Осінь для ангела - Пашковський Євген

Ти тремтіла спросоння, вололарко підземель, і тим зримішали мої сни за лісистими горами; обтрусив дощини з оберемку бузку і спробував посміхнутись, але тільки-но ти куснула губу і сніжним цвітом остудила рум’янець на щоках, а три обличчя за святковим столом обернулись від торта на двадцять п’ять свіч, міцнотіла, здобна, з родимкою на скроні, кума здивовано зиркнула через плече і щуплий залізнозубий кум поправив на переніссі сталеву оправу, донька майнула ліловим бантом і заходилась виймати гостинці з рюкзака, три пачки вівсяного печива, три пляшки шампанського, ляльку в білій хустині, купу барвистих, навпіл зігнутих книжечок; тільки-но ти на два оберти повернула замкове коліща, я відчув себе лишнім на твоєму дні народження; кума ойкнула, на кухні загримала посудом, кум однією п’ятірнею ручкався, а другою наливав по фужерах коньяк і горловина пляшки цокотіла об тонкий кришталь; замурзана шоколадом доня з лялькою під пахвою забилась у куток і по телевізору дивилася мультфільм про блудного папугу; мені полоснуло по очах те пам’ятне світло, коли кума стренчила аборт, а ти, не маючи лишньої копійки, надумала сама зірвати вагітність, добре хильнула "Кагору", годину кисла в гарячій ванні, знепритомніла, очуняла, носом сьорбнувши води, розсікла голову об стіну, проте вирачкувала до балконних дверей, лежала на вітрюгані, коси прохолодно налипли на спину, від литок тіло вбралося сиротами; там і знайшов після роботи, закутав ковдрою, поцілував синю жилку, що ледь пульсувала на шиї, звівся на лікоть від кам’яного лиця; через тебе гублю здоров’я, поштурмак; але не зірвала плід, і ось донька дивиться телевізор, підходить до стола, бере з тарілки консервовану сливу, сідає в куточку, заслухана чимось жалісним, по-заячому морщить носика й покрадьки цілує ляльку; зайти в умивальник, буцімто змити куряву — і вимив сльози з очей, бачив на раковині бігуді в каштановому волоссі (вкотре пофарбувала зачіску), поіржавлений станок для гоління, півпляшки колись подарованого на день армії одеколону, вологу ганчірку на голобетонній підлозі, міль по закутках; здавалось, рубнули спину кастетом і кремезний у чорному светрі чоловік зіпає ротом, безсилий продихнути вогняний дух чужої оселі; звично рукавом тернув по вилицях і вийшов на кухню; ти тримала бузок і губами виціловувала кожну щасливу на три пелюстки цвітину, тамуючи нервову спрагу; пригадай, обіймав під ясенами пологового будинку і, не випускаючи букета з рук, цілував світлу тінь хризантем на припалених сонцем віях; що нагадувати, коли знайшла собі жевжика, — лікаря; голос, раніш власкавлено тихий, крижанів під владою забаганок, недокінчене вбивство дало тобі дозвіл підфарблювати коси звабливим фіолетом, на два гудзики застібати джинсову, вузьку, з розпіркою сукню, звідки видніє туга сіть панчохи, дозволило безжурно курити, обтирати в кулаці горловину пляшки з пивом, освіжатися в сутіні дезодорантом "Жасмин", і, завівши долоні за шию, ліктиками стискаючи бузковінь грудей, блукати голою примарою по кімнаті, вдивлятися в морочне вікно і, слідом за човганиною по коридорі, бігти в обклеєну портретами акторів вітальню, стиснути ямки в тазу, мерзнути нетерпінням, ждати, коли від погляду коханця осліпне сатанинське золота зіниця на дверях; мені ж казала, "згадай балкон, чого відтягнув звідти? після того зненавиділа, як перший гріх", "не бійсь, не чекатиму, доки вонкати почнеш"; і, пам’ятаючи, що чім незалежніша жінка, тим дужче розслинюється чоловік, дякувати долі, я вдихнув по готелях холод соснової, щойно вимитої, підлоги, зненависть посилювала щем дошлюбної віри, на затяганих покривалах вовтузились нові приятелі, темнів під вішалкою портфель страхового агента, на