Осінь для ангела - Пашковський Євген
Господи, згадай покинутого перед пащею, повір нам, застраханим луною зла, самотнім і суєтним, сонним скраю опівнічних садів; але візьми-н, пригадай, до вимушеного знайомства з лікарем ти й слова "божевілля" вголос не згадував, якась лікарева неповноцінність перейшла на мене частково; є чоловіки, є жінки, які страждають виключно статевим органом; всі їхні біди на перкалевому грунті блуду; всі їхні підозри переповзають на людей, отруюють спокій, волю; той білохалатник, скептичний прищ, і ти, володарко підземель, спасибі, допомогли стан звичайної тривоги, яка заступала від вас, назвати хворобою, мало того, переконати мене в безумстві; це він передав мені досвід підглядань, підозру до слова, буцім підслуховують кругом, зараза його свідомості засіла в мені; він, сіяч нейролептиків і діагнозів, жнець забалакувань, галюцинацій, божевіль переконував, що кожен інтелігентний чоловік по природі своїй трохи вар’ят, згадаймо класику; він похвалив би зараз, бачте, больной, визнаєте себе божевільним, дорозумувались таки, я ж вам казав, больной, викиньте з голови теологію, я ж совітував по-доброму, приходьте на курс інсуліну, всякого переконай, що його здоров’я власність народу, сидять на пенсіях, а суспільству плати, треба ж дивитися правді в рота, інвалідність знімемо, приходьте, ну, вітєлі, всюди були ошибкі і на руководящих постах, і серед дрібних і зовсім мєлких фігур, бували промахи, десь комусь і наступили на мозоля, але й на нас, треба визнати до конца, тоже оказували давлєніє, ізвєсні органи, відомо всім, але так згоряча прописувати в газетках про злочини лікарів і кликати на нюернбезський суд, це масова істерія, це психоз, психіатри проти! якби нам дозволили при новой власті, ми б з літака засіяли площі таблетками, заспокійливі засоби пустили в міську водомережу, ось один наш пацієнт, здається, визнав, що він справді того, і це полегшує нам лікування; приходьте в будь-який день, санітар вас впізнає — та похвала його гірша сказу. Доле, насни животворну хату; ще літньо, ще бабця ясеновим поліном вигрібає з кубахи жар, і пахне притлілим деревом, ось і вогонь, ось, підкидаючи накривку на чавунці, кипить, парує тушкована картопля, ковток наливки пропікає судому в горлі, змети сухі крихти на столі, згорбатілий вилижи долоню, тепер зовсім малий вийди по хліб, іди, каже бабця, йди, не бійсь, пса зачинено пічною заслонкою, горенько твому серцю, йди на світ, де кволий зціляє кволого, вони брати, бо кров їхня зігріта заступництвом і любов’ю.
