Осінь для ангела - Пашковський Євген

Лячно прийти звідти, слухати крисячу шкрабітню вітру об дах; буржуйка прогоріла, підкинь трісок, і раптова вогнина затріскотить равликами під ступнями негоди, що затялась розтоптати тебе, вбогу халупину, пачку солі, два бухінці, алюмінієву кварту і фотографії рідних на голодошаному столі.

19

Подумки знов покидав тебе, чарівнице, утіхо, володарко підземель; зрозумій мене, коли бачу колиску, я згадую про домовину, коли згадую тебе, бачу випрані простирадла на балконі; не засуджуй, від’їхав до виноградних гір, щоб полюбила мене, забутого; моя самотня феміна в єгипетській золотій парчі, збадьорена кавою десь за полудень, моя усміхнена, дивна, пора згадати про себе, годі думати про людей, їх ніде не бракує, — доки ти, моя зрадо, з подолом сукні в зубах, по коліна стягнувши труси мереживних чорноморських хвиль, натерла дустовим милом замандавошений кримський лобок, присіла за валуном, ойкнула від лоскоту солі й розкинула вибриті під пахвами руки, на мою голову падає вулканічне каміння, бризки, попіл, вихаркнуті легені сухотно чорнобильської землі; ти розгнівана? глянь на блудних самців, що гвалтують некрофілічну культуру, лисуваті, доглянуті, гемороїдально терплячі на відкритих сексзборах познімали на крісла старі піджаки, тріпероносці думок міняють шкіру на віру, гордовито сумні вони, з вибаченням за відвертість покидаю море твоїх підмивань, якнайщиріше Ваш, свідок скорботи, прощайте, — коли виїздив за місто, окраїнами поводирював латаний вітрюган і жебрацькі, щелепасто балконні будинки поправляли миротворчу снігову сивину, автобус подзвонював сотнями значків на оксамитині при лобовому склі, безрідним протягом вулиць, шорканням площ, кадильною тугою автовокзалів, кришталевим літом ранкових застіль; згадай: світало, защіпка голубиним дзьобом цокала об вікно, бігли до річки, вода безсоромно прим’ятим туманом стелилась до ніг і пахла отавою, ми гостювали на дачі, оздоровлювались, за висловом лікарів, колег сектанта, від зірватих хвиль на обмілині скімлив бакен і гаснув захмареною зорею, сонне літепло ріднило нас, мала ще спала, згасав ліхтарик твого ревнивця, що тихо відходив геть; здолавши ранок, видзвонюючи значками, автобус минає безкінечних ангелів на стовпах, білі чашечки може слухають твої перемовляння з коханцем; відкинути голову на сидіння, тепліють надихані сльози на вікні, світ розвиднюється, любити втрачену легкокрилість листів, не послати телеграму на день народження, ніде, нізвідки, викинути загублену тобою на березі заколку, втішитись, що випровадила лікаря і через куму напитала якогось офіцерика собі, гріх сумувати, гнітити серце, вам видніш, моя бібліотечна звабо; автобус пригальмовує, тремтить обірване дротиння на телеграфному стовпі, тітка на переїзді, підборіддям притискаючи крила пухової хустки, з-за халяв валянка вигрібає сніг, знов заходжується дерев’яною лопатою розчищати колію, поблимують світлофори, термометри дорожніх оказій, згадати себе маленьким, бігти до лісу, чіплятись на тракторний причеп, зістрибувати, падати на спину, щоб аж забило дух якраз навпроти вирубки; молоді лісоруби, коротко крекнувши, топірцями на коротких держаках підсікають сосни для новорічних базарів, багаття прогріває купку бруслин і від диму в теплі оживає сонна кузка під корою; вона слухає стукіт дятла, барабанщика розстрілу, тріск вогню, дим теплішає, кузка гадає собі, що доспить до весни, так і серце моє заховалося в смоляну розщелину траси; куди тікати? під корою теплінь, дорога вростає в небо, ніч викрала набиті бурштином валізи станційних будок і сонце загорається шапкою на злодієві; минати переїзд; на похмілля байдужі робітники в оранжевих камізельках поверх кухвайчин довбуть мерзлу землю під кабель, бригадир за халяву унта запихає малинового прапорця, що також змерз на вітру і хоче погрітись об литку хазяїна, дядько п’є з закрутки термоса чай, самокрутка припалює йому вуса, тінь осики б’ється