батареї сохли обмазучені джинси водія-автобусника і місячно сяяла кокарда на картузі льотчика цивільної авіації, на вішаку синів просмерділий міндобривами кітель, вино "Агдам" рожевіло на денцях склянок, за північ скрадливо рипіли спружини, чувся шоркіт сірника і під коробкою тріск обвугленої голівки, чуже бухикання, осінній вітер і відчай, буцім кожнісінький звук роз’ятрює свища під лопаткою; сусід плює на жарину цигарки, димом здмухує попіл з подушки, човгикає туфлями об поріг і перегодом вносить знадвору аміачний сморід загидженого туалету, з графина перехилці дудлить воду, восковим пронікотиненим нігтем цопає по гранчастому склі, щетина покійницьки іржавіє йому на борлаку, важкі закисляні очі сльозяться волячою тугою, і не знаєш, хто він і звідки, чим його втішити; зітхає всю ніч; зранку тут розходяться без прощань, бо назавжди, а надвечір, перечитуючи замаслені старі замітки в газеті, розстеленій на столі, виглядай нових приятелів; старий циган, запріщивши грубу козячу ніжку, на білому простирадлі простягнеться в гумових чоботях і армійському бушлаті, скаже, зятя потягнуло на убогу одну, може завтра слєдак дасть свіданку; моторист рибальського катера повідає про похорон матері, захрапотить білою редькою, зубами розірве батона, впаде на постіль, заплаче, капроновим капелюхом накривши лице; в дощ татари-будівельники ліпашитимуть за стіною в доміно, смалитимуть зілля і вчаділі таргани з-під плінтусів поповзуть на коридор; діду, в ангельських шатах надходите ви і стоїтє ледь зримо; ранком супутники розбігались по справах, я брів у їдальню, там, біля директорського кабінету, товклись не стільки засмучені, як затяті цьотки, товклись, щоб замовити поминальний обід; відтак дорога мені була на бурову, експедиція шукала артезіанську воду, потоки ж бо після аварії згіркли, пил граніту, через легені потрапивши в кров, кам’яною зморою наливав тіло і думалось, як прожити заневоленому свободою? за дня сонце й камінь рятували турботами, на головпошту не наспіло телеграми, листа, зацмінний смуток білів над шиферними дахами міста, де справляли поминки й пахло рибою, де знову виглядав нічліжників, лігши головою до вікна і заклавши босі ступні на дерев’яне поренче; і ось я вдома, знаючи, що сплю, кума на завтра запрошує до себе, кум на похваті тримає шовкового з вогняною підкладкою плаща, кума, вдягаючись, вильне гарбузкуватим задом, дружина вкладає спати малу і насварює пальцем ляльку; обоє спіть мені! коли дзвінок, троє молодиків на порозі димлять крізь малинові ніздрі, дурнувато вклоняються, шлють вітання, дружина мовчить, злігши плечем на одвірок, хапаю одного за гриву, другого за барки і б’ю їх лобами, третій, чорнявий лікар з тонкою шкіряною краваткою і вугрем на шиї, коліном рубає мене в пах — пробудившись під готельною з мишачим запахом ковдрою, помічаю; ртуть на шибках перекипіла в досвітнє срібло, куці роги подушки сторчкують над головою сусіда, а на столі, пригнічена пачкою "Астри", сіріє вчорашня квитанція про сплачені аліменти; на вулиці гримає візок двірника, що час від часу коло бордюрів підмітає прощальні квіти; місто, де поминки замість свят, давно прокинулось від крику по барачному коридорі; прибиральниця в темряві копнула шваброю тіло ханурика, від пальта його тхнуло пивом і цвілими сирками, скорцюбленого сусіди поклали на голе ліжко, оббалакуючи; видно води шкорбав пийнути в умивальнику і підкосило; тітка збирала порожні пляшки по кутках і складала, фартухом обтираючи від павутиння, в дитячу коляску, щоб виручити на похорон якогось рубля; десниця мене вивела звідти; тобі моя сповідь, Ангеле: доки осінь, над лісами твоїми височітиме одна сосна, що обпалюючись сонцем, мріє зміцніти на щоглу для Божого вітрильника.