Ти ж, Ніно, ще до митарств моїх зненавиділа, на біду мою, хворих; після катакомб книгосховища зривала на доньці зло, знервована й мовчазна відмахувалась від допитувань, плакала над брудними тарілками, в раковині; статурний такий чоловік, куртка на голому тілі джинсова, за серце хапається, прямо на мої босоніжки падає, тролейбус повен, я в крик, під руки виводимо, знаходжу йому таблетку, оклигав на лавочці, давай випитувати робочий телефон, щоб подякувати за спасіння; дурна дала; тепер відбою немає, дзвонить, плете, контужений офіцер, пенсія маленька, на останні вам фіялок купив, прийдіт на побачення, моя пані! тоді, наче здрасцє, мама його прибігає в закритий фонд і хап директрису за груди; як так! дитя моє вроджений олігофренік, має нахил до авантюр, а ваші курв’яги вилупились на квартіру, я трьох невісток спровадила, поїхала на курорт, сют-тут, і нова шлєйка забила баки моєму мальчіку, десь видерла тіліфон, скільки можна, я, щоб ви знали, вдова кандідата в цека і попрошу прийняти мєри! відвідувачі слухали, гардеробниця слухала, технічка з корзиною сміття слухала, сказись та скрутись, цілий день ходжу як обпльована. Пам’ятаєш, Ніно, ти піднімалася з переходу і хтось плюнув, аж спину під тонкою футболкою обпекло, озирнулася; як ні в чім не бувало, суне закислене дебільне рило, — згризаючи губи, метнулась вулицею навскіс, ще в ліфті здерла й стоптала обпльований одяг; вчиняю двері, жінка моя напівгола, мовчу, щоб не запитувати про гірше, вона защіпнулась у ванні, напустила води, тоді в крик, защітку на дверях зірвав; вона головою билась об кафель, сльозами вмила долоні мої; щастить на оказії дурепі; або: хвора тітка, збираючи у сквері пляшки, наврочила викидень, пили каву з дівчатами, термос передавали по руках, сміялися, певно, стара подумала, що беруть на глузи, ех, як верескне, впала на купу листя, ногами сукає й клене, клене! ми ходу, боюся цих проклинань, чисто якесь наслання на мою голову, куди не піду, всюди гвалт і юродиві. На горе собі заперечував, мовляв, людина слабка, отруєна зневагою світу, прагне жалості, співчуття, пробач її — обіймаючи легенько і зціловуючи тінь втоми на лобі, просив вибачення за надірваних, мовби замолював власну долю, — ти гнівалася, стискала губи, сталевів вузький жолобок між лопаток, тіло вбиралось сиротами і обпікало струмом образ, ми не думали, що ці випадки з тобою були віще сумні, закутував тебе халатом, ніс на тахту, вкривав ковдрою, в чай з малинових гілок додавав снодійного, ставив чашку на стільці, щоб ти могла дотягтися, гасив світло, аби не вбридати тобі, зневіреній в чистоті горньої сили, яка вчить нас меншою карою, показує на безчестя й на славу, зневіреній — потім зрозумів — у милосерді сім’ї, як надії на поміч, на співчуття, на обов’язок довікувати до похилих літ, коли любов до онуків вимиє все образливе; ти, безнадійно прикута до молодого ложа, хіба загадувала про старість, хіба хто з твоїх подруг думав коли, що знехтування сім’ї, знищивши для себе майбутнє, не уявляючи себе там, безсумнівно вкорочує віку, і гріх самогубства на ньому. Потім, щоразу після викликів швидкої до мене, — цим віддячувала постійне: оханись, де була, скільки мона, — згадував твою злозатятість до хворих, буцім відьомська сила випробовувала красу ще задовго до зрад, коли зрадила вбогих серцем, продала неокупне, знецінилася до того самого, аби, здихавшись під три чорти, зіпхнувши трьом санітариськам, відпродати й вільні помисли, щоб тільки збайдужіти до мене.