стреноженим лошаком, засніжений простір з дерев’яними щитами на полях ницьма падає на гори й гангренно відмерзлими обіймами ріллі затискає мене, пестить вічнотерпінням; спати, згадуючи перлиновий зблиск очей, коли ти глянула від подушки й поправила полу затиснутого між колін халата; коліна цвіли піоніями, звела рішуче смоляні брови на переніссі, винуватим усміхом, буцім згадуючи щось недавнє, згасила розгубленість; на ліжку дитячі фанерні літери різнобарвились днями минулих свят, і донька, вбігши з коридору, поправляючи пальцем заламаний задник взуття, сказала, що дядя подарував манюсінького, отакого завбільшки, хом’яка; ти вклякнула на килимок і, ховаючись під обвислою скатеркою, витягнула паперового ящика з-під столу; тваринка з ліловими пазурями гризла гарбузяне насіння і нахилялась до коньячної закрутки з водою, біла, мабуть, фарбована перекисом, нагадувала добре вгодованого пацюка; любить швендяти по квартирі, залазити в дірки, любішої забавки йому немає, залізти й сидіти там, пояснила дитина, і ти заборонила їй чіпати хом’яка, він замучений, він покине нас, кому кажу, не тронь, задовбали! запах похітливого звіреняти навіть твій погляд наливав нетерплячим, пульсуючим теплом; а пригадуєш море, ми на смузі прибою збирали яшму, ти підібрала уламок магми, звідки повилазили жваві хробачки, ти дивувалась моя культурнице, червивий камінь, кругляк історії, свідоцтво віків, подумати, звідки вони налізли? озирався, приходив сюди, на мою голову падав каменепад підозри, мала показувала на килимку шпагат, навчили в дитсадку, ще всього навчать, на завтра мають принести якісь квитки, чомусь від дитини це легше чути, це такі вже красуні, що за кожним їхнім ступнем слідкує хом’як, свербляче лоскітний треться об ногу, як сама похіть; так доню, слухаю, ага, дядя й клітку придбає, сказав на вихідні принесе; що? дати вам гроші на одяг для хом’яка, добре; ти готувала каву, з чашками на підносі увійшла з кухні, запідозрила щось недобре в спільній мовчанці і наказала малій влюлюватись, загомоніла про фіктивний шлюб, треба подумати про старість, для матьадіночкі, сам знаєш, тільки малосімейка світить, трохи більша від урни, не подумай такого, підбила на розпис студента, безплатно, без всякого обов’язкового, а що, в нього прописка тимчасова, гуртожиток на п’ять років, мовчу, забобонна, ще злиняє наостаток і згадуй бабо як дівкою була; приходив до тебе, уявляючи напівзатоплених повінню кротів, що в норах, схожих на книгосховища, знаючи про кінець всьому, кліщаться, затиснуті мокрою глиною, над кротовиною прохукує пар, повінь заливає підземну трухлявину вкупі з пискляво зліпленими, напівпрозрілими від насолоди грудками живого жаху, що сукають ластоподібними лапами, пробують заховатися вглиб землі, а вода спершу перетікає їм по спинах, пахне листям, змиває на вусах пил, кроти хочуть вдихнути повітря, бічним ходом вишмигнути на поверхню, та їхні писки сьорбають каламуть, вода стрімко виростає знизу, мов лопатою одрубуючи голови, які не встигнуть і пчихнути, як вже захололи; приходив сюди, нехай цілують зневажливі в нервовій затяжці, делікатно підтиснуті, суничні під сонцем стількох пізнань, нестерпно далекі губи; ти дещо зверхня, піднята на роги панурговим стадом, культурними діячами, соратниками лукавства, ти всюди трималась за їхню пробивну силу, підняли й кинули, час нових пастухів, ти лежиш на покосі, талановита абортисментка, чиє ім’я на афішах підпалює сутінь Європи, на гудзиках халата також перламутровий блиск акардеонних басів, спогад про музиканта розриває тебе і ти сідаєш по-турецьки; на мій голос забігає сусідка з пательнею у витягнутій руці, косувато, алкоголічно глипає на стіл і, щоб відробити чарку коньяку, набріхує про сон; бачила море й мужчину на піску; справді сльози комусь; розчинна кава вихолола й попахує сухими губ’яками, звісно, хом’як, схожий на презерватива, найкращий дарунок для сім’ї, любить лазити всюди, гість, якому ніщо людське