Осінь для ангела - Пашковський Євген

За розмовою нагодився і третій нічліжник, браконьєр, обвітрений, чорновусий, з мішком байбачиніх шкур під пахвою; смердонуло скотомогильником; балачка звернула на відоме, де б випити? я відмовився, попросив на вахті шматочок господарського мила і провулками збіг до річки; вода ледь туманіла, десь далеко ляскав по соші гусеничний трактор, підпалюючи фарами стерню, ніч невидимо й гостро лемешами холодила повітря, віяло кукурудзинням, крайнебо крилатіло, вечір ситим крижнем свистів на рогозою; відлітала і пам’ять, думалось, що більш не знатимеш потрясінь, ситцево шелестіла хвиля об гальку, на протилежному березі по стінах човнової сторожки виблискувало багаття, темрява так згустіла, що людей не було видно; кров молодило щось одомашнене, схоже на мрію і любов, мокрий пісок, здавалось, крижиною трісне під ступнями, проте вода лащилась тепліше від літепла дитинства, в тонких струменях бринів струнний спів, настрій невимовного з долин і витоків річки, настрій того, що мало впам’ятатись і дозволити інший відлік: коли пірнав, дістаючи витягнутими руками дно, течія приховувала свою морозну глибинність і виштовхувала на поверхню; дух забивало розтривогою, криком нічних птахів, весільний келишок бакена погойдувавсь на туманному обрусі і випліскував на скали дивотворне вино — густе, непродихне, мов з галілейських медів, повітря хотів запивати сльозами благоговіння й подяки; дим від городу наніс комарів, я накинув сорочку, розчісавсь п’ятірнею і пішов на світло готелю; ледь поскрипувала колодязьна корба, і молодиця з відром вже подаленіла за хвірткою; в готелі тітка дрімала за відсунутим фанерним віконцем, не відриваючи голови від схрещених рук, попросила защіпнути двері, клямка заледве трималась на розхилитаному гвіздку; коли прочинив кімнату, то спіткнувся об вигасаючу образу пристарка: цить! від ліхтаря знадвору сріблів корок графина на тьмяному столі, з-під подушки браконьєра визиркував ріг мішка, смерділо недокурками, що загасли в консерві, убогий потягнувнувсь під кухвайкою і подав голос пискляти, я на тебе сердитий! браконьєр, радий слухачеві, недобре гигикнув; чуєш, як там тебе, це криве одоробло підбивало мене на прямим гомосексуалізм, якусь півлітру достало, мені на один зуб якраз, випили, то оказується — його колишній завбиткомбінатом, грузиняка з тельбом, як цистерна, розтлив, розбестив, того зняли, а цей не дасть попару, яєць по селі накраде, тут продасть і шукає, хто б його вжучив, от бобік нещасний, от мразь! каліка мовчки сопів, налапав під ліжком палицю, затих, здавалось, заснув, тоді забалакав і моторошно стало; тільки спитався, а він з кулаками, козирний! похвицався б ти на ногах викручених, мому братові до войни бобер п’яту й сухожилля вигриз, голод не цьотка, довбали того бобряку кільками і хватьнув різаком, там зубиська, сам знаєш, мати як побачила, то походила, походила і мене на сьомому місяці привела, в череві викрутило суглоби і виріс я обезножілий; нужда збезчестила; тепер і автобусники поробились злі, чорта з два тобі підкинуть в область; канхвєт, всякіх наїдків понакладають на вокзалі, а як празнік, то, канєшно, під церквою лафа, найлучче давали мішкові, без ніг і без рук один, де потіряв, не розказує, обрубком на шляпу покаже, — зганяй, браток, — пару вина принесу, заллю йому в глотку, сидимо, балюємо, ходять, спідницями крутять, а хіба гляне котра; одну обригану за оградою впрошував, погидувала, зараза, так і не попробував; хана мені, мати здоми вигонить, сусід плює, думав яйця продати, напитися і підчепити себе тамо скраю лісу, де гойдалка; не знаю тепер, може на зиму попрошуся в дом прєстарєлих, там і мішок той зимує; чи то живий? раптово, як у всіх знедолених, голос його притих і за хвилину лиш тихе посапування виказувало його присутність. Браконьєр закурив, поставив