Осінь для ангела - Пашковський Євген

Наливай-но по слоїчку, ковтнем шипучого, мій незабутній, і пропади пропадом спогади про всякі мури, сімейні, державні, світові; можна й рожевого, напівсухого, славного, аж іскряться мізки, зачекай, дійде й до золотистого черга, до напівсолодкого, святкового, легкого, медоцвітого, повільно лагідного, вогняного, повтори, любий друже, по новій, добре, слухаю, не перебиваю, просто давно не пив і радий зустрічі, хрест, що не брешу, розказуй, — звідки почались мої походеньки? втік од батьків, пригадую: хотів жити на острові, сірників, солі, житніх сухарів, пару пачок маргарину, гачків, волосіні, всякого вичитаного по робінзонадах хламу припас, іду повз річкою, острова нема й нема! тоді розувся, туфлі на березі прикрив речмішком, заплив за очерети і ти диви, захромився ногою у вічко сітки; тримаючись за шовкову нитку з поплавками, вибирав рибу, переламував їй карка, а до берега попробуй докинути; я пливав слабенько, беру дві голови в зуби і якось гребу, передихнув, знайшов грубу жилку, прив’язав на кінець паличку, то вдруге гарних линів притягнув і чую моторка гуде, думав пенькну, куди втікати? кругом все голо, речмішка на себе, залажу в очерети, а ко-ма-рі-в — гибель; ну, ніздрі забивають, мовчу, сліпаю, ані дихну тобі, підпливли, чую голос татуня, ще обкомівські голоси, думаю, якщо й пити сядуть на березі, отута п’явки і вип’ють кров з мене; чую радяться, на тройную уху лєща маловато, лучче пратянєм по заводі, вон на прігорочкє разложім кастєрок, мєсто чудное, прямо просіт, прісядь і закусі; батько командував переставлянням, я виліз на беріг і мало не знепритомнів, віриш, п’явок десятків зо три на пузі, на ногах, на яйцях, на дупі, обліплений ними, як корч бодягою, пісяю в долоні і по тілі тру, губи згризаю, страшно, насилу повідпадали п’явури, ситі, буцім вужі, я їх на каміння очеретиною позгрібав і другим каменюкою давай товкти, цвиркають, всю мармизу заюшили; вмився, бачу смеркає, — як писалося в пригодницьких книжках, пора било подумать о ночлєгє; бреду в село, бачу, тітка збирає в сито малину; заблудився, пустіть на ніч; бачу, поправила, затягнула хустку і підібрала волосся на скроні; тобі скільки? вісімнадцятий, цьоцю, осьо линини насмажимо, я вчувся в "петеу", оце їду а практики, мені недалеко, завтра дійду, повз річкою веселіш вертатись, я хочу далі поступати на геолога; намолотив три копи диму, натомлений заснув, навіть не заснув, придрімувати почав у флігелі, прохолодою льоху з-під підлоги так пахло; аж вносить сковороду риби, підсмажені хвостики листяно загнулись, ставить запотілу банку вина; то скільки тобі, голубе? двадцять п’ять мені! бідненький, геть синоньо мій, мені під п’ятдесят, сідай, пом’янемо всіх чоловіків моїх, їж рибку в сметані, зараз варена картопля поспіє, ковтни вина, заморока покинутій, приймаки вирипали добро, я б тебе всиновила, такий молодюсінький, аж ну, то скільки кажеш тобі? тридцять один мені! дивись, мона сказати ровесники! винце нівроку? капітальне вино, видно самі робили, ну, щоб вам руки не боліли і всяческих благ! дай поцілую тебе, красівенький, іди сюди! прокинувся на перині, чую, сопе під боком, тільки вставати рипнувся, ти куди? піду, перекурю; кури тутай; сигарети в речмішку у флігелі забув; іди та приходь; починало світати, як я дернув звідти, то стонадцять чортиць не догнало б; отака порода, що молоде, що старе, обрік грає, а нашому братові: аби ковтнути! допивати шампанське, брататись образами, співати, доказувати, кому спати на ліжку, кому на матраці, докурювати козячу ніжку з тютюну, витрушеного з бичків, випивати по таблетці аспірину, щоб на ранок не тьохкало в голові, крутити радіо, вже замовкло, вгадувати чи завезуть пиво до гастроному, хвалити себе за стриманість, бач, не полізли шукати рогів на свої лоби, радіти зустрічі, домовлятись про полювання, про спільну рибалку, добріти уявою і засинати на застеленій матрацом і ковдрами, приємно твердій підлозі.

