Осінь для ангела - Пашковський Євген

А через пару років, обдзвонивши на вокзалі геть усіх знайомих, зігрітий новим від’їздом і гарним старим вином, натрапив на останній сторінці записника на чийсь забутий телефон, набрав номер і пізнав голос своєї хазяйки; хтіла повіситися, сусідка слідкувала за кожним кроком, малий одну-но ніч і покашляв, викликала лікарку, каже, бронхіт, виписала таблетки, з аптеки прибігла, вже захололий, думала, здурію, на експертизу подала, нічого не знають, тропічна болєзнь, звичайно, був без прививок, поховали нехрещеним, друзі нареченого закінчили універ, забрали дипломи й ушилися з блеску, ні прівєта, як то кажуть, зараз сама, на вихідні підміняю двірничиху, ви надовго? покидаєте? пойміть мене правильно, квартирантів боюсь, вас би взяла безплатно, аби молоко й хліб купляли, пікає, киньте ще дві копійки, я зовсім бідна, я рік пролежала в психічці, на роботу ніде не беруть, кому я треба на пенсії, кинули дві копійки? приходьте, живіть, скільки вийде, чуєте, дві копійки, передзвоніть, добре; короткі гудки протверезили луною кроків по сходах, чорним здогадом: свідоцтво на списові карти світу гнівить незримого і накликає біду, аж несила зітхнути; доле, дай сліз пробачити, допомогти, бо горе вмертвить міста, що безпам’ятні сміються нині.

18

За брязкотом ланцюга і криком сойки над вербами пес застрибнув у човен; ріка побуріла, сонце навзаходи віковічно продирало півсутінь, весло черкнуло об бакен, світлякові наснився липневий грім, течія загойдала його знову (затишно під скляним ковпаком) ще гребок, вода з повільністю вогняної магми обмила борти, яструбом сіла на плечі тінь виноградних скель, собака вистовбичився на кормі, і днище шкребнуло об гальку. Під винним магазином скигли

ла гармошка, й безногий, упізнавши перевізника, насупив на очі картуза; висілок підземних людей вирував, як на свято; йшли слуги, йшли мимовільні раби пітьми, йшли роботяги з сажисто чорними віями, йшли діви з раннім клеймом гріха, йшов діогенівського вигляду хлопець з ліхтариком-коногонкою; до старості тута ніхто не доживав; йшли, аби йти, змарнілі рознощики молока з бідонами на возиках, що погримували на бакаях, — притримуючи спинами дишлі, збігали до води, ріка не стала молочною; йшли тісною підковою випускники учкомбінату з новенькими посвідками "грозів" і прохідників, дзенькали копійчини в консерві, дехто відкорковував зубами вино, з горла пропонував прикластися каліці; той ковтав, дякував, занюхував ременем на плечі, просив закурити, замружений, роздобрілий сватав пройдох до сестри і дружини; поки, брацця, заробіткую тута, перевізник на хутір підкине, оно він з мішком стоїть, вона мене любе, слухняна, гаряча, як у серпневому бідоні мед, одбийте під три чорти, може відпустить до дому престарєлих; знайшла собі наймита, їдь, співай! знайшла, кого посилати! молодих повно, обрік в сраці грає, вибачте, пошуткував, вона мене любе, здибав же біс сатану, лучче дайте заспіваю, не я тебе зрадив, сама ся зрадила, як я вів коника, нащо ж виходила, як я вів коника, коня вороного, нащо ж виносила віна червоного; годі розпитувати про ліквідацію, часом лютий стовбняк нападе, курву ж дзвони весільні покликали, гуляє тут день при дні, приходить на жужіль звуглена вся, відгоріла, скрипуча, фарбу облизали на ній, роздел би видру, забирайся, звідки прийшла, люди, кумпанія, забирайте собі, оддаю, щоб віддатися під санітарський догляд, багатії, шкодуєтесь, киньте рублика для дами на монпасьє, солодше цілуватиме мене з вами; публіка, котрий совісний ще, розкажи моїй, побоїться, від гріха далі, пливти сюдиго за річку, передай, зтовчу на синьо, паяльною лампою обсмалю волосся на срамоті, порубаю манаття, візьму кустюм, заберу пенсію і в палати, здамсь до врачів, нехай собі знає; ціхо, ціхо, оно вона, нагуляна, гребе сюди. Натоптувата і рішуча, оббираючи на спідниці вусикувату череду, йшла до магазину сестра велеблудна; Богдан, щоб подалі від гвалту, за вушка потяг міх склотари і зник за приймальним пунктом, звідки впізнав радісне, мовчазне сторопіння чоловіків, мабуть, позіхали, долонями затуляючи перегар від всебажаної; затріскотів гравій і корки під коліщатами тачки, підгилена консерва дернулась об арматуру на магазинному вікні, жінка матюгнулася, що відбила каблука, сильніше турнула каліку в плечі; до схилу горба пхала його в спину, потім, впираючись йому в груди, позадкувала до берега — сестро моя, сестро, хрипів інвалід — підняла й гепнула тіло в човен.

