Осінь для ангела - Пашковський Євген

Ти ж, кволий серцем, від гніву сліпий, батька вважав безбожником, надто він по газетах вичитував про керівну роль, а куди дітись? ти совісного досвіду не мав, щоб пам’ятати про рівність смертних, про істину добрих справ, які спокутують незлий і безвихідний розпач заблукалих; ти власну озлобу на світ виправдовував можливістю чіткої стезі, але кожна з правд так злукавіла, так затемнила окреме жахне тривання і поводирський час, що коли покинутий, бредучи всліпу, збивається й витолочує чуже поле, то хіба господар картатиме його за безвинну вину, чи заплаче над покаянням? ти переступав заповідь про послух батькам і всередині колотилось щось блювотинне, сморідне, схоже на сморід перемерзлих на кагатному дні картоплин; малим він згрібав ті жижаві пухирі і клав сушити на мішку, простеленому з сонячного боку гудиння, підхоплював кошика й біг помагати копачам, що стояли вже вприкінці городу, поклавши на держаки лопат схрещені руки й запалі, мовби прохромлені підборіддя; так нездвигно ламало спини; і, підкидаючи в ямки дрібні покільчені картоплини, уявляв яких-то з картопляного крохмалу мама вдома наварять галушок, засмажать цибулею з тим кусінчиком сала, що його обіцяли сьогодні, і боявся загадувати про дорогу до хутора, сорок з гаком, та й гак чималий, неміряний ніким; аж ось і соше, слиз засихає між пальцями й смердота врешті перебивається солодком ріллі, запахом вмитої бруківки, віхтів прілої соломи й кінських кізяків по обочині, та коли вітер з-за спини, гниль паморочила, хилила в сон, мішок ставав легким, на якусь хвилю сідали на купі сояшничиння на сухому горбі, полуднали сухарями з пророщеною цибулею, мама, замотавши ріжок носовичка на палець, ловко засмикували вузлика з сіллю і перші вставали, бо треба йти, доки зовсім не розморило; малий ковтав слину, дивився тупо на свої розуті, зіпрілі, зморшкуваті, мильно білі між пальцями і м’ясисто розбиті на п’ятах ноги, що так і не відійшли на сонці, витріпував гонучу, пробував натягнути чобота, боявсь, що халява зовсім відстане від зап’ятка, трохи тупцяв на місці, розминаючи носаки, і помалу, мов тільки підкований, пробував повз посадкою ступити в яр, з горба ще йшлося, дякувати, підпирав мішок, а за голодним сьорбанням води під кладкою, коли переступали канаву, нізвідки дивом приходила тиха радість, що скоро, скоренько дійде до сосняку, бери обламуй і жуй свічкуваті вибрости, смолисті цукерки лісу; мама, також всміхаючись, розповідала сама собі про милостивих степовиків, є робота, є збіжжя, є запросини приходити ще — вони йшли і смеркали усміхненим щастям під загравними небесами: додоми ще огого, та все одно раді, як радіють тільки наймаліші, смиренні, зранені злосвітом душі; скоро зацвіте багно, можна виміняти на якусь поживу, беручи з собою в дорогу, скоро сину й гриби, й чорниці, і геть потепліє, і як підете з братом колискою ловити рибу, тоді дивіться мені, обминайте глибоке, гадюк не бійтеся, вони в воді не кусають, зате побережні трави розсувайте палицею, там всякого паскудства може чаїтись купа, та не баріться до вечора, бо комарі згризуть на решето і я все передумаю, і посивію вся, скільки того життя бідового і все проти нас, Господи! сонце, червоно сідаючи, обпече гострий і заголоджений зір вовків: завиватимуть так протяжно, що дорога через ліс нагадає висушеного колодязя з рубленими кадками — й понад виттям підземним і над безпорадним, пропаленим головешками двох постатей, туманом згасань ясно зоріла й просторилась на мохові куполи узлісь глибина й велич заступницького наднебесного зору — і доходили благополучно, ніщо не спиняло. Муляючись на розкладачці під поліетиленовим дахом парника, станеш змалілим, безпомічним, меншим немовляти, вперше викупаного в дубовому коритці, — стільки жалісної доброти недаремно розіллято над даремним світом; і три помідори в кутку, і лоскіт кожуха на обличчі і сонний, сінний запах лугів за світлою дверною проймою осліпить минулим, та зваживши на замолені батькові шляхи, затулить рукавом ночі, і голос тремтливого даху над головою скаже, що так тремтів на вітру і порожній мішок за його спиною, по дорозі в степи, сюди, де ти згадав себе ненародженим, і розтертий піввіковим жахом непритомнієш на місці мілкої картопляної ями.

