Осінь для ангела - Пашковський Євген
Вали з м’яким обрисом завмерлого підземного дзвону, з байдужим смутком покинутого жайворонього кубла, з німим, довірливим всезнанням виняткових місць, споріднених біжучій воді, світанковому небу, зорям, насправді ж дихали, затуманюючи життям дзеркало рівнини, розплескували по собі кривизну простору, погідних схилів, яруг, долин, на повному видихові стомлено, старече тихли, мов замислюючись вві сні, жити далі чи помирати? дозгадували ще незбутнє, задихались, на добрішому спогаді віднаходили дих, знову стрімким ковилистим прибоєм розмивали й розширювали нічний обрій, знову несли віднайдений, розміряний на віки, першопоштовх добра і зла, і всмоктували недужість серця з приязню моря, що обіймає якір.
Виспишся в скирді, позбавлений імені і мети, безтурботно вспокоєний, а коли сонце прогріє солому й запахне лисячими віднорками, малий пастух підкличе легеньким свистом і вкаже на болітце; обминаючи корів і собаку, що пчихав і грібся в сухому торфові, ти перехопиш рушницю з плеча, зведеш запобіжника, перетворишся на слух, тупнеш ногою об кротовину, — качки з ситим краканням вибухнуть над багном, мов відсварюючись від пострілів, — ти напівсонно розламаєш замок, ежектор викине теплу гільзу, поглянеш на хлопчика, що вже по купинах, по будяках, по кропивці метнувся в болото, підняв за крило здобич, потряс нею, дмухнув у дзьоба, вигнув бока і підтягнув довгі чорні труси, перехопив качура за лапи, обтрусив кров на зм’яклій з тускніючим переблиском шиї, і аж тоді підняв голову й заусміхався щербато й жалісно, сиротинно; бери собі, підморгнеш ти; дя-дь-ку, а закурити дасте? ти згадаєш цю плаксиву, обов’язково розтягнуту по складах, інтонацію, заспів пастушого дитинства, покладеш на лопух три сигарети, декілька сірників, одламану, завбільшки з ніготь, тертку, і дорога до червоноцегляного млина на греблі покличе тебе повз цвинтар; сюдою дід повертався з лихолітних світів, сидів між приреченими, засинав назавжди, та біль зчужілості всього додав йому сили; ти озирнешся, — хлопчик, притискаючи крижня до грудей, побіг завертати телят від мішанки, — і переступиш повалену ограду, почуєш крик, смертельно ранений, чоловічий, потім скрегіт заліза об асфальт, дитячий вереск; бігтимеш, перестрибуючи безхресті могили, ялинова гілка зіб’є картуза, запхнеш його за пазуху й з пригірка побачиш трьох підлітків-рибалок із підсакою і вудками, а на дорозі коло води мотоцикліста, що, обтискаючи голову, лежав долілиць, замість ока стриміли стернові ластовині пір’їни і виямка на хвості повнилась кров’ю; калюжа бензину чорнила пилюку і сонце гасло на шпицях коліс, рибалки з видовженими, рудими від ластовиння, обличчями обтирали об сорочки й гризли крадену на городній бригаді моркву, перелякано розказуючи, що коли вони збігли з горба, то побачили мотоцикліста без шлема, він газюрив скажено, пригинався над рулем, а далі щось страшне! видмухнута з млина, мов зміюка з старого склепу, креснула ластівка, прокричала стер-стер, заскочила йому навперейми, немов впізнавала, ще раз вискнула, роздерла жовтого всередині дзьобака, гойднулась нижче і вгризлася з висоти розльоту в голову; він смикав за лапи, витягував, а потім впав; дядьку! та ж він — викапаний ви. Хлоп’яча розгубленість, — озиралися навсибіч і виглядали допомогу, — зашморгне й тебе; ти прихилиш рушницю до стовбура тополі, поглянеш на мотоцикліста, на безлюдну дорогу, вода плескотітиме за млином так само розмірено, як і тоді, коли ковтала відчай і силу; з безрамних вікон повіє щурячим духом, пекучою, мов вітер по обрубаних кістках, пропасницею зневаги і крижаним тліном, хоч цегла буде промінитись жовтожарим теплом, сорока стрекотітиме на старій груші, горобці галасливо чубаритимуться в силосній потерусі, гримне бідонами пошарпаний, ледь колеса тримаються, молоковоз, пригальмує, ти щось вимовиш про медпункт і водій, колгоспний нащадок млинарів, подивиться позад тебе, трохи від’їде, сповільниться проти трупа, обмине мотоцикла й поволі, преспокійно так, погребеться під гору; пасмо чорного волосся налипло на скривавлену брову, і ти обженеш зелену муху на скроні покійника; хлопці, вже оговтавшись, закурять одну примину на трьох, — стійте тут, ми скоро — сядеш на бетонній дамбі спиною до млина, в соковитій зеленій траві ростиме декілька печеричок, позаду вітер, розбиваючись об червоний мур, гадюче шипітиме по стінах, знагла подумаєш, що й сам ти гнався невідомо по що й куди, скаженим і чорним псам згодовував тіла ворогів, давився гнівом, потерпав на гладкій дорозі, ходив сам не свій, хрестив лоба спросоння, піднімався за сім падінь, заробляв грижу над розкиданим каміняччям, на без’язикі рани вітчизни накликав суховій, глух од біди, по вигуках поромника вчився людської мови, забалакував зуби циганам, розплутував лінії на руках, забував витерти намерзлі сльози, жив, а насправді ніщо не було життям, правдивіше, не виявлялося ним; час втомився, як втомлюється залізо, як німіють руки завислого на скалі, час гуде і сурмить, буцім вимерзла річка під здибленим льодом; почуєш за спиною голоси, встанеш, підлетить головинський "бобик", розпитуватимуть під капустяний тріск брезенту, яким обмотували покійника, — під’їхала пожежна машина, мотоцикла відтягнули за насип, тіло поклали в кабіну, сонце кипячим бурштином обливало метушню й пил на греблі — візьмеш рушницю і попростуєш повз цвинтарем додоми, а згодом затихне, пірнаючи з яру в яр, віща сирена на кабіні пожарки.