З порожнім і згорнутим мішком під пахвою поромник скупився — цукор, сірники, хліб — запхнув здачу в кишеньку за поясом, кинув собаці грудку халви, ніч запиналася туманом, солодшав дим, бо обгоріли роби, і тліло м’ясо, на трупи падала стеля, плавився каменепад, шахта знову ковтала пожежників; навіки сумна доля пекла; хто вирвався звідти і зараз човнує до віконця коло монастирської стіни, хто тамує на воді дрижаки самої річки, — собака витиме на непроглядь, на кормі підтискаючи під живіт мокрі лапи; сьораз обминеш бакена з літнім світляком, — хто замотає ланцюга на вкопану рейку-припін, і той почує себе скалічілим. Скільки казалось, не їдь туди; бачте, діду, осінній день заморочить і бувалого поромника, недоля кличе кудись, щоб показати бідування ще більших бідак, мовляв, годі нарікати, бо вітер поверне від скель і принесе солодкий дим трупів; ти думав, якщо ти зрікся світу, там замирилась підземна війна, вовк облизує оленицю, визрів святий виноград, митарі зійшлися з мандрів, сіли на валунах, виглядають гіршого горя, птахи, що не жнуть, уділили їм хлі-ба; там все однакове, поночі волає сирена, пожежники на бігу одягають шоломи і їдуть на підніжках, тримаючись за двері, зсередини помалу вигорає земля, там неприкаяно, нудно й розмови всі про печальне, коли викинуть тюльку з рибгоспу імені адмірала Нахімова, по чому картопля в колгоспах, закупимо на коліхтів, треба ж зимувати, оце б жирної колишньої сільодки та молдавського вина, пальчики об’їси, ти знаєш, моя цілими днями по магазинах і повіриш, чи нє, принесла тріпер, на неї в домкрата не встане, вивод який, таршсіржант пожарної служби, де багацько людей, там повітря заразне.