37

Так думав поромник, долаючи зиму й щодень перевіряючи мітки з ялинових гілляк на льоду; чистив одностволку, кидав промасленого бинта в плиту, собака від запаху рушничного свинцю й нагару скавчав, заходився, викликаючи на полювання; та спогади пересилювали азарт; чим більше згадував, тим легшав тягар образ, дорога врочистіла, ближчали гори, сніги за вікном випивали з дна річки осіннє світло, хутір геть обезлюднів — Марію син на лікування забрав, Северин сам подався до санаторію, сім’я Половців перебралася у висілковий барак; допомагав їм вантажити речі, безногого в кабіну "газона" підсадив, пообіцяв доглядати за хатиною, що відтепер їм, як дача, злоока й простоволосо хмільна дружина співала, тримаючись за борти, і гупала по кабіні, коли меблі посувалися надто назад, а машина з обланцюженими колесами греблась повз ялинові віхи на льоду, і той, хто ступав за поводиря попереду, мерз від нестрашного тьохкоту в п’ятах; потім крізь прохилений вітровик дав покурити інвалідові, зморгнув навітрену сльозу — і вантажівка похурчала між скелями; іней іскрів на поромові, що рудим биком прикипів до піщаного водопою; час зупинився і вкляк захеканим спраглим звіром, нічого доброго не діялось і нічого злого; а вдома в умивальнику плавав окрайчик льоду, вже й тиша западалась така зрадлива й маловірна, що сама краплинна вода вмивала від поромника руки. Доки проводив авто, видно поштар навідувався на велосипеді — тонка колія метляла від сторожки до соша, старовинною грамотою в дверній ручці білів конверт і з почерку вгадувався батьків голос перш, ніж доходили до розуміння слова, то тільки вхилив голову і винувато покивував, так, продаєм хату, так, приїдь подивись, так, ми думали, може вслаб, листів нема і немає, так, ми ждатимем, візьми відпустку — і, стоячи посеред хати, доливаючи в умивальник літепло з чайника, знов провинно кивнув, що годі стерегти поруйновані стіни, здичавілий виноградник, гадюкуваті кільця линви на піску, пора виносити на люди слово, мовлене самому собі, бо все, що відкрилось тобі й буде почуте кимось, житиме новим життям, все осяяне Дивом.

На пагорбі, вдихнувши синь прощальної висоти, поромник поправив речмішка за плечима і ляснув рукавицями об коліно — собака, часто озираючись, подріботів назад; сніг подекуди сягав йому по горло, пес по-дідівському сумно бухикав і злизував сніжинки на носі; на обвітрених безсніжних горбах ні вороння, ні перекотиполе не тікало в затишну долину, злий простір забутості пробуджував від забуття, нічим не освітлений камінь над урвищем світився сам по собі і так ставалося з кожною бадилиною, з мерзлими супісками окраїн, світло жило безпритульно, всюди й ніде водночас, його не меншало, але воно, знецінене, як перли в пустелі, проміняні за ковток води, тепер промінилося здешевінням, і просичений сіллю, весь крем’яний від образи, ловець раптом вбачав за несправедливою платою передбачену зникомість моря, і, щоб зневірити здогад про втрату сутностей, навіть побачивши гори на місці долу, пірнав надовго, назавжди, на той глибинний, затяжний, здушений товщами подих вічності, якого достатньо, аби, звиваючись між коралів, головою вниз і вниз, переконати себе в тому як заведено, в тому, як мусить бути, охлухнути від гарячої крові й такого болю в вухах, аж зсудомлює, роздирає щелепи, прозріти востаннє, розплющитись на чорноскельному дні і подихом зрушити гори. Вітрисько бив об бляшаний бубен автобусного розкладу на стовпі і кублився в зав’язаній під бородою, перекинутій за плече, шапці простоволосого подорожнього. Гамірний поїзд нагадав Богданові до грудки знайому дорогу від станції до села — там не своя, але й не чужа, підперта кілками, з безпорадно обвислою стріхою до землі, хата бабусі одного з приятелів; сама стара, з ранньої осені до пізньої весни, тулилась по дітях, а влітку там під сливками завжди стояв чийсь мотоцикл, чийсь велосипед у затінку кропиви ліловів жгутом на багажникові, а гості давно за городами, біля ставка, розстелили на березі маленьку сіточку, залатують діри і поправляють поплавки, підтягують і зав’язують збоку резинки на довгих чорних трусах і спочатку непоспіхом, остерігаючись наступити на скло чи консерву, а далі веселіш, вихваляючи наскрізь вгріту, аж лоскітну, воду, минають обліпленого бодягою вербового пенька; на ходу пічкурнувши, хтось налапує під