собі консерву на груди і, лежачи горілиць, збивав туди попіл і, нітрохи не схвильований почутим, завів своє — про третю жінку, про полювання, про витравлених хлібними м’якушами з аміаком байбаків (вилазять з нори, як миленькі!), про асфальтування дороги, про колгосп, звідки, скажу тобі мона вдоїти ще і помідор, і порося, і картоплі, наш бригадир ковтне з головою і всьо путьом, нас десять рил, скільки світу об’їхали, кругом почот і повага мєсного насілєнія! в битовці свій самогонний апарат, замість дрожжів беремо томатну пасту, цукор народ приносить, і на вечір пішла й поїхала, нема одбою, і старі й молоді, і молодиці, і хроніки, танці під магнітофон, жизь — маліна; це за пастою послали, продам шкури, куплю, зробим останню гоночку і так загуляєм, так шабашку обмиємо! приходь і ти, я адрес оставлю, мене спитаєш, там всяк тобі скаже! поставив консерву на підлогу, поправив мішка, ліг на бік — по кімнаті плив оцтовий запах шкур і невтомного хижацтва. Тільки встиг подумати — отакі вони скрізь, знають, де вкрасти, де вбити, де втекти, де пересидіти, де виїхати на ближньому — як сон кинув у глибоченне провалля, куди ні ангели не долітають, ні власні схлипи; летів цілу непритомну вічність, завмер на льоту, хотів зрушити вгору, тіло ватніло і розсівалось, як сніг, і враз осонцена сліпота, ніби з рогатки влучили в око, вмила мозок пробудженням. На вулиці тарабаніла підвода з молочними бідонами, готель був порожній, навіть тітки десь не було, паспорт відкрито лежав на столику, — простягни руку й бери; каліка в кухвайці сидів під колонами кінотеатру, на лопухові лежало з десяток яєць, час від часу він послинював їх і витирав об сорочку, чухав рідку болотяну щетину на вилицях; поряд лежала й шапка; дехто з перехожих кидав копійки, дехто вітався; його тут знали, мені совість підказувала сісти поряд і розказати щось душерятівне, та він випередив: чо’ нажабився? іч, морду надув, солідняк, жалільник, одійди, бо зміряю ключкою! криві клешні сірпались, як то їх викрутили вдруге, на правому кедові бракувало підошви і великий палець чорнів лопатистим нігтем на неприродньо білій, поточеній грибком, нозі. Мені дорога була на телеграф, щоб переслати назбирані за страхування гроші; мені залишалось думати, що сором найупертіший ворог добра і дієвих сил моїх заледве вистає, аби в собі зберегти святиню.

За асфальтовою тасьмою, за оранжевим понизинним ліском видніли крейдяні гори — там хутір нагадував перекинуте буслине гніздо, жінка гортала на колінах книгу "Отруйні гриби", в тазику шляпками доверху лежали піддубці, опеньки, краснюки, дрімав на лезі ножа слимак; по берегах холодніло: ріка на зиму висмоктувала рештки тепла, щоб гріти під льодом рибу; поснулі в гумових човнах рибалки, прокидались од звуку катера і перекидали знесені хвилею поплавки, день сонячний, але риба вже одійшла на глибини; сторож у подертому лєтнику і каракулевому картузі оброшує кирзаки на приріччі, довго зирить на полум’я горобини, на дикого голуба з підстреленим обвислим крилом на дроті, притискає до щоки приклад рушниці, проте й піднята за ліловий дзьоб здобич побільшує нудьгу, йому нікуди притулитись, завербований на сезон, хоча б чарку піднесли за оцього кавуна; на пісках поменшало засмаглої дівочої вроди; давно знаходив на прим’ятій лободі за вербами то розірваний золотий ланцюжок, то шлюбну, заважку для вільного пальця, обручку? поодаль на горбі п’є й нікого не підпускає ображений молодий пастух, череда лежить на траві, вітер загоює гедзині укуси, пастух закушує яблуком і після четвертого ковтка подобріло думає, що одна просила вколоти дров, зайду-но вечором, лине з наперсток, а там побачим; після сьомого сьорбка думає, чи не гукнути сторожа, придурня завербованого, та ну його, ще смальне з одностволки, вимочуй сіль тоді, ото пече мабуть, от ізвірг, по чомусь же стріляє! голова