Осінь для ангела - Пашковський Євген

Тобі забракло постійності і терпіння, щоб стати таким, як вони, забракло простішої долі й простих радостей від авансу й від того, що в чайну свіжусіньке бочкове пиво завезли, і завтра вихідний, тішся, серце! склад перенесли звідти, та, коли зійдеш на перон і минатимеш простір, де стояли жижаві, мертві від соди, калюги, хіба забудеш себе малого, босого на сухій пилючці вагарні, з позбиватими об соше ногами, з пазухою кольорових корків, з пальцем в роті, з солодкою тугою в очах, що виглядали водія, котрий привозив дрібнолисті букети з сизавими, спілими й кількома твердими, фіолетовими ягодами; ось ти майже і вдома, радій душа, ненадірвана блукальною ваготою, ще позбавлена знання про отруйність всякого тамтешнього суцвіття й плоду. Отож, насвистуючи в латунну гільзу, виголоднілі й щасливі ударним полюванням, ми обійшли підперту кілками хатку, зупинилися проти освітленого вікна і притулили долоні до шибок; хлопці наші п’янезні, розхристані, доїдали картоплю з кастрюлі, відкоркована грілка сплюскло, порожньо лежала на столі, на витому шнурі мригала обпавутинена, схожа на осинє кубло, лампочка, й пачка "Прими" сушилася на керогазі; пускаючи синій димок, парубки по черзі змочили вказівні пальці одеколоном і тернули по зубах, ладнуючись на багатші села; заходимо й ми всередину; о! варіть дичину, остограмлюємось — і на танці; скільки вас ждати, пропащих! ми пішли! до завтрашньої рибалки мусили завулканізувати камеру, шмат сирої гуми і латка лежали на миснику, вулканізатор напохваті, розкочегарюй, латай, бензиновий пар від пристрою хмарно поповз по долівці, ми без уваги, коли як гримне! вогняний смерч стрибонув по хаті й зірвав кватирку з петель, вуха заклало, синенька гадючка блимала від камери до керогазу, про який геть забули; сердиті на друзів, давай бабиними лахманами збивати вогонь, якісь камізельки, якісь сімейні труси, хух, мона вчадіти, вискочили на двір; одутла, хвора на голову, дівчина з піврозтуленим ротом і запитальними очима гнала по провулку гусей, стьобала себе лозиною по литках і неодмінно вступала босими ногами в теплі коров’ячі ляпахи; на вулиці зимно і сливи-угорки, сліпнучи від туги, падають, нахромлюються на гострі шпичаки, і серце бродить хмільними тривогами; знагла долинають погрозливі крики, лайка, знайомі голоси; прибігаємо, соколи наші посеред калюжі стоять, вже обматюжили весь куток і дядьки замірились їх відмотузити; п’яні тіла вдвічі тяжчі, під хатою вклали на картоплиння, плеснули на голови по відру крижаної води і лиш тоді попід пахви затягнули в світлицю, поклали долілиць, щоб не захльобнулися піною — і гайда на рибу з підсакою: на довгій тичці з капроновим шнуром опускати "павука" біля татариння і потім присвічувати ліхтариком карасів, що прогинають сітку; знайти випадкову донку, самі картопляні бубирішки сіріють на гачках і на тому березі під кузнею палять вогонь заїзджі рибалки; а вдосвіта той косоокий Василь, накручуючи транзистора на повну силу, егейкатиме з горба на колгоспних бичків і голос його на дощ буде грімким, пророчим, худоба тріскотітиме беззубками на мілині, губитиме сонну слину, і скіпетром піднятий дрин пастуха замахнеться, але не вдарить — і вкаже напрям; а згодом на попутці з райцентру наспіє дід, що завсіди моститься на глиняному стільчику внизу греблі, підстеляє оберемок горохового бадилля, чухмарить на вилицях мучну щетину, байдуже висмикує холодних вже карасів, знов опускає донку, іржавий садок на кілку закипає радісним поповненням і обтертою лускою; ближче до обіду старий якійсь бабці відпродасть улов за обід і півтори склянки бурячихи, це норма, а зараз попльовує на гачок і замовляє від коропа, щоб не клюнув, не