16

Пригадай весну апокаліптичної зорі, царице з очима підведеними сурьмою; було роковано, згодься, стати свідками й оцтом на списах біди, полаявшись за опівніч горя; курила в постілі, жар сигарети маковів на дверному склі, ледь світало; розплющений дрімав на кухонній підлозі і від сміттєвого відра смерділо лушпинням картоплі й квітами; в спалахах міліцейської мигалки сон пітною ковдрою лип на тіло й зловтішно щезав од шерхоту тарганів по брудному посуді; котяче тоскно завили крани у ванній, стихли, голісінька в бурштиновому полум’ї кіс ступила за прохил темряви, водоспад світла нечутно мив груди в дзеркалі, повернулась, граючи жижками, з махровим, на вузель зав’язаним, утирачем, ледь усміхнена потаємним думкам, стала навшпиньки, темніючи миском на животі, дістала на антресолях коробку з бігудями, посміхнулась відвертіше задумам помсти, вродлива, струнка, нервово невиспана, надухмянено молода лікареві телефонує; я ліг лицем до стіни, прокинувсь від різучого, подібного на запах сухої осоки, пороху втрати, що витріпаною з щітки глиною сіявся над матрацом повз вікно, тиша боліла твоїм волоссям на гребені; зранку, коли сила волі поновиться на пучку, можна наказати собі не думати, хоча б на годину, занести на плечі скатку постілі в комору, не думати, бо відчуєш себе геть безсилим, довго наводити годинник, звичка нагадає поставити чайника на газовий синій лишай, доки гріється, над газетою розламати вчорашні, в помаді, недопалки; курива й того чортма; самокруточка вийде, як мрія пастуха, дим перший стане на поріг спальні і по злому безладді вгадає твою відсутність; справді, захворіти страхом закритого простору, манією стін, що запавутинені твоїм голосом, привидом твоєї присутності, пора, пора, сорочці бракує декількох гудзиків, то вночі відштовхнула, по-чоловічому шарпнувши мене за барки, голку й нитку дістав, щоб хоч зашити вирване по-живому; руки колотило, що страх, кров на пучках обтирав об ніжку стільця, напосідав знайомий стан невсидючості, клацнув вимикачем, погасив нею в нетерплячці забуте світло, все одно ванна нагадувала покинуту домовину, по всьому місту мерців покликав прип’ятський вітер; вставайте викупані, похітливі, злозачаті, розніжені, вгодовані на заріз, гомосовєтікуси, сексуалісти, щасливо прописані на апостольських кручах, бідні мої, содомчани, гоморці, тремтіть, бо поправді вже янголи для всеспалення позначили ваші доми; впослі, додумуючи цей ранок, цей початок білокрівної ери, хотів грішним розумом вгадати причину падіння полинової зорі саме тутай, і думки терпли, на здогади лягала незрима тінь, потверджуючи невипадковість оказії; висохлим метеликом на кріслі біліла нічна сорочка й од вітру двома лукавими пальчиками покивували розв’язані бретельки; зацмінно, недоторкано світав край відгорнутого ложа, на підносі з покраяного огірка висіялись насінини; робила маску на лице, міняла гнів на милість; косметичка відсутня, губи підмалює потім, обсмикнувши сукню на відкинутому сидінні авто; тільки тоді відчув ниття в попереку, смокчучий лоскіт у хребті, здавалось, сама нечиста сила в крохмальному халаті дня шприцом витягує спинний мозок для аналізу; за стільки місяців під катівними ліками, в оточенні справді хворих, за стільки необачностей, митарств, втрат, невезінь вперше ні з того, ні з сього діткнула думка, що божеволію; от і все; звідки ця невсидючість? тако й ходити від стіни до стіни, від дверей до балкону, від шафи до телевізора, звідки таке тягуче ниття? дурний, їдь додому електричкою, тако й пов’яжуть, ні, це видно отруєння, бреши собі, живіт нормальний, попробуй втягни, не болить, голова не гаряча, скоблить по хребтині і в попереку, такого ще не було, головне до тролейбусної зупинки доклигати, ти здоровий чоловік, ти під галоперидолом брикав, а тут розслинився! дійшов і довго тримався за стовпа з бляшаним вітрильцем; байдужість, з якою сприйняв хіхоньки людей, була симптомом, що реакція на світ потуманіла й притлумилась; хотілось залізти в якусь шпарину, бобриню хатку, нору, не думати й не загадувати, втекти від усього, неміч така, здається, зляжу осьо під кіоском й заклякну; повернувся назад; доки відмикав двері, ключ спітнів