Осінь для ангела - Пашковський Євген

Кіт в протилежному кінці хати зашкрібся об фундамент, заянчав уже так пекельно, що мусив вставати й гупати п’ятою об підлогу; потім накинув на голі плечі маринатку і вийшов на подвір’я; грізне з білолляним підбоєм небо визірнювалося навзахід і вкупі з одвітреними хмарами промерзало на схід, звідки сірчано дихав підповнілий місяць, над землею урочистіла, мов перед кінцем світу, неймовірно заступницька, зіткана з відболілих часів, рівновічна тиша, і зализні попелу на городі, і німий садок, і кожна просинена місячним світлом бадилина деревію, все знайоме довкола було на стільки відмінним від згаданого, на стільки бляклішим від уявного, що вона, уява, відштовхнувшись від подиву, з’єднала безліч відомих і підсвідомих правд і, як незриму присутність в темряві, відчула злодійське наближення таїни: твій дім, невипадково зведений на дні цивілізаційного розламу, твоє безсоння, просвічуючи на обидва камінні береги, означує собою рятівний вибір; годі кидатись на два боки, ти ж недарма облітав кублища єресей, вгадував тіні двох гілляк розрубаного властолюбством древа, по насінинах здогадувавсь, чому саме тут доспіли плоди зла і отруєні, напівживі, перебувають кару байдуже, як сліпі довічну темницю; ти знімаєш варту з прикурганних доріг, ратне слово віддавши на підвив вовкам у затемнення, половеччина пожала вірний плач — і визоріле небо крізь п’ять століть торкає тебе милостивою рукою. Зайшов у теплінь хати, думки затерпали, пам’ять слугувала прозорим дахом, крізь який космічне нейтрино часу пронизувало планету, побіжно черкнувши вістря кулькової ручки й розгорнутий блокнот на столі; пронизувало непомітно, без перешкод і втрат, вимивало з вапняних порошин смертельний розпач, врівноважувало крик і німоту всіх, що тулились на цьому клапті чорнозему і так само пролітало довкруг, прогріваючи осінні отави пристрастей, вистуджуючи злий попіл згарищ і залишаючи тебе ще дужче осиротілим, ґнотиком світла біля двох бухінців на столі, біля трикутної попільниці з недокурками й цибулинням, біля безвухої чашки і сувенірно одягнутої на патрон бекасиньої голови на підвіконнику; там і уламок дзеркала, і пляшка шампуні, навпіл витрушена примина, календарик, складаний ніж, надгризена таблетка цитрамону, відтикнутий термос, мов лунке серце віхоли, — дід брав його з собою на полювання, — в кутку принесений для екзотики ліхтар "летюча миш", на скло якого іржа посіялась згаслим мерехтом, сині півники на фіранках, все те, по чому невгадно струмує космічний час, старить і перетворює речі на безживний непотріб; врешті вивітрить і спогад про них; і, коли відболить стужа зоряного огрому й настане просто ніч, смерть розкидає різнобарв’я мозку на палючі і безберегі нейтринові вітри, з’єднає з видивами братів по судомі і колись та пронесе над опівнічним дахом відпроданої оселі, над одвірком, зігрітим п’ятірнею нового господаря, над прогорілим совком при відрі, звідки годину тому зачерпував, кидав брикетну пилюку на жар, і полум’я багрило світлицю.