Ось і тиша від’їзду проростає всередині — сліпнучи від ранкового інею на черепиці, з похиленою головою, з двома гілочками малини в речмішку вибрів на автобусну; коло перехрестя стояла дубова фігура з розп’яттям, автобус часто зупинявся, підбирав школярів, базарювальників, — всі незнайомі, це й добре — розтинав стернисту голизну полів, світло пливло від падалішніх яблук по хуторах, пірнав під грибну прохолоду ялинового лісу, скочував на тряскі піщані колії, натрамбовувавсь сухим скрегітним пилом, весь жеврів, мов перегораюча лампочка, проминав худі й зруділі хвойні дерева на косогорах, от і твоя зупинка; запитати в дітей; цвинтар тамо між соснами на горбі; дорога піщана й тепла, впізнати могильний запах чебрецю, ввійти через браму, приглядатися до табличок, вінки геть пожухлі, хоронять, напевне, на західному кутку, горбики там свіжіші, хрест із чорно пофарбленої труби — добридень, бабцю; пробачте моє запізнення; тиша, що рвала груди в дорозі, знесилить руки й думки, ввігне спину; прочинити хвірточку на оградці, зібрати в кулак в’ялі айстри, винести за цвинтарний рів, прийти, розвузлити речмішок, посадити дві малинові гілки, сісти збоку на лавочці, — мурахи на пригріві перебирають лапками білавий пісок, їх тутай безліч, повзають по слідах, по траві, найбільше в узголів’ї могили; розказують про гостя, про внука; нізвідки спогад про карамель, яку бабця діставала з-під подушки і погамовувала хрипи в грудях, нізвідки голос, — бійся не смерті, а смертного гріха, — тиша розтане в благість, мурахи й далі снуватимуть по примогильному піску, та миротворча яснота запанує над соснами і голос зміцніє; малою батько всадовив на підводу, повіз до мами на буряки, скраю поля стояла бочечка з оселедцями, в протилежному кінці бочка з водою, посередині на ослінчику грав патефон, так пан скомандував розважати сапальниць, я ходила, ходила собі між рядків, лягла й заснула, то-то страху було, всі кинулись мене шукати, все поле оббігали, поки знайшли, — отак і на цьому світі; при виході з цвинтаря лілово палахкотітиме верес — водномить і назавжди забудеш безіменне звертання до себе, що ніби погляд у дзеркало всякий раз переконувало: ти ще живий. Одного полудня на перевозі почуєте балачку лисого поромника і нового напарника його, що Богдан мертвий; вітрисько змітатиме з дощаного престолу вугільний пил, баржа з гранітом покладе хвилю на валуни й вимостки, брязне ланцюг, німо гойднеться на поромі обід колеса, — дорожній дзвін, — старий, увігнувши голову, зніме за вухо шапчину, дістане прилиплу до засаленої підкладки районну газету з віконцем співчуття; одного вечора виплакуватиме очі бакен на повороті, земля ковтне амонітовий прах кар’єру, наллється соком здичавілий на скелях виноград, стане тихо довкіл, то ж чи повірите словам двох поминальників на голій пристані? здається, перехилки з пласкої пляшки п’ють місячне вино, обнявшись за плечі, голосно лають зайд на винограднику; старий сікається до халабуди за дробовиком, векає, тре підборіддя собачою шапкою; жовклість єдиного ліхтаря кінським черепом скалиться на воді, молодий гризаком яблука зіб’є каламутину; на туманному березі блимне фарами й загупає бубном на кузові, розітне сутінь вчаділа пісня, старий, розім’явши коліна, гаєчним ключем на тридцять два бемкне об зоряний обід, відчалюючи, кахикне; нема на вас доброго сповідальника, немає! — а я, народжений в тілі року половини століття і просвітлений духом Дива, дотоді мину коридори пітьми і буду більше живий, ніж тепер, та й ви за мною, молитвами заступлені, вірю, також воскреснете до життя.