Богдан розпалив буржуйку, — тепло втихомирило осінній плач ясена при монастирській стіні і важке, мов одбиті легені неба, гухкання хвилі об беріг, — на гаряче залізо поклав крумку хліба, потім посолив сухаря і смакував його з шипшиновим чаєм; мріяв про довголіття, хотів покинути куриво, на жилці над грубою сохли тютюнові листки, і рука мимовільно дотягнулася до одного; тріск зілля, яке він тер над газетою, нагадував снігосіч об вікна отчого дому; там зараз ніхто не живе, батьки перебралися на нове місце, там вікна голі, і в сінях, прикриті дрантям, стоять два ящики антонівки, на підвіконні потускніла від пилюки ваза з ячмінними колосками, їхні обламані сонячним буревієм вуса посіялись на підлогу, корж відмокрілого тиньку сіріє на відтуленій фаєрці плити в мишаках і пилюці; ні вибиті плечем двері, ні крайня, поточена грибком дошка підлоги, ні покинута в кутку дерев’яна етажерка з порожнім фотоальбомом на середній полиці, ні пара прищепок на мотузку через усю веранду, ні зотліла, засиджена мухами, тюль на заскленому прямокутнику, ні столик з підламаною ногою, ні цілком пристойне кріселко, звідки по вечорах, з обов’язковою книжкою астрономії на коліні, бачив як пролягала півсутінь, — стернистим був вигляд степів, неймовірно волошковів захід світу, — ніщо не забуло тебе і німота стін виказує задуму, зусилля пригадати той неспокій недільного від’їзду; по тричі спаковували портфель, для міцноти стягнутий ремінякою, по тричі перекладали рожеву картоплю, яйця в коробочці з-під рафінаду, загорнуте в грубий папір копчене сало, зверху яблука, аби щось гризнути в дорозі, та от морока, завсіди бракувало місця для слоїка грибів чи смальцю з вишкварками; куди б його, горенько моє, приткнути, казала мати, щільніше перекладаючи харчі і пробуючи стулити портфеля; стій, ще ж куртку забули, задубнеш там; на себе вдягай, електричка скоро, нагадував батько; барвистів росяний рубероїдний дах повітки, бабця на мідний гудзик застібала внутрішню кишеню мого піджака, в клітці гупали лапами кролі, полином на подвір’ї пахло — і ось ти подумки вдома, на колір гнійних бинтів вицвіло ячмінне колосся, ось пересилюєш злодійський сором, що сусіди побачать, подумають зле, ось залізна коцюбка чорніє обсаженим держаком на плиті, фаєрка відтулена, який ще дідько покочегарює в сліпій пітьмі? пустка німує; знову щось нашукуєш, твій ротатий портфель каменем спотикання сіріє на порозі, за віщо біль вигнання? позачиняєш кватирки, обтріпаєш павутиння на рукаві, по рипучій підлозі, немов кожним кроком забиваючи цвяхи в домовину собі, тримаючись за стіну, дійдеш до сінець, налапаєш за підсобівкою ключа; а заходив кудою крізь замкнені двері? нічною примарою, привидом єси, весь зотлілий від сорому, — поспішати, порожнім ящиком про людське око підперти двері, немає віника, колись мама ним підпирала; коли ти спав, зоря бузковіла над повіткою; остання іскра точила, що за безліч ночей згризло перст колихкого жита, он тамо, на проламаній кролячій клітці, згризло самого ясена і рік смерті діда, на гладенькій корі, вирізав гострим кравецьким ножем, про що нагадує шрам на пальці, згризло голови тарані на жилці біля погрібника, недопиту каністерку пива, на два пальці залишалось якраз, думав, ковтну після клубу; на порох, на тінь стерло поспіхом скинутий на веранді домашній одяг, кеди без язиків, сорочку з надірваною кишенею, кисет махри, порізану на розкур газету, стерло радіоприймача з обламаною антеною, останню пісню, готель Каліфорнія, голос диктора, що нагадав московську годину — пора і нам тако пригнутися біля калинового куща і все одно головою торкнути важкий недоспілий кетяг, притримати на ходу картуза, батько забіжить наперед, щоб взяти квитка на електричку, від портфеля німітимуть жили рук, висотуючи силу, яка потім під весільним тягарем нареченої, під вагою дитини, під в’язками бібліотечних книжок, під пакунками переїздів, під оберемком дров для випадкової берлоги збайдужіє до понурої втоми; ще озирнутись, і, плечем підпираючи браму, поглянути на розсохлу коло криниці діжку з-під березового соку, на перекинуте на цямрині відро з прикрученою до дужки великою гайкою; смиренний вересень ітиме слідком; через тиждень обіцявся приїхати, і тому тільки задимлена блакить над полиновим пустирем та бита цегла на прослідку поділятиме мою дорогу; за сошем не забуду переступити напівзотлілого дубового пенька, свідоцтво воріт, на яких розгойдувався підлітком, мріючи про мандри; от і залізниця.