41

Доки туркоче вогонь в плиті, можна вечором вийти на вулицю, — загримотить бляшаними коробками мотоциклетна коляска, друг дитинства почепить на руль шолома; сьогодні він крутить кіно про кінну армію; на стіні будки кіномеханіка мальований зеленькою дівочий портрет, пампушка квитків визиркує з-за підсобівки, всередині клубу буцкають більярдні кулі, мов бугаїсті парубки лупають один одного безрогими лобами, похропує при дверях завклуб, глядачів на чотири карбованці, на алейці поміж дерев світло ліхтарика сплітається з дівочим сміхом; плівка склеєна, тож помалу накладаєш на звуковий барабан, одягаєш на зубці, злегка прокручуєш ручкою, тріск тумблера, світло золотавим піском посівається на екран, ще налагодити звук і поправити, відвести рамку від стіни, і можна перекурити, збиваючи попіл у відро з соняшниковим лушпинням і двома довгастими, перегорілими лампочками; до кінця сеансу плівка, стрекочучи, гнатиме теплий вітерець і врипається нахабно ділова парубота, лигнути півлітровку, заїсти жменею сирих зернят і запитати, коли механік дістане обіцяну рушницю; той кине жартом, що все одно чортма пороху, капсулів, гільз, а підхмелені жевжики тим часом туратимуть один одного під ребра; друг, на диво терплячий і компанійський чоловік, таки гиркне — а вимітайтеся! годі! — і вони, плюгаво оббалакуючи дівчат, посунуть табуном на веранду; приємна комірчина, випити б і собі, давай гінця за вином пошлемо; тамо за підсобівкою є, дістань, доки перемотую передостанню частину; пляшка, як немовля, впугана зривками афіш, певно, прихована для молодиць, бо далеченько запхнута, недоторкана, пахне сухим павутинням; друг видмухне з кварти пилюку, витре всередині полою бушлата, виполісне вином — жест непитущого чоловіка — і запитає, завтра поїдем на полювання? хіба що зранку, зобід має навідатись дядько й покрити навіс над порогом. На місячному асфальті чіткіше помітні бакаї; сидячи на задньому сидінні, привставати на кожній ямі, за поворотом обігнала легкова машина, впізнати цвинтар з навстіжно скрипучими ворітьми, деінде синюшний відблиск на вікнах, громаддя дерев на околиці, забиту темряву по кутках; за селом дорога стрімко ковзала в яр, напіврозчавлений, конаючий кіт відповз на обочину і світив тьмяним прозеленцем очей, крижанів туман між горбами, над полем світло нагадувало потопельний вал, розвітились верби, біля яких пас на мотузку корову і боявсь вирізати пужално, бо об’їздник займе корову; тепір дерева розбійницьки, простоволосо нависали над дорогою, мов всі примари, від яких ти втікав, підростали й вичікували на тебе тутай, вдома; вітер рвав комір сорочки і аж стискав за борлака, коли, визиркуючи з-за спини, пробував перекричати грім бляшаних коробок в колясці; вдома провітрити з кімнат солодку брикетну сморідь і заснути без звичного читання на ніч, крізь сон, як в дитинстві, знаючи, що тихий, легкоусміхнений, недремний зір береже тебе і заколисує через стелю. А вдосвіта збудять чмихи мотоцикла; вибігти до воріт, оперізатися патронташем і, ліктем витерши росу на сидінні, впізнати бензиновий холодок, аж випліскує з повного бака, від посмику гойднутись назад, за селом звести комір і застебнутися на останній ґудзик; лет кожної пташки над головою, вороння, соколів, диких голубів, здригатиме, як раптовий посвист качинього крила; про вовчий сприт і затаєність нагадуватиме кожен кігтистий слід на одвільглих польових дорогах; попереду, над посадкою, недосяжно для пострілу, важко ширятимуть сизаки, злетівши з найвищого сухого клена, і всідатимуться обіч скирди на високовольтних дротах, тривожно витягуватимуть сизі з зеленкуватим відливом шиї; геть і не пробуй підступитись; зате на засіяному полі трапиться незліченна, аж