплі й діжечку меду виніс із підземного спрату, на галявині в білокорих заметах беріз тріскою діставав цілюще їдло; візьми попробуй колись печену картоплю з медом, відро води видудлиш, правду тобі кажу; раденький надумав зміняти хлібця в робітників, що рачки клали сошейку, підводяться, на грубих шкіряних наколінниках обтріпують пісок, звідки й куди? по очах вгадують: біглий! Одказую: хату в Білорусії зводив, господар діжечкою обдарував, до сім’ї напрям тримаю; їден із молотом коло хури стовбичив, тако по тім’ї довбане, не вспінеш ойкнути, чоботи на пропій здеруть, хмизом привалять і котрийсь вогню берестяного піднесе — разечок зозуля кукнула, думаю, стільки й відміряно мені, зірвався з дороги, та дьору, в спину кричать; дурак, самі чужаків боїмося, кому ти потрібен, лахмітник, ех ти... Мед під пахвою на полу протік і рука роздушила картоплину, замотану в гичці тлумака, так драпонув по чагарях, спинився; вкупі з тріском рогози, яку малеча висмикувала на їжу, причувався любий ячмінний шелест, вітер хвилі ткав сітями на погибель і хвощ щетинився спиною вепра на мілині ставка, солодко було від пам’яті, що колись отако на покосі полуднав крумкою з сіллю і копченим сальцем, дурний, шкурочки викидав, зараз би їх сюди, хліба б, хліба б, розжовувати б кожну крихту й запивати з баклаги ледь прокислим молоком; за прикладом селян беззубок зо п’ять налапав ногами в муляці, роздмухав кострище, засмажив, смакота! аж розморило, думаю, на вилупі осьо задрімни, властям моє життя за цілушку відбатають, нікому віри нема, сказати по-правді, це і було безвір’я; давай щось робити; виправ завошивлені манатки й розвісив на сонячному боці стіжка, глянь, сіно надскубане, рукою туди, людоньки, плескач макухи витягую, такий Богом посланий скарбище! горло пальцями затиснув, крик свій здушуючи, огледівся, обнюхую, мацаю, гризу, доки зуби зболіли, присівши в очеретах, на двоє розламую, далі розмочую собі по кусінчику, розкошую; з маслобойки хтось поциганив добренний кавал, аби довідуватись поночі; вдягаю мокре на себе і вйо бо дощ. Поглянув від пагорбка: хлопчаки майкою ловлять пічкурів по канаві, за обидві лямки тягнуть під беріг, один вибовтує рибу гулюмашистим корчем і так гостро, так лоскітно, мурашинім укусом пахне й січе по литках синювата від водяних бабок осока, так кумедно виглядає малий у капелюсі з двох листків кінського щавлю, — насилу розсуваючи трави, він несе за рибалками солом’яного бриля, куди складали улов, — так попискували стиснуті двома пальцями в’юни, ряска на животах присохла лускою, старший збивав товсту зелену п’явуру з плеча, вона цвиркала кров’ю йому на вухо, над кублом заклопотано перефуркувала очеретянка, в норі розбуджена голосами видра чмихала від кислятини людського поту, червонявий жук гриз затиснуту в передніх лапах очеретину, геть збите, столочене загоншиками татар’я зруділо від багна, ластівки брили над посивілими в гірких туманах китицями дроку, так хотілось гукнути, ловці мої праведні! тонкий, виголоднілий на батіг, вуж вилупився з листка білої лілії на малих, так сумно, повіриш, ступні на пагорбі вкам’яніли; це ж і мої діти десь харчуються кістками розвареної риби, яку приносять додоми загорнутою лопухом, нігтем видирають киші і білі пухирці, споліскують пічкурню в бляшанці, щавлю, кропиви накришують туди, круто солять, тоді менш багнюкою тхне, — дітлахи вже споліснули майку і на піску взялися ділити муляву рибку, рядочками розклали дрібну, трохи більшу, один долонями вигріб копанку і напустив туди десяток в’юнів, хто вхопить перший, того і здобич; похнюплені, зневірені в добру долю, в стрімке щастя вхопити найбільшу рибу, наперед вгадуючи, як порадіють вдома, стоять над ямкою, геть чисто поводирі над шапкою заковізлого старця — егейкнув тоді і помахав макухою, бояться підходити, на видноті поклав, а коли озирнувся звіддалеки: стовпчик куряви сірів на горбі і вітер перекотиполем ніс солом’яного бриля по стернях.