не чуже; ти сказала, потерпи, розстелю ковдру, мала задрімала, переклади на дитяче ліжечко, тихше, нехано двері защіпну, така з двох чарок п’яненька, груди міцні, зовсім дівочі, попробуй; розсипали на підлогу дитячі фанерні літери й цифри, змішали час і слова, нехай собі, позбирає завтра; справді, їй довго збирати розсипане нами; на два голоси відлякували мить пізнання, для тебе втомливу, ніби від народження знала цей вічний чоловічий сором і згоджувалася відчепно; неправда; чому ж сміялася, спокусивши мене, бавилась намистом на шиї, кісточка за кісточкою, сміялась, не приховуючи зневаги; під цокіт намистин, цих чоток глумливиці, я почувався дідом, свинцевіли кістки, бракувало сил встати, далекі вогні міста, коли прикурював біля вікна, блимотіли зіницями нічних таксі — ти заснула, і ось я їду, друг заповітний, Сашко Тралі-Валі, підпрацьовує на заводі шампанських вин, прийме на ночівлю, радісно розпатланий внесе оберемок пляшок, два півлітрові слоїки замість склянок, попільницю з консерви, пречерствий сир, жменю сухих кислиць і передчуття випивки розправить нам плечі; друг мухобійкою з устілки черевика лясне вп’янілого на тумбочці павука, простягнеться горілиць, сплете чорнезні ступні на ліжковому поренчі; попахкуючи сигаретою, надпиваючи з банки, весело, як про все пережите й, отже, позбавлене мсти, розказував про тюремне щастя; прогулянка в обязаловку, вільнонаймані увихаються з носилками, саме ремонт, пофартило, товстого дрота підібрав, розклепали в камері, зробили корбу, давай буравити метрову стіну, по черзі крутили, один змітав на газету порохно і в унітаз, всьо ціхо ша, діра готова, капітальна діра! запулили чай в камеру тубіків, звідти пропихають скручені трубочкою гроші, вибач, капусту, сам знаєш, туберкульозних тримають на замку, всьо путьом, гендлюємо, чефірим, ментові бабки тиць, анашичкою підігріє, коли якась миша оперові нашелестіла, той заскакує з начальником тюрми, по фамілії Комісар, за одне прізвище мочити треба, правду я кажу? кругом нього прапорщики, хазяїн скалиться, кому приспічило синім ходити?! даю дві минути і винного на коридор, в протівном случає всіх змолотять на синьо! діло ясне, комусь треба брати на себе; кажу херня, мовчить моя камера, повторюю херня, писанусь за компанію, їм заціпило, буравили ж разом; саме опер носаком чобота двері вчинив, єсть паскуда? я гражданін падпалковнік! гідє арудіє труда? осьо проволока; сколько буріл? мінут сорок; разі вазможно аднаму, хахол? клянусь здоров’ям; значіт так, по сорок дубіналов получаєшь каждий дєнь до етапа, єслі нє пробурішь за сорок мінут, а єслі проб’єш, трі дубінала і гуляй, аліментщік; дубинкою під носом мені помахав; работай гдє хош, стєни віздє мєтровиє, давай, врємя пошло! виходжу на коридор, прапорщики за мною, попробував крутити, іскри від кафелю летять, контролери з кулаками, абурєл казліна! ціхо ша, кажу, Камісар разрішил, самі слишалі; думаю, де ж я бачив оголену кладку, де ж? над сходами; згадав, як похмелився; і точно, мулярі нащось тиньк оббили, я туди, на два пальці цементна смуга, я давай метляти, давай попльовувати на руки, зривати з себе спітнілу робу, косорото всміхатися до наглядачів, давай ту стіну мало не гризти, аякже, по сорок палиць щодень, заб’ють до етапу, точно, шкура відстане, їдріт твою ангідріт, оце втелющився за спільне благо, пузо в пилюці червоне, мозолі кров’ю налляло, нігті до м’яса пообдирав, кручу аж сльози сцикають на стіну; весь червонопузий, як кіно про революцію; коли гукають, время стікло! провірили, на п’ядь сплохував, не вспів трохи, як положено руками під кутом зліг на одвірок, покликали Комісара, дубіною гах, гах, гах; спасіба гражданін падпалковнік; маладєц, гадіна, сматрі мінє! ну, і в камері, ясне діло, чифір, сигарети, почот і лаври; аякже, комунія таких наплодила людей, що всюди тра вміти поставити себе, доказати єхидним, зараз мене, здається, на айсберг без випивки закинь і то серед пінгвінів виживу.