20

Богдан дивився на ріку і вгадував силу вигостреної об скелі течії, що клала один покіс, травистою паклею на вербах обтирала добре виклепане лезо, розпанахувала береги, на лівому плач століть, на правому стогін підземного вогню, крик завалених шахтною породою, — донині зрів самі хвилі, як подорожній помічає випадкові постаті на обочині, — дико нуртуюча, з тисячі срібних линв зсукана, стрімководь сплющувала вертких плотвичок, витягувала хижі морди щупаків із загнутими всередину зубами, кривавила очі й плавники красноперок, наїжачувала спини пасастих окунів, роз’їдала стічними отрутами і перетворювала на сірі змилки зябра старезного, важкого, як битий валянок по відлизі, сома, останнього на ямі за перекатом; простуючи до сторожки, гріючи руку в загривку пса, перевізник здригнувся від голосу Марії; жалісний, підсоби... Одутловата, запнута чорною хусткою, в галошах на босу ногу важким перевальцем зійшла з дубової кладки, несла в ночвах білизну і часто покивувала головою, на посинілих від холоду руках зникло старече ластовиння; Богдан перехопив ночви під пахву і, прямуючи до її подвір’я за осокорами, слухав; хіба тепер стірка, вкине в машину, перемеле ті бздики, та й; а моя мама колись збирали дрантя за місяць, що тра саньми на ставок везти, бувало, наготуємо луг; зав’язують полотниною діжку, кладуть горохв’яну або гречану полову, сиплять ясеновий попіл і ставлять баняки в піч, вода закипає; тоді цідять її через солому в попелі, це і є луг, ним мили голови, намочували полотняні штани й сорочки, хуста по-нашому, натрамбуєм повне жлукто цих хуст, розпечем на вогні каменя на червоно, посиплем попелом, кидаєм каменюку й вода кипить, і так полотно визолиться, що ніяких тобі бліх і ніякої зарази; та й люди здорові були, бо як хазяйка на ставку випере, та як підсинить, та як викачає рублем, воно аж лоснить і таке гарне, дається, мона писати на ньому; сніг за саньми палає, морозисько обпалює горобців на льоту, кінські кизяки димлять по дорозі, їдемо до ополонки, пальці в зашпори позаходять і світ такий білий, потріскує мерзла білизна на оберемку; звичайно, коли був мила ущерб, то мусили луг робити, але ти подумай, так мені пам’ятне це, бо не добра тоді ждали.