дух заб’є, висипка чибісів, помалу об’їздити збоку, "як книжка пише", та й чорнокрилі, з чубчиками на головах, птахи, що визбирували зерно, — і вартовий з піднятим дзьобом пристоював на одній ніжці, — враз піднімали скиглявий крик і летіли за вітром, витягуючись косою; двічі гахнули навздогін, але й перо не зронилось; біля могили стрінеться підвода з двома їздовими, третій, готовий вже, горілиць розкинувся на соломі й покійницьки метляв худезними, перекинутими через задок воза, ногами в підв’язаних галошах; їздові, ледь не підстрибуючи, замахали на чотири руки; стій, тиргов, от біда робиця, якоїсь картоплі, бураків, дерті, комбікорму треба? ну, шо ти хоч, ніде й понюхати в селі немає! може якоїсь пашниці, якогось сіна підкинути, клєверу оно скирдяки стоять! вже піддаті, один ховає в рукав усохлу руку з порізаними на циркулярці сухожиллями, другий дужче затискує паперового корка в пляшку; оце Борисові чотири мішки зерна оддали за літру, похмелились, але ж на вечір немає спасу, може інтересує горох? той з покаліченою рукою терпляче вмовкне, затулить полою кухвайки обвітрене цегляне лице, черкне останнім сірником по стертій коробці, засичить і сморідно згасне сірка, він потягнеться прикурити від бичка; помню, помню, завертати наліво в провулок, вечірком жди, готуй дичину, по чарці за столом і літруню з собою, н-но, іч, застояні, доходяги, — зміряє коней по збатожених, зрубцьованих боках, і затарабанять суховила на возі. Хату, де ми надночовували перед рибалкою, давно продали на знос, — і чомусь завжди на хатнищах скаженіють двоаршинні бур’яни, мов насмоктавшись сили з людських спогадів про живе місце, — замість ставка міліло закущене вербняком і рогозою болітце; одівши гумові попід пахви костюми, з рушницями на плечах, домовились з різних боків прочесати ставище; спутана по мілководді трава заважала ході, водяна курочка на ходульчатих ногах перебігла прогалину і пірнула в тьохкуни; майже слідом, залупавши незграбними розкидистими крилами, злетів довгошиїй, поздовж пасастий, очеретяного кольору бугай, і дрібне його очко було налляте жахом; повсюдно між осоки видніли насиджені качині місця, райдужне пір’я, пух, і обідок картуза, спітнілого в мить вибуху крил, тепір так лоскітно обпікав лоба, що мусив запхнути його в кишеню; раптом оступився в кольобанку і холоднезна вода черкнула по поясі, полоснула по ногах, болотяно зачвакотіла під устілками; костюм виявився розірваним у пахвині; холод підстьобнув до всуціль зарослої чередою, кропивкою і водяною м’ятою канави, і, тільки став на кущ осоки, щоб переступити рівчака, як знагла, від несподіванки грімко, торохнув біля мосту один, другий, третій постріл — і зграя качок, набираючи висоту, навскіс гойднулась над верболозом; крутнула до кузні на горбі і, недосяжна для дробин, перелетіла водоймисько й зникла за розставленими навперейми рукавами греблі; хоч все підказувало, що виводок подаленів увесь, він намірився йти тихіше, поправив сповзлу лямку на плечі, перевірив запобіжника на рушниці, сподіваючись випантрувати хоча б якусь лисуху, ліктем розсунув стіну рогози: голосно й перелякано ґваґаючи і б’ючи криллям по рудих качалках, нові зграї по три, по п’ять крижнів почали рватись над головою; благим матом криючи непроглядні кущаки, смальнув навздогін, послухав, чи не ляпає об воду качка, гострий звук крил майже зримо майнув над канавою, повищав, запахло порохом, хотілось вити, та з добрий десяток качинього племені розвернувся за вітром на міст — летіть, летіть, там вас нацьвохкають за милу душу! та знов обійшлось без пострілу і табунець, перелетівши греблю, пропав над кар’єрами, а натомість, прямісінько на Богдана, майже черкаючи тиховоду гладінь, брив