і вислизав під ноги, ліг одягнений, дим сигарети був з цинковим присмаком, до полудня тричі засинав і пробуджувавсь, яблуня крізь сон цвіла і кінь копитом кресав об бетонну скелю; тоді вперше над будинком прогарчав вертоліт, один, другий, третій, краяли сниво через кожнісіньку чверть години; стан собаки на прив’язі, — охота бігти, тікати невідь від чого й куди; ланцюг підозри тримав на ліжку; прийняв ванну, гусяче гелготання води з крана на мить погамувало неспокій, по кафельних стінах гарячою ртуттю скочувалась роса; може запалення нирок, сказав собі, пригадуючи розповідь двох вуркаганів, що в камері дерли роби на клоччя, розводили вогонь, над яким гріли кварту, аби притулити до поперека хворого друга, і попускав ниючий біль; солодка полегкість марлею обіпнула мене, узрів лікарню з п’явчато чорними губами медсестри, запльований з цвіллю по стінах передпокій, напівпідвал, на подвір’ї видніють карети швидкої допомоги і суворий на лиці водій з долоні злизує таблетки активованого вугілля, і два медбрати з гумових шлангів поливають білі соляні горби машин; змита пилюка пахне степом, тополиною бростю, заячими слідами, молодим полином, а тутай, внизу, на носилках лежить нерухома тітка, розмови здебільшого про пожежників, яких треба відправляти кудись літаком, лікарі безпомічно тупцяють біля хворих, лежиш і ти під вишневою рибою крапельниці, міркуючи, що недоля спіткала за ніч, так гнівно проведену поза храмом; Пасха ж світає, Христос воскрес! збудився від гвалту затоплених сусідів, кругом попід стіни натекло, довгенько з ганчіркою колінкував і знову біль накипав у суглобах, щоб вкам’янити тіло; день, розбитий на мертві секунди юрби за вікном, їржавів, буцім поламаний будильник на шафі, голосили об листя ще нерозлякані прокльонами вітри і сусід на балконі дзенькав пляшками, видно вмощувався зручніше на мішку, відламував тараньку до пива, прицмакував, спльовував кісточки, пригрітий, розморений на весняному сонці; був він роботяга хоч куди, муляр, зварнювальник, шофер, заради квартири, закинувши диплома, на будівництво пішов, мабуть поглядає на мої двері, бо найлюбішою забавкою йому стало: соромити мене за безробіття; ну просто жаба чоловіка душила, як це так? всі ж роблять, всі випивають потроху, всі довольні, пойми, ти ж грамотний парінь, тебе ж посадять, на ковтни пива перед тюрмою! сьогодні нехай сам смакує, і обізватися, ти диви, нема сили; голос сивого припутня б’ється в печерах німоти, лежати й думати, відколи на стінах риба призрілась дружині неправедного судді, судний день плавився на очах століть, от і розтанув бітумом під колесами "бетеерів" по дорозі туди, під колесами автобусів, що евакуйовують містечко; день чи ніч проминула, бо по радіо передали про аварію на атомній станції; прийшов до тями від опіку, від солоного окропу твоїх духів; тоді дзенькнув перстень, щось діставала на антресолях, на хвилину пристояла за дверми, по-солдатськи тримаючи дві скатані ковдри; поїду, позагоряю з друзями, сонячно, геть серпнево; чому надумала виправдовуватись? лагідна, незатята, безвільно виснажена любов’ю; зіперся на лікоть, щоб вилаяти, побачив безпорадну, з ознаками прив’ялої вроди; щоб легше обізватись, тилом долоні підпер лоба; побудь, забудемо все, сором сказати, здихаю; того й чекала: ти завсіди самий нещасний! таксі чекає; вітер палахнув по квартирі, щекнув дверний замок, трьома сурмовими підголосками обізвався іржавий полудень, потім провалля, смерком виглядав весняну зорю, зливу сміху й повернення, сидів біля під’їзду, по вулиці чахкали клубами диму важкі, плямисто зелені, машини з військовиками в кабінах, люди впівголос кляли відсутність маршрутних автобусів, мовляв, погнали на виселення прип’ятчан, плакала і хрестилась калічна бабця на сходах, безногий грівся на сонечку за сміттєвим бачком, милиці оперши на кущ бузку, п’яні горлали пісень, йдучи від лісу з маївки, звично дотлівав день окраїни; один п’яний притуляв до синця залізного рубля, облизував кров на губах, з кишені його джинсів брудним носовичком сірів обдертий рукав сорочки; горло мені так скам’яніло від цинку, що трудно було зітхнути й вимовити привітрене поголосом слово; Чорнобиль.