Сіли на лавочку, біла минувшина яснила спокій Богдана, бабця задивилась на стіни розруйнованого монастиря; вибух розкидав огорожу й мури, там, де сторожка твоя, розклали вогонь і на підводах притарабанили казани з міста, давай виварювати золото з ікон та риз, один сокирою дрібно поколов образ Георгія Змієборця; чорні, задимлені, як нечиста сила, пекли над жаром шкварки, скільки того золота наробили, не знаю, зате комсомоли повезли всю цеглу на будівництво свинарника імені Сталіна; там свинота, переказували люди, така розплодилась, що обгризала руки, поки відро перехиляли над коритом, яку підлогу не настелять, згризають за ніч, ото породу вивели, потім по всенькому світі розвезли на розплід; а селяни, побачивши добре казани і вчаділого наполовину сторожа, що грелями викидав тліючі ризи на пісок, передмухував золото і затягував кисета, з підсвічником навподобі ангела виходив на руїну, смерком, вранці, вночі збирав розкидане церковне майно на переплав, солдати наносили дров, прикурювали від жару і, коли розгоралось на славу, йшли рити землянку собі, а селяни, побачивши святотатство, боялися виходити на двір, щодня ждали світопредставлення і коли божевільна черниця, втікши з етапу, прибилась до села, всі посміливіли; гряде гнів Господній! вона покликала хутірських дядьків, гуртом підняли і до осикової гілляки прив’язали дивом вцілілого дзвона, калатьнули раз і вдруге, і втрете, тиха земна благовість покликала людей на голос муки; браття й сестри, літо Господнє розбруньковує листки, по плодах впізнаймо його, ніякої одежі з собою не беріть, буде зимно, бо мало кого обминуть спокуси, відлітаймо від сеї землі, зійдем на кручу, візьмемся за руки, перехрестимось, знов обіймемось, ступимо і злетимо, браття й сестри, доля за довготерпіння окрилить нас, іншого спасу немає! Я дівчиною була, кругом тільки й розмов, що про друге Пришестя, навіть солдати, покриваючи бляхою з церковних куполів свою землянку, навіть страж у всьому хромовому, — містечковий аптекар, який після смерті жінки прийняв молоду циганку і та вмовила його покомісарити, більшу частину золота здати начальникам, але трохи підлататися і собі; всьо так дорого, пудра на вєс любві, описали аптеку, іди, работай на пільонкі старік, рожу тібє сина, хочешь синка, ох, прельсьтітєль мой сладкій, — навіть вони підходили до черниці й слухали розповідь про віщий сон, бачила храм, відбудований серафимами, сказали мені, ангели понесуть над прірвою і не преткнеться нога о камінь, бо вибраним зводити дзвінницю на суді! співаючи "Богородице Діво, радуйся", люди зійшли на узгірок, саме вогонь розгорівся під казаном і злий спалах обсвітив їхні спини, побожно простоволосі голови чоловіків, запнуті голови жінок, профіль солдата, що піддертими глиною нігтями напівзаплющено рвав гімнастерку з плеча; опинившись на кручі вони вгледіли внизу душі внуків; з чорнобильських пущ несли фосфорно сяючий, зліплений як коровай, попіл, — на концтабірних робах колючки терену, на сандаліях роса ще римського бруку, — ви сіль зневаги, ми полиновий прах винесли з дому свого, серед осені святотатства йдемо на вогняний міст, восплачте пророки, судійство відтерпіли ви, нам заповівши літо з оскоминним вереснем, зраджений слугами, потрощений виноградник і чорні від шахтного пилу дахи, де нема глашатаїв; ви очистились, в останні дні попивали медову воду, добро роздавали старцям, просили їх помолитись за вас, ночви й пекні лопати кидали на подвір’я сусідів, котрі не встояли перед лукавим і записалися в колгосп, ви нашили білих сорочок, чекання й полегкість здолали приречений сум, на столі в кожному домі стояли розписані, мовби святкові, труни, сліпий ходив по цвинтарі і розхилитував хрести; мертві, вставайте! ми не встигли очиститись, наші кістки стали лічильниками, що відраховують еру звільнення, час кремації пекла, нам іти разом, нас виглядає хмарний листопад горя, сіллю й попелом встелимо, втеплимо чорну ріллю, ви чекали на нас, зустрічайте; поле з свинячою щетиною стерні, час обсмалить біснуватого звіра; нам іти разом по спинах ситих горбів, закабаніла лють світу розрубана навпіл, різник витирає ганчіркою кров на ребрах, сідає сонце, вітер обрію синьо гуде тисячами паяльних ламп, всю ніч, всю вічність смалитиме кнура, що пожер нами розкидані перли, благання до сильних світу, віру в невірних, піт і золку безпритульність дощів вигнання, коли з клунками, з малими дітьми на підводах тікали і вище хмар різались збагрянілі мечі війська Іродового, розрубане черево долин смерділо кишами, ми тремтіли, звідси нам видно було: дух непевності намовив черницю підбити вас, щоб вийшли скопом на кручу і найлякливіший гукнув; всі царства попереду! дядьки дивилися на гострокутий, мільйонолітно спластований морською погибеллю вапняк, уявляючи власний мозок, що посіріє від крику, мозок, що розтечеться цементним розчином по підмурівках кам’яного болю, мозок, розчереплений і пронизаний скалчатою тугою кісток; ось летимо і дивна полегкість обвітрює лиця, ось чіпляємось за дерева, хочеш озирнутись, пізно, об камінь зчісуєш голову до хребта, болю майже нема, так ніби сірник догорів до пальців, ось востаннє судомить розірвані сухожилля, шкіра тремтить холодцем — крок назад; відійдемо, братове, з іменем святим на устах — та ми ще стояли на кручі, більш половина гурту зойкнула; ні! черниця, піднявши руки, кинулась сама, між нас похибнулася рівновага, міцніш сплели лікті, ще палахнуло багаття позаду і щуряча шерсть страху замовкла в горлах крик; ні! — і кинулись долу — і грозова хвиля вмила до ранку камінь; я була дівчиною, на другий день так помідорами пахло, гроза знов заносилась, бачу, таку хмару пре і по сошейці втікає від дощу чоловік, вітряно, страх! я загукала і вибігла, махаю хусткою, сюди, сюди, кругом хати позачиняні, одні домовини там на столах, сюди, хутній до нашого двору, то коли не блисне, отако межи очі, аж запахло вогнем, йому хоч би хни, впав долілиць, підвівся і далі побіг на пором, а мені на потилиці геть обпалило волосся і під фартухом на животі здуло шкіру, опік сильний, мене на підводу, давай в больницю, мама одвозила, вертається назад, батька вже скрутили на виселку, допитують, чого кров на валунах коло річки змивав, грамотний?