корінням і високо піднімає на показ окуниська з маковими плавниками; всі разом заходять за татарники, низ сітки затоптують мулом, цупко натягують горішню, дерту з комбайнового паса, смолисту нитку, від задушного почмакування в очеретах, де по затінках заднювали коропи, в кожного рибалки млоїть і смокче під ложечкою, хтось не витерплює першим, і, стоячи на лівому коліні, не гукає навіть, а запитує в зелених аїрових шишечок — давай? — і загонщики з берега пінять воду! щоб відпроситися на ніч, мусиш назбирати в посадці відро аличі, наносити качкам води в два розрубані скати, підмести подвір’я, нашморгати коло яблунь, там зеленіше, смородинного листя на консервацію, всоте протяжно, тонесенько виспівати "ну-ма-а-ам", мерщій напхати повні кишені ще теплих, кругленьких, завбільшки з отвір склянки, посипаних цукром коржиків, змикитити, щоб ділились попарно на брата, перш ніж схопити снасті, вилізти на горішину і за городнім димком зогледіти, чи далеко забився гурт? з кілочків під літнею кухнею знімати вудки й підсаку, і бігти, доганяти компанію, що тюпає так помалу не через те, що збирає недокурки на грунтівці: разом з пачкою м’ятних сигарет один потягнув у підпитого відпускного дядька-моряка авторучку; трохи покрути окуляр, наведи різкість, підглядай за розніженими, спотикайся на рівному і стій, як вкопаний, коли проворніший хто висмикне щастя з поперед носа; той холодок дорослості, ранньої втечі з батьківських садиб, той неспокій і смак перемерзлих гниличок, груша вмирала якраз на половині дороги, той надвечірній, страшно далекий, лискучіший від ременя, об якого дід гострив майже серпасту бритву, той шлях, освітлений стернями, вмитий духмянком передосінньої ріллі, зріднював хлопчаків і провадив їх до змужніння саме сюдою, поміж безжальних перелогів і непомітних вмирань, саме на пагорбі і вигострював рішучість, котра згодом розкидає, випробує на прихильність до марноти, зчерствить нутро, погамує марення, та одному з них пошле долю чесного ловця вітру, і — о, Господи! — жодної зримості часу по тому, ніде, ніколи, нічого, нічогісінького, крім наближення: несем важкеньку торбину, там грілка з слив’янкою, яблука, варений на коропа горох, грузила з гайок, назбираних біля залізниці, три донки, три великих пінопластових поплавки, бухінець хліба і звичайно патронташ; під кухвайкою в старшого хлопця, розламана на приклад і на дуло, рушниця муляється в рукавах, розмова притишена, але азарт такий голосний, що груддям вмовкли перепілки на житнищі; домовляємося, що сьоночі можна походити з "павуком", до того ж поставити навпроти греблі путанку, для чого мусим завулканізувати камеру і запливти туди, потім на солом’яному вогні надсмалити коров’ячого рога, під татаринням розкидати ятері на линка, натягнути перемета повз канавою проти кузні, розсипати для принади горох, начіпляти по декілька горошин і, головне, щоб не прохромити камеру; потім обпливти верби й розставити раколовки з драглистим, хоч і підв’яленим загодя, м’ясом перловиць, вимити ослизлі руки, тернути долоні об вискубану сорочку, об кортові штани, і, випроставши ногу, сухими пальцями налапати сигарети в кишені; чуйте сюди, зараз нариєм картоплі, варену з часником і олією потовкти, самий смак, шкода, весь маргарин щурі згризли, кому казалося, нічого не покидайте так на столі, все під баняк і притиснути цеглиною; чуйте всі, двоє готують вечерю, а ми вдвох пиляємо на диких і свійських качок; а будеш дристати на клямку! — маліючи до тієї дороги, поновлюєш свою аж звеселілу малість і меншає, врівноважується страх надсмертного огрому, байдужої висоти, а здитиніння зерна підмовляє серцю, що так і чорнозем прийме зблукалого з добрими батьківськими обіймами — ми йдемо туди, де більшість: неглибокий, сказати б, приступливий цвинтарний рів і загорнуті в терновиння могили нагадують зоддалеки і райськоптиче гніздо і ще стиснуту годинникову спружину; тут всенька незнана, від того таємничіша і рідніша, рідня царствує до кінця віку, і щось здригається в грудях, коли проходиш повз цвинтарем, здригається чесно, щоразу, ніби судилось нам бути живими лічильниками і кожним пострибом стрілкоподібних тіней засвідчувати наближення часу, коли вся накручена сила вигасне, неук, підгледівши таїну майстра, торкне випадкового триба — і простір сикне і забринить розрівняною годинниковою спружиною.