Задушно, загнано, дико мені; по річках раки вищезли, селяни там воду п’ють, іншої ж бо немає; худоба з фосфорно зеленими язиками з пасьби бреде, в череві первістки розплющилось шестиноге телятко, одним оком на лобі зрить безпросвітну біду; яструб на пеньку прохромив пазурем радіактивну мишу, давиться гарячими кишами, смерть поперек горла стає; облізлий лис повісився на розчахнутому стовбурі вербички; дядько з пропитим сизим обличчям ріже бензопилкою дрова; на купах попелу на смітнику лобода не росте; дачники з посинілими від ягід губами кажуть, що всьо харашо; раптово зимніє серед літа, дощить, тоді дітвора збувається кашлю, циганка з немовлям, підв’язаним двома шаліками на спині, розповідає, так і так, руді ліси згасли, розвітрився лютий дим, людоньки слізні, подайте на милість; на нову весну, хто доживе, заборонить малим їсти рибу з кістками, засіє городи вапном; коли-то содомські соляні стовпи виростуть? порох на сандалях чужинною смертю гріє, обтрусити на порозі пришестя прах і чистими увійти в світлицю погибелі, бо там, на дворі, болить повітря, засіяне грисом мошви, задушне, банне, кольору просвіченої золотої панчохи, яку запізнілим коханцям кинула клімактична вавілонянка; повітря, по якому нізвідки в нікуди линуть листи про сирітство, краще майбутнє світу; один престарілий дім, діти народжуватимуться старими; повітря, переповнене болем благань, буцім загусне; сам простір змаліє до образу втрачених місць, щоб позбавити і надії на похорон вдома.

Ти чуєш, царице з очима підведеними сурьмою? сьогодні виходив до ріки, твоя душа в пасастій тюремній робі тупцяла скраєчку незримого мосту, приліг плечем до верби, цитьнув на собаку, вслухався; сама на себе озліла й поїхала з тим, дві ковдри дістали з багажника, думала позагоряєм, такий сонячний день, прямо прелість, давай сукню зривати на мені, люблю поспіхом, хоч стільки й звикала, завжди кортить до останнього, спутала місяці, боялась аборту, гроші, звичайно, знайшла б, тих щипців страшно, ну, кагор якимось паленим корком смердів, давай лащитись по-конячому, лікар мій, сам безпам’ятний, вдруге і втретє, питаю, звідки сила така? сміється вдоволений, єхидненько так засокорів, буцім викид сьогодні радіактивний, багатьом одбере стовбняк; дурному розкіш, запитую, а тобі? відказує, трави питиму, стерегтимусь, головне діло, чисті харчі, консерви всякі, будь певна, потрапимо в похітливе царство, на чоловіків одкриють платні доми, саранча в спідницях летітиме туди, сама побач! збісила усмішечка його, на околиці міста покинула авто, в бардачку косметичку забула, от дуреписько, мало вчена, стою, голосую до приватників, зупиняється один, кучерявий і чорновусий, годків, сказати б, за п’ятдесят, безпомічний думала; куди податись? подруги на дачах, завели моду копатися в землі, під село косять, дуркують, як лікар каже, разечок-другий лопатою копне і зирить вилупленими очима в небо, яка природа, яка красота, вот гдє потеха! поскуповували по селах чиїсь родові обійстя, тако бабу-покійницю ще не вспінуть зарити родичі, ще пахне воском по світлиці і сльозами на рукавах, ще собачисько напівсліпий не одвив третій день, не охрип від гавкітні на молільників, не зірвався з ошийника в степи, глядь вже наврипливі покупці, перевалившись через хвіртку, довгоруко і загребуще дотягуються до клямочки; увійдуть, хазяйновито плямкатимуть губами на іржаву під повіткою січкарню, на порожні, півспорохнявілі