"тако й обійшлося з блискавкою, баб?",

"звісно, молода була, яка там смерть на умі",

"довго в лікарні пополежали, мабуть?",

"та яке там, вавка на потилиці зажила, та й",

"що ж то за чоловіка доля принесла?",

"Северина безпутнього, направили стріляти в кар’єрі куркулів",

"присватувався, чи зразу до розпису повів?",

"вже й не впомню, одбило спогад",

"на старість, знаю, пам’ять кращає",

"дурдом вигриз памнять, та й ти ж там був?",

"дивен час; Северин, милосердна блискавка",

"пасла худобу за кар’єром, чула постріли",

"мабуть там і перестріли одне одного?",

"може й так, недоля всюди однакова",

"скажу, що й чорнобильські вітри діють на пам’ять",

"твоя правда, плачу, дитинію, щось вигадую собі, аби колишнє забути, небо милувало, та земля розверзлась".

Під повіткою мригала сороковольтна лампочка і баба, розвісивши білизну, вимкнула світло, поставила на порозі балію для дощової води; за териконами гнівався грім і при спалаху блискавки на нефарбленій віконниці сльозіла живиця, пахло корінням поваленої сосни; перевізник, міркуючи про померлих, побрів до сторожки з сліпим ліхтарем, поскиглювала хвіртка, він вслухався в голос дідуня, що зігрівав по дорозі до житла і мріяв про забуття; двоє нас і конвоїрів двоє, вивели косити сіно; посуха, ліс кругом, гедзи заїдали коней, ми мусили натирати їх гасом; конвойні з болота черпали картузами смердючу воду, голі черева й спини поливали, ходять, посміюються собі, мокроматнисті, геть як обісцяні; а напарник підбиває, тако станем, буцім коси мантачимо і по горлянках шварк, не вспіють і пікнути, я ж на бойні худобу різав, смію сказати, рука, будь здоров, надрочена; не встигне і облизатись, як голову підгилю в багно, затопчемо, зброю, пайок заберем і кожен до свеї родини — ходу; відказую: воно хочай і антихристи, і нарошне приставлені, щоб під’юджувати на гріх, та мусимо бути пильними, смиренністю голуба, мудрістю змії оберігаючи душу, за усіма приметами вічність скоро; напарника аж роздзявило, питає, в тебе з рідні хтось у священниках? не встиг його розчарувати, оголошують перекур; полуднаєм на траві, коли чую запах горілого моху, буцім зотліле сіно ворушать; ми посхоплювалися, куди втікати, всі четверо знаємо, біда! біда! косми густого диму поповзли між дерев, раптовий вітер трощив сухостоїни і це за якусь хвилину, доки конвоїри радились, гнати нас до бараків чи переждати оказію; думаю, дурні пеньки, з цього лісу і птах не вилетить, амбець усім, залягаймо в болото! мені прикладом поміж лопаток; на! я зашкопиртався, впав, взялись тягнути, куди там, димура вищає, вони ходу! одрачкував я за кущ, згадав всіх святих і притьмом на болото, по купинах дістався на острів, знаючи, що в цю вітряно вогняну пору з лісу ні грибникам, ні їздовому на хурі дров, ні лісорубам не вивтікати за дикими свиньми, що заривалися в землю, бо щетина шкварчала на спинах, ні рибі, яка зварилася в копанці біля хатини лісника, — обмотавши лице змоченою у власній сечі гонучею, закутаний двома кожухами обгорів на подвір’ї, а височенне згребло вогню, розкидаючи драницю, обриваючи з петель двері прибудов, вже перекинулося на баню і далі понеслось вичісувати галявину, клапоть зеленого жита; колосся спершу пострілювало на хвилі гарячого марева і ватяно спалахувало від іскор, що налітали від суцільної стіни пожежі; гул посилювало ревище медведів; затиснуті рогатками вогню вони витоптали малинник і, затуляючи медвежа, передніми лапами розгрібали таволгу, по якій полум’я підповзало до них, розшматовували спечених під камінням змій, підводилися на повен зріст і ревли задихано й хрипко, мовби з гарячою піною вихаркуючи зварені легені; тоді вихор підхопив їх і кинув на чорні