Ви подумали діду, що я нарікаю, перепливаючи пам’ять, ні, просто світляк засинає в бакені й богвість коли прокинеться по зимі, море від нас далеко, отже і плескіт хвиль не поверне назад часу, що з любові викресує світло на завтра, світло, яке лякає так радісно; невже ти живий? світло, немов на весільному дворі, куди боялися підступати малими, світло під липами; парубки, нетвердо ступаючи і поправляючи коленкорові квіти на лацканах, розносили пругку, золотаву, легку, як джмелиний азарт, тирсу на каблуках, на лавочці під ліхтарем золотіли неймовірно святкові латунні труби, зривався танець, дівчата зривали хустки з плечей; ми в канаві під парканом справляли своє дитяче весілля, вона одягла мені на підмізинець важку, підібрану біля "емтеесу" шайбу, я ж на тремтливо покірний пальчик нареченої настромив латунну обручку, потомившись, ми хукали одне одному на долоні, вітрисько з дерев’яного ящика змів цукеркові обгортки, піщані коржі, пуделко з-під вакси, вінок дубового листя, зламаний ключ, старі календарики, всю потаємність віри в дорослих, всю терплячу таїну власного світу, всю спрагу чимхутній добути до повноліття, весь найніжніший біль мрії, що й ми сплетемо руки у світлоносному колі; тоді цьотки, вихилясом минаючи танцівливий гурт, нестимуть повні тарелі в намет, музиканти, видмухнувши слину з мундштуків, поплескуватимуть роздуті щоки, на валізці з грошима поставлять тарілку холодцю, редьку з олією, домашній хліб, і звеселілий маршалок, поглядаючи на дружку за столом, для годиться хильне лимонаду з духовиками; по пісенних голосах батьків ми вгадували, коли поспішати додоми, і гойдалка поскімлювала в садку, доки музиканти рятували рожевого півника в графині, картопляним цвітом пахнув туман, на городі видніли постаті парубчаків; вони тирлувалися по грядках, і найспритніший, відхиляючи полу намету, подавав дві затикнуті газетним чопом пляшки хлібної горілки, коровай на тарілці, жменю печива, пару стопок, салатницю з олів’є, біле від смальцю кружалко ковбаси, та музиканти врізали туш, і погляди весільчан прикипіли до хрещених батьків, які по залюдненому тунелі несли дари молодятам; світла побільшало, бо обезлюднів двір, перший звабливий подих лоскотав моє вухо, ми притулилися головами, з-за ящика позиркували на тихе подвір’я, іржаво поскрипувала на вітрі гойдалка, була відраза повертатися по хатах, ми, зріднені знехтуванням дорослих, подрібцювали канавою довкруг саду, звідки під ноги нападав білий налив, ми відчували, що пальці, перетиснуті обручками, наливаються ваготою обов’язків; пахло сліпим захопленням пізніх отав, ми мали б на них любитися потім; ми були щасливішими від молодих на весіллі, ми вірили беззастережно, — як я вірю нині в заручини пам’яті, довічної нареченої схимника, — ми обійшли компанію підпитих хлопців, що на колоді ділили весільну здобич, і кмином пахнув розламаний хліб, довго, як старі, ми пристоювали посеред дороги, здавалося, ми слухали громи музик на весіллі, нам страшно було обізватись і вибалакати диво; "приходь завтра", мовила вона замість прощання, — завтра нема досьогодні, мій ангеле, тебе привела мама за північ, і мій батько поволі розпилював обручку на розпухлому пальці, маленькі лещата поскрипували на столі, і сичання терпуга втискало мене в подушку, батьки були сонні, й тому нас не били. Світло тихе! по сутінкових містах блукань назбирував колекцію свічок, щоб засвітити шлюбне безсоння; тобі вклоняюся, володарко підземель, пора звикати до спогадів про тебе, вірю, наші серця ще налиті любов’ю і, значить, маємо що оплакувати, тільки слабкі впиваються розумом, тільки ниці; розлука дарувала нам пристрасть, та все-таки погорда досвіду перемогла; жертвуючи світом, помстився тобі, твоїй непостійності; я обриваю листа, аби прийняти цілунок твоїх нічних уст, і продовжую, вимріяна, дорога, о, якби твоя зненависть зцілила мене від любові! збирав свічки; білостеаринову лампу з золотим обідком, пам’ятаю, купив на турбазі, розгорався камін, фіолетовів обрій, дорога текла в залісені гори, в чекання листів, попеляста самотина сіялась за кожним рипом дверей, тлів недопалок на підносі, товста адміністраторка нагадувала про доплату, подовбана лижними палицями підлога німувала до часу, коли розбитні, доглянуті, пещено стрункі красуні в гарячому лисячому хутрі обтріпають спортивні шапочки об одвірок, розстебнуть кріплення, тримаючись за кавказські шиї, підставлені під тимчасове ярмо, навмисне голосно, видзігорно кихкотітимуть на коридорі; ти обіцяла приїхати на канікули; декоративного медведя з діжкою, зайця з піднятими вухами було купив по весні, непостійність пекла пришвидшенням долі й зненавистю на власний гнів, пригадую, мабуть, стонадцятий гуртожиток, вулик трутнів, на підвіконні газета від протягу билася приреченою бабкою об скло, зневага до білого дня ковтала вечір, виходив надвір, на дзвони, послушниця з печально ясминними, затіненими хусткою, очима йшла з фанерним віяльцем по храмі й гасила вогонь лампад, непомітно з латунного сонця підібрав згарок свічечки, ще теплилось надією чуже благання, відчув погляд на спині, в бабусі в окулярах купив декілька воскових, очеретяно тонких, лякливих свічок і кишеньковий молитовник, та забув попросити, щоб помолилися за нас прескорботні діви, було пізно, черниця з мідноголосим дзвоником нагадувала про кінець служби; йди собі, отроче, сам не більший і не щасливіший, ніж власне ім’я на твоїх листівках, кохана, йди, поглянь, на майдані вітер витріпує з кожуха ялини безліч іскристих бліх, поза часом минуло літо, вже новий рік, покиньмо це завошивлене бенгальське місто! окрасу колекції, свічу-букетик троянд купив у сільському магазині, виголоднів на рибалці, з кульком грубого печива і пляшкою збовтаного ситра сидів на березі, риба клювала сонна, з гнійними виразками під лускою, звідки сіріла остючина, притисни пальцем, цвиркає на брезентову штормівку; собачі голоси обнюхували дрімоту й, коли замовкали, здавалося, їхні злі морди відхекуються за спиною перед стрибком; моя наречена, пообіцяв риби на день народження, електричка спізнилася, сутінки перехожих текли гранітними сходами повз платформу, твоє чорне вікно підкидало головешку втоми, ти спала, щоб розбудити звабу, я на цегляному підвіконні, змівши вівсяні крихти, налапав сірники, ледь скрипнула скляна фортеця серванту, звідки визволив, вишикував перед чорнодзеркальним вікном і зайченя, і гнома, і лампу алладіна, і золотоголчату сосну, і царський скіпетр, і білого гриба, і змія з рубіновими від спокуси очима; вибачливо посміхнувся і підпалив гнотики, впізнаючи духмяність спілих суниць, пухнастий страх, усенічне тремтіння лісових духів під листям, надію чарівного світла, прощально виплаканий придорожній квіт, яглицеву прохолоду в грудях осіннього неба з хрипами болісних журавлів, яскравий спалах крила; віск на цегляному ложі розтанув і спиртово спалахнув на мить, перед тим як загаснути; вона здригнулася від тиші власного самотнього подиху, накинула ковдру на плечі, осліплена запахами, ніби барвистим сном, майже свята, бо викупана псалмопівною похвалою свічок, моїм замовлянням, страхом, — від повіву ковдри гнотики поліловіли, нагадуючи лісову безпритульність світляків; чим вразливіше, тим дитинно щасливіше самотньому серед ночі, і, призвичаївшись до темряви, сівши на тахті, підмостивши малу подушечку під спину, запитала про свято й самим згідним згасанням тремтливих, припалених на сонці, вій покликала мене до себе.