вулики по садку, на подертий куницею причілок хлівчика, на сокиру-тупицю, що розсохла на дубовому кльоцку й спадає з топорища, тільки-но шпорткий, не стільки беручкий, як застояний, нахрапистий від всього легкодоступного, горожанин самовпевнено з гиком замахнеться над дровітнею; нічого, приспічить у ванну, припхаєтесь, діви писані, доні єрусалимські, спраглі за насолодою на трав’янистих горбах; їдемо, сонце багрить черепичні дахи, поливальна машина сійнула по лобовому склі, щемно, радісно запахло зливою, виміркувала собі десь добути до вечора, до того ж, бачу, поглядає, згодилась на запросини і гойднула плечем, не таким раду давали, попробуй руки без меї охоти простягни; піднімаємось на третій поверх, каже, господиня здиміла на море, по сто грам коньяку приймем, голову чось ламає; ви ж за кермом, встигла вставити; пусте, одказує, добре зуби почищу і додому одвезу, сьодня міліцію погнали на Чорнобиль; квартира вся занехаяна, нежила, засмальцоване з одламаною ніжкою крісло притулилося до шкіряного дивана, згадала лікаря, пригадала свого історичного тюхтія, невситимо озліла на обох синьогубих, а кучерявий розохотився, як маршалок, почату пляшчину спирту і засохлого лимона дістає, за коньяк вибачається, мовляв, господиня гольнула, стара алкоголічка, мегера, помічаю сув’язь двох чоловічих тем; бридка супружниця і брак спиртного; з мене жалість вся вийшла, попоїздили жалісні на мені, проте поглядаю; кип’яченої води по склянках доплеснув, спирт посивів, за знайомство вопшем, чокнулись і посміхнулись знайомцями давніми, спільниками предковічного гріха, запитую, чого тільки пригубив? він краватку зняв, повісив на поренче, вибачився, геть тобі кіногерой, зайшов у туалет, вода сичить, проте здогадуюсь, що ригає; жовчю запахло, надумала заспівати, пригадувала слова, була розбишакувата, незвична веселість, хотіла встати і пошукати сірники, куди там, сп’яніла миттєво, ага, встигла подумати про дурман якийсь і що диванисько клятий скрипітиме, на вулицю чути, мокре на грудях відчула, вонітувати почала, знову туди ж, лоскіт такий, так нестерпно, буцім бджолиний рій солодко ниє в животі, вклякнула, тішилася ним, мучителем, тішилась власною посмішкою на павутинисто постарілому за безліч підглядань дзеркалі, дих забило, передихнути спробувала, геть ненаситець, до медової млості нажалена навпомацки повз стіною пішла, защіпнулась зсередини; ванна, як ванна, мій домовиною похоті називав, цей знайомець не з тих, що переконує жінку словом, двері обірвав, правда й защіпка там благенька, скорше для блезиру, щоб відгородженому розпалювати себе, похвалила його за здогадливість, поважаю фантазію і всяку творчість; для розваги противилась, не підпускала, дозволяла лиш цілувати стегна, — шо як хоче чоловік — він далі, ну ти диви, з головою влізе; гадала, сатаніючи від пристрасті, протверезію, але хміль залоскочував, заневолив до впаду, вся згорала, він облизав, потім лягла під гарячі струмені, думала віддихати, задрімала і хаменулась від лопотіння води, видно холодну відкрутив, дякувати йому, і покинув за понюх спирту; в скронях тьохкало, бачу джинсів і блузки нема, піджак свій на одному гудзику лишив на стільці, змилосердився, лизунчик; думала до темряви пересиджу, за диваном налапала трусики, по звичці закинула туди, здогадалась, обхопила себе під груди, якщо за приятелями вшивсь? кагалом припруться, ще чого бракувало, заганяють