здоровенний крижак — мушка сама піймала білавий підйом крила, мисливець од несподіванки приліг до води і на вильоті, коли дзеркально блиснуло черево, смальнув трохи вперед з лівого дула, заряженого нулівкою; птах підранком, стріпуючи багряне пір’я, гепнувсь за прим’яті очерети; в костюмі чавкало добрих декілька відер каламуті й багна, поперек зводило, гілляки неболяче стьобали по обличчі, то ж, доки доклишав до чорної прогалини в рясці, качур запропастився, десь відплив чи пірнув, свистком вистромивши непомітного дзьоба, а зусебіч, вгодовано кракаючи, зривалися інші качки; нізвідки, нахабно, стабунено налітала зграя тріскунків; почав стріляти наліво й направо, озлів, спересердя плюнув, тричі прочесав густе очеретиння; крижак, мов випарувавсь; трохи постояв, щоб вгамувати дрож, стволи були теплими, на мокрий приклад налипло рудого пуху з галок і, заледве ступаючи в пудовому гумовому вбранні, поклигав на беріг; на чистій галявині вітер загув у рушничні цівки, вода міліла, йти ставало все легше, на серці відлягло і з обличчя не сходив розгублений, дивний посміх; друг з п’ятизарядкою за спиною щось нашукував нагинці в траві, тоді схопив уламок грубої дошки, великим пальцем за ремінь зірвав рушницю з плеча, вперся прикладом в підняте коліно, вдарив об затвор, повертаючи заклиненого ствола назад, люто стиснув цевйо, пересмикнув затвора і викинув під ноги паперового, злегка перекошеного патрона, аж тоді обернувся, мов побитий з лиця; соромно людям сказати, засміють же! стільки качви і вся пішла над головою! хоч ти її дулом бий! Богдан скинув лямки костюма з пліч, стягнув, стоптав його з себе, і заходився викручувати штани, онучі, сорочку, від холоду скурюючи півсигарети за дві затяжки; потім розвісив манаття з підвітряного боку горба і сів обсихати на валунцеві; друг згодився знайти підранка, інакш ним поснідає яструб, і втомлено махнув рукою: а скільки було, одна аж дриснула на картуз, от невдача! — і спльовуючи тютюнові крихти, раз-по-раз ковтаючи спрагло дим, подавсь на середину водойми; там водорості тільки-но сплутувались і затягувалися ряскою на недавньому прослідові; чалапання підірвало ще з дюжину птахів, п’ять пострілів, ніби влупили гемером об дно залізної бочки, зіллялися в одночасну луну і, перш ніж дробини, падаючи, сіконули по листатому бобівникові й викресали на чистому стовпчики води, Богдан застрибав між купин, горлаючи щось дикунське і вказуючи на острівок, куди замертво плюхнулися дві качки, а решта стрімко набирала висоту і щасливець зіллявся з прикладом, навпомацки висмикуючи патрони з патронташа, а коли зграя плавно пішла на розворот і все стихло так, що здавалося, чути як булькають розкидані гільзи з латунними обідками, на те й бувалий бувалець, встиг одного загнати в патронник, чотири в магазин, для певності тилом долоні прикляцнути, догнати затвора, і знов закипіла автоматична стрілянина: кожен розгарячілий, без поправки на вітер, постріл означувався польотом пижів і з горба були зрозумілі причини промахів; вистрілявши всі патрони й попоходивши довкруг острівця, взад і впоперек нього, закинув рушничний ремінь на шию, здалеку махнув двома піднятими за лапи кряквами, напівзігнутими в ліктях руками зліг на рушничку і виплентав повз канавою на сухе; на ньому парувала сорочка, парувало скло на годиннику, парував на поясі зачохлений з білокостяною рукояттю ніж, пашіло збудженою втомою лице, парувала злямчена мокра чуприна; він згріб і витріпав об коліно картуза, обтрусив на штанах сміття, скинув, розвісив на лопушинні костюма, нагнувсь над мотоциклетною коляскою, дістав з шлема четвертину і двійко яблук, мізинцем підхопив сітку з сидором, кинув бушлата на траву, присів навколішки: пора й