мене, бач, сповідав за п’янку, такий розумний, ставай сам гній качати — і пашол ти! міліція явилась сходу, глянули, покрутили носами, нє, йому тута гірш, ніж на сутках, буде! оце череду за матір одпасу і завтра в район на пиво, нехай повкалують без мене, нехай; од такого всього жив, жив я і спився. Зрештою на косогір вибейхався гурт мисливців, у всьому брезентовому, заброджені попід пахви, охмелілий від крові ягдтер’єр підстрибом лучить одгризти лапу качки, притороченої до повного ягтдаша, скавулить, знов плигає, здригається в повітрі, щоб дотягтись в солодкій судомі, і зо зла клацає муху, і біжить нюшкувати імлу, що нагадує димок пострілів; сірники відсиріли, гукають сторожа, той приносить дві дині на витягнутих руках, скибкує тонко, наловчено, власним складаним ножиком, і вперше за цілий день посміхається рідкими прокуреними зубами, слухає теплий плескіт на денцях фляг; всі затихають. Поромник б’є молотком об рейку, здригаєшся, ждучи перевозу на березі й поглядом попрощавшись із випадковими стрічними, — осінь, побережній пісок, на схилах горбів необжиті і забур’янені лисячі нори, на безлистих вгорі тополях чорнота покинутих кубел, — тобі лекше, бо й ти не маєш де прихилити голову; кортить зістрибнути на плаву, хоча й нічогісінького не забув там, позаду; лиш круча пустельна і зустрічі рідкі; перепливи за так, поромник збирає мідяки тільки за перевіз транспорту, сходь, замість мита в дорогах сплачуй і забувай імена шкільних друзів, себе маленького на фотографії; іди навмання, через балку, знову глід, знову терен, знов заглушене на камінні зерно, на грунтівці оббери колючки на холошах, минай худі, чорні соняшники на потрісканих стовбурах, наче юрба за покійником звернені в один бік, — ось стоїмо погибельним урожаєм, мертвіші мертвих, посіяні завідчепно й тому позбавлені доброго плода, нам зсудомило в’язи від бескінечних обертань, світило лукаве, поклич володарів дбайливого ножа, ми прагнем дати засів, перш ніж згниєм навстоячки під шал сльоти і впадемо на радісний ляк пацюччя, — мов натовп сажотрусів на зачумленому обійсті, зверхньо, з ворожістю приречених проводив поглядами подорожнього і тісніше, похнюплено збивався докупи; коли попутка підкинула в райцентр, безпричинно розбитий, втомлений опустився на лаву за кінотеатром, дорідня жінка прикривала двері телефонної будки, спиною притулялась до вибитого вікна і голосніше кричала: тьотькать, ви зараз впадете, прийшов сьодня рано, одьожа в сумці, носки в газету замотані, виймає пів-бутельки самогону, каже, я твій навєкі, люблю її і не знаю, як жити, але прийшов навєкі, вбий мене; кажу йому, можеш іти, як душа лежить туди, я тобі не ізміняла нікада; нє, каже, тобі на роботу скоро, ну роздягнися, чуїте, тьотькать, все як в людей; він і заявляє, ходім туди, пітьдісят рублєй забув там, не покидати ж, ключа маю, а вона торгує якраз; столи завалено голубцями, ковбасами, копчоним сиром, одмічали шось, каже не чіпай, я покропив його діхлофосом, нехай жере, падла ненажерна, мені то шо, нехай, заглянула, чуїте, тьотькать, у шафу, куди їй до мене братись, пару шмоток, шубка, пальтечко з норковим коміром, лахудра, тай все тобі, а-нехлюя-видно, стільки посуди немитої, сміття по кутках, шо ти хоч, одні хахалі на умі, ну, думаю, найшов на кого проміняти, казьол, а він мені, роздягнись, дай ізнасілую тебе тутай, от дурний, от; беру, скидаю плаття через голову, він туди, чуїте, тьотькать, коли дзинь у дверях, от і дождались! поки вдяглась та в ванну, те лахудрище вдерлось і на кухню, ах так! ах ти прастітут подзаборний! ти сюди сучок зводиш! а я шасть та за двері, вона слідом, не тронь, кричу, я мать їво дітєй, а ти хто? чуїте, тьотькать, сьогодні в гості заходьте, замилуєтесь ним, ага, десь на пів-восьмої, оддихає, ну я пішла на роботу, ага, такий добрий, хоч до болячки клади, то приходьте.