розслаблену забаганками, замахають, наслухана від подруг, воно цікаво, кортить, тільки не зараз, на цій-о хаті; мабуть міліція сюди мишкує щоніч, захомутають, на роботу писульку пришлють, ще й самі підбиватимуть на допиті, лучче по-полюбовному, правий історик, жінка з оксамитовим; підголеним всюди володарка, всюди пітні мізинчики затискають у кулаку, дай поторкати; сумні, з очима онаніїв, кінчають хутко; ні, не сьогодні й не тута; виглянула за двері, нікогісінького, піджак на собі стулила і на горище шась, дурна голова, ще й похмільна, гримнула об бантину, зірка мигцем різонула по заплющених віях, пристояла, тихо, вже нічому не дивувалась, натрапивши на матрац, весь у голубиному пір’ї, сіла, ноги обсипало сипучими іскрами бліх, ледве встигала стріпувати на литках, коли чую, загримали обчасами по сходах, галалакають біля квартири, кому першому йти, нема, нема, то коли не виматюжать кучерявого, той засокорів, тихесенько простягнулась під матрацом, креснув на горищі сірником, гукає до слиногубих, що й духу сучого ніде немає, мусора підмели, как піть дать, линяємо! зітхнула подумки, а облизались? знайшли хорову, цьому дам, цьому дам, цього на суходрочку віддам; пробудилась від чухавки, тіло, ніби кропивою нажалене, свербить, хоч на барабан здери, приголубити, обцілувати нікому; добре, думаю собі, на законному одіграюся, принесу три пера, тоді точно подасть на розлучення, гнидник, усі такі, думають, це вони мене, це я їх трахаю, бички солом’яні; відкинула матрац, сутінь дужче запахла голубинім послідом, пилюкою, піджак довгополий зійшов за плаття, коли таксі зупинила і молодесенький у військовій сорочці, яка ще пахне казармою, водій за світлофором крутнув до підворітні, запитав про дорогу, — куди? — до подруги, — бачу, геть несміливий, ще телефон просити почне, котик мій обстрижененький, чистий, провірений на медкомісіях, ледь під вусом, надуханий, наречену тільки додому одвіз, підозрілий, невинний, засоромлений навіть журналом мод, гарнюсінький, дай погладити тебе по коліні, допомогти тобі, сильний який, злякалась коза капусти, дай сюди, сюди, сюди, хочу, ой, не спіши, затисну ногами, потерпи, заспокойся, зараз, твоя, твоя, приласкай ручками, ой, підожди, вона просить, сюди, сюди, сюди, ой, він вредіна, обіясник, звір, товста риба, яка тремтить, зіпає жабрами, продихує тонюній лід, зачекай тросі, давай сяду на тебе, на палю, сюди, сюди, сюди, візьми губки, кричатиму, ой, хтось іде, тихо, нехай думає, що цілуємось, накрий курткою коліна, пройшов, ой, не можу, тільки не в мене, на пупика, ой, хочу назад, любесенький, кінський, грубий, сюди, сюди, сюди, не падай, ой, весь животик покусаний, обійми за талію, твоя, твоя, попробуй соски на грудях, правда матіолою пахнуть, хоч вигнусь мостиком, тісно, ось так тугіше, він мене сказив, йди сюди, хлопчик мій, коник, мурашки по литках, не виймай, аби всеньку ніч так, золотий рій усередині, великий боле, помуч ще, розірви мене, ой, помираю; засоромлена пристрастю душа надлетіла в наструнене криком горло; звільнена, розплющено сліпа, я незчулась як рушили, авто заносило на мокрих після поливальної машини трамвайних коліях, я мріяла голенькою потрапити під грозу, викупатись дитинно, рейки фіолетовими ящірками йорзались перед світлофорами, масляніли калюжі, нове, пронизане поглядами самотніх вікон, місто відкривало себе, як лоно для гріха; зеленими хробаками вовтузилась соромітна