Вечоріло, по бур’янистих полях оранжевий млів туманець, по калюгах коло річки буслі збирали жабів і, закидаючи дзьоби, давилися ними; два шуліки лаштувалися спати на камені, поодаль стояла хатка без вікон, двері дудником заросли, смерділо молочаєм, роса посивила тріснутого на стовпі глечика, зліва ліс, праворуч обвалюється глиняний беріг і треться верховодка в траві, ніде нема броду, розповінь — де прихилити голову? — пахне липою від посадки і якось недобре тихо, буцім підглядають за тобою; заходжу, кидаю на припік тлумака; на долівці старі головешки, подерті, присмалені коло вогню, ремінні постоли, на дерев’яному ліжку зривки рибальських сітей, солома на печі тхне щурами і запустінням; засвітло, щоб розігнати острах, повикорчовував біля плоту височенні, побиті градом, лопухи, позатуляв ними вікна і страшно мені, як вихрестові на порозі синагоги; оранжевий туман, переливаючись через греблю лісу, сокотів мільйонами тонкоголосих цвіркунів, поволі вищав, запинав виднокіл, злизував тінь обпаленого блискавкою осокора на острові, призахідно розгорався, на колір гарбузяної каші запікав чагарі терену по ярах, нагадував про бездиханні, важкі, збовтані неродючою глиною води потопу; грімко обвалювався підмитий, посічений ластовиніми норами, беріг і хмара писклявих птахів стригла мошву над каламутними хвилями, майже олюднено плакала, доки згасали за перекатом потопельні пухирці, суглинок розбивався об підводні валуни, викидаючи на поверхню пташенят і пір’я з кубел; поглядом пошукав образів по кутках, — несвячено й голо, — може тутай вкорочували віка біженцям, грабували втікачів, ловко, звично, хутенько роздягали нещасного, здирали хреста, при сліпакуватому каганці ділили скарбівну здобич, замотували каменя в порвату сіть, чіпляли до горла й кидали на бистрину забитого? виморений думав миттю засну, помолився, — захисти мене, Господи, силою чесного й животворчого Твого хреста і ним охорони мене від всякого зла; в руки Твої, Господи, віддаю дух мій; Ти мене благослови, Ти мене помилуй і життя вічне даруй мені, амінь, — ще тільки сіріло і ластівки, провісники злого, пірнали під одвірок, облітали халупину й тонко щебетали, зависаючи над піччю, трусили крилами, придивлялись до заплющеного чоловіка і низом понад підлогою шмигали в сутінь; протяг шелепотів лопухами, здавалось, хтось човгає під вікном, розплющусь — ніде нікого — влетів кажан, перетинкою кістлявого крила змітаючи павутиння під сволоком, писк його ковтнуло глухе бурмотіння річки; десь погримувало, але й зиговиці поглинала пітьма; чогось мене почало трусити, думаю, захворів, пробую піт на лобі, холодний, злим інеєм засіває до п’ят, лихоманкою трусить руки, пробую засміятися, лице скосоротило, гикавка забиває груди, хоча б тобі тютюну, хоча б викресати вогню, закурити, жариною розігріти темінь, — і полегшало б, — лежу, ледве дихаю, мороз заповзає слизьким вужем за пазуху, зализує мені горло язиком скаженого пса, відьомським примовлянням зашіптує вуха, лежу, ладен пенькнути, розтанути на густу безберегу ніч, такий лоскітний холод напав, ніби заживо прихромили кілком до мурашника; здається, за стінами хтось тупає, скиглить, янчить, трудно і встати, аж захихоче пугач, всилу перехрещу себе, помолюсь, на одну мить полегшає і знову повна мозгівня голосів; падйом, падйом, на оправку, скати! вставайте, батьку, пора косу клепати, якраз випала гарна роса, кругом синьо, ми будем покоси розтрушувати! оце вислала посилку тобі, чоловіче, дай отвіт, чи отримав, чи не покрали в’язані теплі шкарпетки? яблучка, пошті за даром оддаю, дорогесенькі пасажири, беріть мочені яблучка, кому десяток? правєрка дакументов, стой, стой, ушол гад пад кальосамі! страх коліном убивці наліг на груди, я насилу підвівся, думаю, треба втікати з цього неосвяченого дому, та коли гроза, як не впірить! куди підеш? тільки подякував долі за добру стріху, злива прищухла, знову зацарював тихий повзучий страх, пробую молитись, голос нечистої сили перебиває думки; кого кличеш? рогатому поклонися і будеш живий! забрів на шабаш, сиди, терпи, звідси дороги і за поріг немає, стіни дому втікачів просякли страхом бути пійманими, притягнутими на допит, куди тобі, худобині, пертись, жертимеш прілу солому, безсилий виповзти на двір, всіхній ляк закатує; послухай, вдома, куди направив ступні, за старий глиняник один одного закладають сусіди, близьких родичів зраджують рідні, батьки по людях роздають дітей, сильні записують себе злиднями, вовк обертається на ягня, дужим німіють руки, свиноматки до ранку роздирають приплід, всюди зрадництво, старці перетворилися на саранчу, сиди сиднем, їж солому з шерстю щурів і бійся власної тіні! тоді вивалюю з груби цеглину і на чотирьох стінах видираю хрести, чую, справді, копитом знадвору об арцаби б’є і сопе по-волячому, плямкає, болісно мичить, ніби щойно втелилась корова в сінях, стривожено фиркає, жує жуйку, бутить і казиться звір без статі.