Край розчахнутого подвір’я на купі піску бавилося дівча з чистим, на диво розумним поглядом — йдучи в їдальню "пеемка", забрів до цього провулку, попереду і є ржавіла випалена гасом трава — горло зненацька обтиснуло налигачем і, щоб продихнути мить, обізвався: маму виглядаєш? нє, жду літаючу тарілку, наш тато вернувся, мама така рада, а я, коли виросту, не буду гуляти, мене тарілка до хлопчика віднесе; нас потім вивезли на машині, він слабів, він добрий, врачі проколювали пальця і брали кров, потім нас привезли, біля села повикорчовували дерева, ми гралися на пеньках, там коріння догори дригалом, хлопці вкрали в хімкабінеті банку ртуті і банку фосфору, старші дівчатка на нашому весіллі вінків наплели, ми підпалювали фосфор і ганяли ртутне намисто по соші; коли військові машини зірвали таке пилючисько, поза селом тягнули колючий дріт — і тинятись там заборонено: на продовженому дні нам сказали про радіацію і про гриби, і про ліс, і чорниці, і про квітки всякі, і куди не мона заходити, а нам клопоту мало, аби допастися до викорчуваних пеньків: той нагадує вовка, той медведя, той казкового змія; і почнемо в сховки гуляти! мій хлопчик завсіди за мною бігав, мене шукав, такий хитрунчик, нору під корінням виграбав, затулиться дерном і знайди його; він мене знаходив, я його ні; потім поженились і разом сиділи, вгорі бігають, гукають, а нас немає, і знов тягали по лікарях; багацько людей виїзжало; ми гасали по пустках, настягували в нору повно годинників, там понакручуєм і як почнемо дзвонити, от потіха; приїхали такі гребучі машини і всі пеньки зарили, нас вивезли; дядь, може ви бачили, такий білявенький хлопчик, тихий, мусіла сама заступатись за нього, такий смішний, викапаний Чіполіно; за нашим селом сідала залізна тарілка, люди повиходили і до нас, хлопці там череду пасли, повтікали, а я б сама попросилась, дядьочку, голубчику, я б за ноги хапала, щоб хлопчика привезли назад, досі виздоровів, бо кашляв сильно, марнів на очах, принесла йому яблук, його ж нема — і погратися ні з ким; мати каже, всі чоловічі вибрики од безділля, сьодня присунувся, сьодня наскликають гостей, питимуть, щоб радіацію вивести; дурні, шо ти скажеш; а чо’ це ви ходите? така папка гарнюня; знов переписуєте, кого виселяти; кого дояркою, кого шохвером; старіх менше жалували покупці, золоті гори приносили, худобу просили забити, то й батько поїхав на виглядини, мати волосся на собі рвала, нема й нема, втік та й годі, та ж нє, приїхав, довольний, машиною камандує, задом прямо під поріг під’їхала, вдежу на кузов покидали, поганяй, кричить; нам виписали теличку і двоє поросят; поки бур’янцю наскубу, поки покришу до лавки, скроні розламує і вся голова закопаними будильниками гуде; на безкрівному дитячому лиці проступав жорстокий дорослий сум, терпляча безнадія; один замурзаний бантик звісився на вухо, на підмізинці срібліла тонка, вмуляна в шкіру обручка; під час розповіді вона босою ногою нагортала на ногу теплий пісок і забувала про мою присутність; старече в розмові проступало, як креозот на побілених стінах нової, стуленої з залізничних шпал, хати; пісок, напевно, привезли на веранду, там вже залляли й фундамент, обживаються; подарував дівчинці складаного гребінця і календарика з лисом, звіддалік, минаючи куряву біля "пеемка", помахав рукою; вона притулила човником долоні до лиця і підгукувала припутням на ясені, однаково нагрібаючи на змерзлі ступні пісок і вже забувши про мене.

Чоловіки в промаслених комбінезонах, посуваючи підноси, мовчки розгонили капустяний випар проти кухонного вікна; їсти перехотілось; випив три склянки компоту і, обсмоктуючи вишневі кісточки, думав про ціанистий присмак зерен, пригадував літо, коли ходив до друзяки Сашка повз онкологічний корпус і морг, пахло соснами, протиприродньо, недобре віяло глицевим безсмертям лісу, щовечора в сірій прибудові світилося жовте вічко на манір автомата з газводою, над дахом височіла залізна драбина, так що діти з освітленого корпусу спускались до ній туди, на рівень другого поверху, і стрибали на милицях, сміялись; холоші в декого зав’язані вище коліна на вузель; раді своїй партизанщині, раді, що помогли одне одному й злізли гуртом, вони ховались за вентиляційними витяжками і безрукий малюк просив зав’язати ниткою надувну кулю з добродушним Віні-Пухом; світ дорослих, смерклі манівці людей, котрі проходили внизу, їх справедливо не захоплювали; там, на покрівлі, діти взнали радіактивне майбутнє, та голос няньки згукував по палатах, милиці болотяно чмокали об розігріту смолу, коло драбини здоровші підсаджували слабих, лізли слідом, тягнули цяцьки й причандали, а вгорі, проти освітленого вікна, сердито божилась, простягала назустріч руки, жінка в білому.