обірвав снасть, де другу закидушку вискіпати? і позиркує на вивітрену вощану дорогу, десь має надійти приятель, однаковий бідака, що просиджує півдня при воді, щоб стрельнути сигаретку в перехожих, мовляв, знаєш, покрали на городі тютін, а папіроси видають колгоспникам по списку, хіба допросися, вторік хоч маковиння наркоманам продав, то було, а цього року чось забули мене, мабуть посадили їх, шо теї пенсії, на розкур, живу калікою і калічно здохну, нехай потім сільрада за свої гроші ховає! отак вони перебалакуватимуть по два боки мосту — вода зміліла, олійно залягла до зими, ледь струмує крізь нижні заставки, то ж ніщо не втомлює старих голосів і в безвітряному теплі їм добре старішати, добалакувати себе і, шкодуючи за куривом, більш ні за чим не жалкувати; ми йшли городом під гору, бадилля соняшників сіяло на плечі росу і село куталось димом, начебто вкупі з стернями згорала підпалена зорепадом земля, всюди розплесканий спокій додавав надмір сил і кортіло щось вчудопалити; ми, збуджені рибалкою, пробували добудитись п’яних — куди там! — сіли, подумали, давай натягнемо на одного сімейні труси і скажем, згвалтував убогу, міліція вже хати трусить, шукає хто, погорів ти, дурак, що й казати, пиши пропало! так і зробили; п’яний бекнув і потягнув під голову просмерділу мишаками, подовбану валізу; ми під стріхою на обдуві підвісили дичину, головою вниз, одну лапу відрізали й кинули собаці, замотаного на чотири дуги "павука" витрусили від водоростів і поклали на горище, довжелезну тичку заховали в лопухах; бралось світати і молоді півники пробували пискляві, розгублені ще голоси: ми вступили в хатину, пляшками затовкли під ліжком дві щурячі нори, розрівняли купи землі вкупі з трухлятиною заміті, за якийсь час оббалакали денні замисли, що коли зранку не клюватиме? тоді з сіткою поганяємо коропів, буде діло! і запали в сон: так з горища спиною падають на свіже сінце; прокинулись від затхлого духу, — сонце вже пригріло злежані, просмерджені сирою глиною, пусткою і щурами, ковдри, — і підморгнули один одному, мовляв, то-то, то-то сміхоти, то-то посміховиська зараз буде! але приятелі мирно чаркувалися за столом, солодкоокі, облесливі, хлібними шкоринками вилизували картоплю з каструлі, дружнім реготом зустріли закид про непристойне і тицьнули на бузину за шибкою, там на гілляці сіріла порвата ганчірка; і припускався дощ, і настрій гіршав з кожною лункою дощиною, що сікла лопухи за порогом, хтось, накинувши на голову складеного човником мішка метнувся в кооперацію по грубе печиво і цукерки-горошок, нарвали сливок за хатою, поснідали — і тільки шельпіт брезенту на кузові з вологим зерном, буксування машини, вітряний простір поля з волошковими хмарами вдалині, дорога додоми і запах тирси на околиці раптом облягли знаттям, що це востаннє рибалили так безтурботно й разом; далі випускний рік, всілякі "досафівські" курси на водія, технікуми, "петеу", інститути, і за клопотами зчужієм один одному; далі життя, як оглушливий, різкий і пекельний виск гальм запізненої електрички — і солодкий спирт пам’яті, обпікаючи горло, змусить ковтнути крик, що крім спогадів, все розщеплене радіактивним світанням, все доживає, навіть, якщо в пору безчасся раптом теплішає вітер, яскравіє цвіль на стовбурах, дрібне птахство так непомітно ліпиться на деревах, що здається виспівує, славить небо саме безлисте, заломлене вгору гілля, тануть і більшають на снігу стрибкуваті сліди куниці й кобила, що проламуючи лід на калюжах, несильно підрізала ногу й кривавить розгаслу колію, тільки вдає слухняність до батога, а насправді ж вибрикує силу дикого щастя і гнала б богвість куди, доки попереду гриваститься й пахне лошам теплий тривожний повів.