ціна на лічильнику, пахло армійською ваксою від черевиків на товстому каблуку, він креснув запальничкою, ліктями тис мені волосся, болісно перевела подих, кров сокотіла в затиснутих вухах, на розподільному щитку лежала листівка з вогняно червоним, нестерпним раком, запраглось пива, шипучої, як поцілунок спраги, груди знов набубнявіли, зацвіли білим суницевим холодком, у світлі автобуса знов запульсувала фіолетова ящірка серед дороги, здавалось, шукає нору на кручі пітьмавої вулиці; легенько торкнула кінчиком язика, потягнула губами, прикусила, від запальнички в міцно сплетених руках віяло газом, любила вперту свою пожадність, впиралася в нього, пестила пальчиком, пітний пах збуджував з наркотичною силою; на коліна посадив, раз, другий качнула, вистрибнула на руки, мало, цілуй всюди, хочу, милий, отак, отак, як я тебе, зайчик, рідний, ніхто не взнає, гарно обом, лагідний, з кінською силою розірвав ноги, щока горить, поголений, шовковий, пелюстка макова, язичок сухий, сушить всю, отерпла, хочу сама, дай, дістану отако, ближче, ближче, рак знаходить нору, відчуваючи всього, до кінця, бери, бери, тепер закричав після мене; до самісінького порогу куми підкотив, запросила на чай, відмовився, помахав у вітровик, жаль, забула телефон свій записати, до ліфта біжком, хух, здається, ніхто не бачив; кума отетеріла, де та з ким? кажу, пробували згвалтувати, глянула на себе в дзеркало, ніби луска на шкірі засохла, очі позападали, звичайно, своєму наплету, що ми з тобою в кіно ходили, засиділись за балачками потім, скупаюся, постели мені на тахті, завтра про все поговоримо; кума жаліє; красивим завжди не щастить на порядних мужчин, мабуть підвозили, я вгадала? це мають моду таку, от якби мене хоч разочок згвалтували, страх мічтаю; візьми женьшеневим кремом намастись, удосвіта встанеш невинною; на всіх таке понаходило в місті, лікарі радять активоване вугілля, побачимо, тисячоліттями тлітиме злий пил у кістках, поздоровляю з безсмертям; душі в пасастих робах заживо сахнуться від нас; спиш, ну спи; вимкну світло і задрімаю біля тебе; завтра подумаєм про путівки, про дітей, завтра довідаємося про горе.

17

Нудьга, звук копитної раті за стінами, то вихор жбурляє піском і обриває віконницю, а коли тихне, колючі сонця перекотиполя шерехтять по долині і гаснуть на мілині їжаками, що скорцюблені п’ють молоко імли за поромом; хліб, розрізаний навпіл, зачерствів і потріскався на дротяній хлібниці, повітря гірчить підсохлими на грубі сигаретами, гори за вікном відтінюють твою захищеність від сльоти, вітрюганів, стужі, від чого колись боронила сім’я, а нині пропахла зрадою осикових дров халабуда, кущі шипшини, дикий виноград на горбах, холодна далечінь над скелями, куди варто глянути — і погляд зігріє серце, мов доторк долонь до багряно засвіченого піддувайла вдома; зимове безвілля відмінне від літнього ще й безпорадністю тіла перед Різдвом, новим народженням; позаду простір полинових степів, пісок і камінь; попереду, за гребенем жовтожарих ягід випрацювані, підземельні, заживо чорні люди з шахтарського висілку, майбутнє світу, що позбавлений благодаті, приречено, вперто закопуватиметься вглиб землі, на сміттєвиську вічності розгрібаючи рештки земних скарбів, щоб звідти, з гримучих підземель, покинутих вибоїв, вентиляційних стволів, штреків, подібних на велетенські сурми в латунному вогні коногонок, час прохрипів про своє закінчення.