обсажені казани пеньків, що накипали смолою; медведям забило памороки, шерсть на спинах горіла, вони кігтили, клаптями здирали шкіру, медвежа тулилось до матері, щоб зализала пекучу коросту на лопатках; шматуючи власне тіло, обвугленою мордою відмахуючись від задухи, стара конвульсійне розсікла бік малого, лапою відчула холодні, обморожені страхом, нутрощі, повільно, напівбезсило проламала йому ребра і, скаженіючи з опіків, занурилася в набитий ягодами живіт; прохолодний порятунок розплющив очі, зіниці розплавила імла, вона не встигла пересвідчитись і ревнула востаннє; ніздрі просік за вирубкою всмоктували запах горілих грибів, бортняного меду, крові і яструб, тамуючи радісне, важке калатання серця, вився, вищав над лісом, помічав видовжених на бігу зайців, які, ледь торкаючи каміння, перелітали мілкий потічок і купою неслись по лісовій дорозі; їх обганяла, розтоптуючи все живе, пара лосів, русаки на одну мить кидалися врозтіч і злютовані жахом знову вискакували на скопирсану колію в палаючій на льоту сухозлотиці соснової кори; обік дороги, безвихідно роззираючись, сунули їжаки, на їхніх голках висихало мокре, назбиране коло потоку листя, вони знаходили на пагорбі борсучі нори й загребали себе там землею; яструб для годиться пробував запам’ятати схованки звірини, та зір його танув, очі йнялися сльозою, він пробував злетіти вище, пірнав на дно повітряних вирв і думав, що гине, покараний за зловтіху, за загравання до чужих смертей, за страшну, відому тільки йому, безвихідь лісу, він падав і щоб вмилосердити долю, ставши таким як всі, розтискаючи язиком вольового дзьоба, пискляво кричав, — ще кидок, — і хвиля повітряного відпливу несла його над згарищем, над купою зібраної лісниками на дьоготь берести, що чорно каділа й розліталася навсибіч, над зотлілим на сірничину кіссєм на галявині, над перекинутим, тріснутим глечиком, над роздертою між великим пальцем, загубленою взимку дроворубом рукавицею, котра спалахувала мишачим кублом, над підкованими каблуками задертих армійських чобіт, над розжареним, як ковальське залізо, стовбуром, який переламав спини втікачів; на їхніх обличчях завмерла судома гадюк, притиснутих ліщиновою рогаткою; яструб, свідок небесної покари, набирав висоту і помічав білку попереду; вона перестрибувала з дерева на дерево, вона виривалася на узгірок, коли розгойдана вітром крона затремтіла від зустрічного протягу й хмара чорного попелу вкутала ліс, а білка, вже відштовхнувшись занімілими лапами, сліпла від спалаху модрини, куди її плавно відносив політ; зіщулена в клубок зблискувала пригоршнею бездимного пороху; яструб пролітав над галявиною, над потрісканою на прикладі гвинтівкою з розпеченим дулом, — пострілу зовсім не чув чоловік, оглухлий від ревища на середині болота; він ногами відчував опертя, затоплений кущ осоки; булькаюча тепла жижа смерділа тухлими яйцями; він загодя встиг виламати декілька тичок, покласти впоперек ями, злягти на них грудьми, доки вітрисько водномить на махорку зітре листя берізок і кишітимуть гаддям прогалини води; він викачував на себе зіпрілий мох, баговиння, квашу кольору гнилих мухоморів, весь торф’яний, століттями злежаний, поспіх вмирання, всю трясовинну безвихідь світу і голіруч викидав кволих гадів на сушу; попід пахви засмоктаний рятівним багном таки втратив свідомість, щоб всеньке життя дивувати собі: чия рука витягнула й поклала обличчям вниз, на кущ журавлини? дихав через респіратор моху, дихав повітрям, що пахло мерзлою картоплею після оранки по весні, солодкий тлін забивав дух і вертав пам’ять на землю — згадуючи себе, ліг долілиць; яструб рушничною блискавкою пропалював вечірнє нікуди і гуркіт перекочувавсь далі за згарища.