39

Він проспав свою станцію, — нервова напруга здолала за декілька зупинок від мети, — і прокинувсь від того, що оголошували наступний полустанок, схопив речмішок і встиг проштовхатися в тамбур, зірвав стоп-кран і вже на пероні згадав про недочитану, забуту на сидінні книгу; о цій присмерклій порі на площі між складів селяни заштовхувалися в автобус та навпроти чайної молодик всадовляв до мотоциклетної коляски сліпого вчителя з жовтою пластмасовою рукою; сівкий дощ полоскав дермантинове накриття, краплі зависали на ремінці шлема, поводир поставив на коліна сліпому банку пива і прикурив йому сигарету, біла непроглядність пеленала дорогу, відтак сліпий обернувся на голоси приїзджих, здавалось, вічно виглядаючи, вічно впізнаючи когось по розмові, забухикав, звів коміра пам’ятного Богданові від школи піджака, дощ припустився, і мотоцикл, гребнувши болото, подиркотів на сошейку. Дорога повільна, як сонне, вкутане сплячкою, здригання серця безпанцирної черепахи; ось і батьківське подвір’я, хвіртка примотана кабелем до стовпця, і висока, повищала, виросла за час виглядин, обліпиха біля причілку, і порожня кроляча клітка під яблунями, і купа будівельного хламу побіч повітки, і тополина брость, що проклюнулась між трухлявих дощок порогу, і ключ під оцинкованою бляхою на підвіконнику, все тепер видалось на стільки чужим, на скільки близьким воно було під дахом сторожки поромника. Аж зморозило всього; кляцнув вимикачем, темрява тільки загусла, обійшов хату, на причілку помітив перетлілий дріт, згадав про свічку в коморі і вже при світлі лапнув мертвотну холодну грубу, брикетним кришивом і трісками розвів вогонь, злодійкуватий, ледь схожий на колишнє гуготливе полум’я, сів при вікні, мріючи про повен город гарбуз, про пару грядок картоплі — гострити сапу старим терпугом, смажити вермішель на маргарині, зняти з шафи і полагодити саморобний телескоп, подарувати якомусь тямущому малюкові, наловити риби на юшку, прикупити вина, згукати однолітків; чиясь ворожбитна рука підкине гнилу баранячу голову, винести на лопаті в канаву і вгадувати, це ж кому моє існування промуляло очі? воно й краще; покинеш думати про власну законність на цій землі; тут на початку віку стояла станція з кількома жовтоцегляними будинками для службовців і прадідова господа, потім єврей при дорозі відкрив лавку; від громадянської розрухи люд тікав сюди, до постійного заробітку, працювали на складах, будувалися пообік сталевого річища, в голод залізничникам давали пайки; маленька станція! і радісно ріднить почуття спадку на оці забудовані, раніш безберегі, вдячно родючі, бо доглянуті, прадідівські поля; перед смертю дивувалася бабця, почувши, що землю дають, — тако обпинаючи поперека пуховою хусткою, сиділа на ліжку, прислухалась до радіо, розгладила латочку на хвартусі, збряклими, варикозно чорними ногами спробувала вступити в бурки з вискубаною ватою на носаку і втомлено, здитиніло, сирітськи здригнулася від багнетного: дають землю! перехрестилася над безоднею колгоспних літ; нехай полопають від неї, ненажерні! з болісним виразом поставила на черінь ліску порізаних на сушину яблук, по закутках бгались чернечі тіні, вогонь обсвічував півлиця і чистий дух старості пломенів впевненим і незламним безсмертям.