Впізнав тебе, ти безвихідь; задовго до твоєї знюханки з лікарем, прихвоснем феміністок, ворогом чоловічої здорової культури, поміркованим вітрогоном, пустомельним язичником, гордим млином, що мріє вернути зерно з помолу, божевілля душило кігтистими лапами собацюри на грудях; я ще не став Златоустом, я був вірним постільним рабом твоїм, володарко блуду, повіриш, таке щось находило, трудно й сказати, така невсидючість, таке невдоволення всіма і всім, така неприкаяність мордувала останніми днями до Різдва, що одного цього могло бути досить, аби потім, звільненому, повірити, прийти й поклонитись зорі народження Бога; ниций, земний, земноводний плазував чоловік, тільки пити, до галюніків упиватися на самоті, відрікати від себе скловатне небо, безсніжну землю за вікном, вінегретну блювотину на торгівельному лотку, мертвоту полудня, незрушну німоту, що піддрочує звіра на людей, в приватному секторі підгедзкує собаку, він кігтить браму, і божевілля душить тебе, пити самому, боятися йти на люди, чекати сну; по хаті запах осінньої, добре вгрітої печі, бабця складає в пелену сухі грушки, одну витирає послиненим фартухом і дає на пробу, кубаха тліє жаром, бабця підказує, врубай-но, чого тинятися без діла, пару трісок на розпал, та приходь, поки зігрію страву, пожди-н, осьо тобі брусок, погостри сокиру, ящики нею рубала, потупилась на цвяхах; розкрити очі на поклик, ніде нікого, нахоплюється сніжок, обсікає останнє чорнолистя ворон на тополях; чаїни в склянці осідають на дно розпареними сумнівами здорового глузду; божевілля, це страх дивитися на людей, страх власного страху, спроба переконати себе в здоров’ї, страх насильства, ніби тобі, як свині, вирубали чотирьокутно груди й холодною залізною квартою черпають кров, пальцем відпихаючи згустки, сизіє пліва, бритвенно гострим ножем ледь чутно обсікають легені, кров парує в гладишці на снігу, собака винюхує теплий сморідок нутрощів і солодко, тоскно скавчить, ланцюг на ньому послаблений, колядники розучують жалісних пісень, вистукують об поріг снігову крупу на валянках, божевілля це гнилоротий собачий дих, — до Різдва диявол рикає підголосками твоїх злих, затаєних справ, — бо чоловік народжується від жінки й народжується він для скорботи; за стіною жінка бавить маля, співаючи "радуйся", потім довго ходитиме коридором, відтак постукає, спитає про пляшки, знайдеш однісіньку під батареєю, звідки накапала брудна вода, вона подякує засоромлена, з сіткою поспішить за молоком, один сором цей нагадає твою винуватість; скільком допоміг? це божевілля гордині, втома нести свій хрест.