око направити! хотів же собаку взяти, винюхала б, як стій та дивись, та хто таке знав?! це перелітна поперла, бач, облюбовує такі забуті ставочки, тут підживається біля свійських, от і думай; ти знаєш, да-а, непогана казьонка, пішла, як діти в школу, ти закушуй, вдягайся, бо маю поспіти на пару справ, ех, де наша не пропадала! по дорозі він зупинявся біля старих і малих, оббалакував усяку всячину, кому дістати ніпелів до велосипеда, кому поршня від "мінчака", кого звозити в районну поліклініку, кому привезти скипидар для розтирання суглобів, коли прискакувати на побачення, чоловічка-ханурика забрали в партизани, яке завтра вечором буде крутити кіно, нє, не любовне, кажуть комедія, я ще сам не бачив, по скільки виписують гречки в конторі; кругом були свої люди, мисливці, собачатники, рибалки, браконьєри, капканники, розкопувачі нір, нічна злодійва, куми, прикумки, друзі далеких друзів, знайомі по проводах в армію, товариші по весіллях, опухлі від безпросипу самогонщики, всі, як один, свої рібята, всякому щось та треба, від всякого щось та вдоїш; він знав їх на сімдесят кілометрів навкруг, роздавав поради, отримував подяки, сподівався, сам обіцяв, передавав привіти, потискав руки, поплескував по плечі, запитував про виразку, втішав авторитетним, вичитаним з настінного календара, рецептом, зупинявсь перед несподіваним подвір’ям, заходив на хвилину, півгодинно прощався, від’їзджаючи, кивав сам собі — вовка ноги годують — і курява за мотоциклом нагадувала ріг достатку; доки збочили на пристанційне соше, коляска була забита дарами.

Коли мотоцикл підкочував до станції, саме відходила електричка, і Богдан, поправляючи ремінець шлема, в тамбурі нагледів тестя; половинки дверей стулилися, вискнув гудок, мелькнуло щетинисте лице за склом: старий повертався з лікарні, щойно по другій групі оформили інвалідську пенсію, сітка з цеглиною хліба і консервами "Минтай" висіла на сталевому побічні; він марно огледів гурт залізничників посеред вагону, ніхто не ляскав колодою карт об сидушку і ніде підсісти до компанії, тако стовбич, смали до різачки в горлі, по назвах полустанків відраховуй час до кінцевої, баба вийде з онукою, дзвонив сусідам, мусили передати, що виписавсь вже; а дочки немає, доглядає ради прописки баберу чужу, відколи на учобу спровадив, стільки й чули про неї, горбатів на залізниці, тягав торби; гаєчні ключі прикипали до шкіри; візьмеш відгули, довідаєшся туди, то й ніколи побалакати по-людському, все городські спіхи, клопоти, пару раз по магазинах зводила, ось на мені капелюх, треба почистити вдома; те саме й сім’я, не за здоров живеш розпалася, хлопець же непитущий, з роботою мало йому везло, хто їх, молодих, розбере зараз, бач, їде в полатаних чоботях на мотоциклі, вграла серце й собі заробила собачий пчих; літа збігли сморідним скотовозом і протяг втягує за собою; хіба давно під посадкою смажив на патику сало, зиму й літо, дощі і сніг під небом, а за цей час скільки рейок полопало, скільки їх поміняв, куди вже людині; переседиш в посадці грозу і йди, розставляй знаки, бо злетить під холеру поїзд; весною доньці приносив сік, пляшку кленового, пляшку березового, раз навіть білченя шапкою накрив, ото-то було потіхи! в обід куняв на солом’яній підстилці біля покинутого блок-поста, на поясі прирів козу з базару; якби, якби тобі діду сказали років двадцять тому, що їхатимеш сиротою до двох сиріт; на роботі якось лекше, відбув зміну, виморився, вдома ковтнув сто грам, попорав хазяйство і засинай на дивані біля телевізора; а нема здоров’я, нема й роботи, і без кінця думай, думай, аж в голові рипить; крім роботи нічого в житті і знати не хтів, і відати, силу чув, силою тішивсь, силою жив і порвав жили.