Осінь для ангела - Пашковський Євген
За лісом звернули ліворуч, підняли шлагбаум на мертву дорогу з оповзнями червоної глини, минули крутосхил, водій вдесяте повторював, як розмахнувся чайником — і шандарах, тільки зубами кляцнула, скажена кажеш, фігня, дам вичинити, підсуну своєму податковикові хабарця, буде діло! відтак розпитав про мету поїздки, ввімкнув транзистор і висловив здогад, що по дерев’яних хатах люд охочіший до страховки: буде діло! і замовк, поринувши в думи про те, чи варта шкурка вичинки; кляті податки! відчуваючи за собою минуле, їхали повз покинуті хутори, мертва лисиця в багажнику гупала на бакаях об каністру, на обочині кострубатими головами чорніло диндерво, іржавіли сіялки скраю забур’яненого поля, ворона сиділа на пропелері "кукурудзяника" і мішки з-під міндобрива біліли на добрі гони довкіл; за селом дід начепив корові на роги газету, щоб не забігла в шкоду, а сам збирав по лісосмузі губ’яки в армійський картуз, на колгоспному дворі під посохлим бадиллям кущилась яскрава зелень, догнивала в багні безколісна хура, якісь люди розбирали хату на дрова, диркотіла бензопилка, один нагнувся на тракторному причепі, різко смердонуло коров’янкою від бортів, на околиці ніде нікого, тільки баба посеред городу розбиває вилами сухі гарбузи і вітер скубе солому з розламаної, без одного колеса, бригадирської брички під осокорами. Водій висадив біля будинку колгоспника, — при стіні кособочився стенд соцзмагання, — посигналив, порадив надалі за дня напитували житло, вийшов і собі розім’ятися, глянув на закоцюрблу лисицю, тилом долоні захляпнув багажника, і авто, обвіявши синюватим димком, здалось Богданові, повезло решту його тривоги. Невзабарі з ключем на вказівному пальці надійшла заспана, розбуджена сигналом, молодиця в галошах на босу ногу; вона відімкнула пітьмаву странню, показала на тумбочку з баком води: в тазику змилин плавали кавунячі скоринки; показала на постіль на дерев’яному ліжку при стіні, забрала два карбованці й паспорт до ранку, і буркнула, де знайти її хату; вогке простирадло сирітськи прилипало до лопаток, буцім просичене сльозами всіх випадкових нічліжників; дух казенного житла був, зазвичай, печерним, від протягу з шпаристої підлоги поскрипувала дверця тумбочки і об піднос дзеленчала склянка на столі, ніби невидима рука цокалась за початок звикання; поряд всенічно стогоніли машини з зерном, німа передгрозяна задуха тиснула скроні; вперше не думалось і не пригадувалось; двері зсередини зачинив ніжкою стільця, папку підмостив під подушку завбільшки з два кулаки, ліг, перекурив, напівоглухлий від тиші, попождав гуркоту, упізнав світло на стелі і довго не міг заснути, вмиваючись потом нової житухи; а вдосвіта, поголившись, споліскуючи шию біля криниці, підперезаний рушником помітив сокола, що залетівши з гарячого навіть світанкової пори, безжалісно живучого степу, завіщось воював з голубами на ясені: туге гостре оперення, мускулисте тіло, лускувата золочена шкіра на лапках, голова з темно-бурим верхом і гострий зубець мовчазного дзьоба — все в ньому виказувало хижака: от, зблиснувши гаками пазурів і прищуливши крила, кинувсь на припутня, що низько профуркотів над хлівом і сів між домашньої птиці, саме вийшов господар у майці й сизому галіфе, свиснув, навприсядки затупотів — і сокіл стрімко майнув під небо; спакувався, за порогом видніло поле: трактор лущив стерню і мовчазне, чорноземне бажання жити вкупі з спогадами про Диво притлумлювало гіркоту — і відчуття вини вперше повертало до вродженого чоловічого холоду: земля так воскресло дихала на яскраві диски, що й пил був приємним; засвідчувати єдине, — любов є життям — нехай сонце заходить за папірусні гори і доброта недовго гостює в людських серцях, фіолетовий вітер до ранку громадить дощову паклю над обрієм, тихне, обважнілий від ноші осені, зривається на сніговий спів, мокрими утирачами хльоскає по збуряковілих обличчях, зриває дощові корони з калюж, дихає невмирущо і обхукує, обціловує кожен листок підбілу, кожну жебрацьку долоню лопухів, напивається річкових туманів, білих, мов скаламутнілий березовий сік, що тільки-но бродить, нехай нікого не навернеш водномить, та одне знання Дива засвітить радістю ближнього: скоро осінь! забувати очікування серед бабусь, що нікуди не поспішають, крім терплячого смутку, час вельможно, повільно, широким помахом до небосхилу обдарує шовками блакиті з медвяним запахом чебрецю, ти зупинишся на троні степу, гілкою полину обмахнеш на взувачці пил, поправиш волосся своє пораховане; і сонце всевічним вогнем просвітить мурашину тінь на грудочці пагорба.
Тепер удосталь мав часу: плин його сповільнився до чарівної новизни; безсмертно, синьо палахкотів по курганах і гнувся на тонкому биллі густий безсмертник; дядько з порожнім лівим рукавом сорочки зустріне на порозі, по залізяччі на подвір’ї вгадаєш, механізатор, навіть дзвоника до хвіртки провів: собака осліпнув, а кругом циганва вештає, солдати з уборочної, так і виглядай врєдітельства: що тут страхувати, людино добра? п’ять курок на сідалі, зурочений вік, діти по городах, купа іржавого мотлоху, сам бачиш, догибаю; так то; про Бога і не питай, ми з ним не родичались і не вітаємось; всю жизь пощитай на полі, в битвах за урожай, це молодим, зледащілим зараз забили баки; йди собі. Понад шляхом білаве курище спалахувало золотом ячменю на кузовах, машини пхались під гору, попереду сивіла скеля елеватора, на збагрянілій річці куняв рибалка в човні і простелені на латаття вудки також, здавалось, дрімали; йти вулицею, від двору до двору: товстотіла, з вихворілим обличчям тітка поскаржиться, що пензії обмаль на страховку, якщо б захтіли, то можете квартирувати в мене, окремий вхід, прибираю чисто і ніхто не докучить зроду, приходьте, я вже й забула коли чай солодкий пила, можете канфєт купити грам сто, які там гроші, сину; баби, сидячи рядком на колоді, віталися пильно й відчужено, замовкали, довгими поглядами обмацуючи то спітнілу на лопатках спину, то папку під пахвою, гомоніли проміж себе стиха: чужак, навєрно брагу шукає, випитує, бач, по дворах, тоже, скажи роботка, хай тобі; при вході в курінь над спорожнілими столами різнобарвились зів’ялі весільні квіти й стрічки, родичі господаря просиджували за пляшкою, граючи в карти, розказали всі анекдоти, обридли одне одному, ледь почата півлітровка довершувала їхню тугу; вже не пилося; то ж так привітно стішились гостеві, гепнули перед ним тарілку з тушкованим м’ясом, звідкись приперли цілу мису почерствілого хліба, самих цілушок, обступили гуртом, замовкли і з натхненною памороззю в очах дивились як він щасливо і непохмільно питиме, — хлебицьнув за здоров’я молодих, і мало не розцілували родичі — клейонкою між стосів вимитого посуду походжали кури, пахло тирсою, цвіллю, затишна полуднева змора нагодувала саму вічність; в світлиці самотнього дідка на столі поміж консерв, гнилих яблук і пожованого здьору, оперта на дротяну хлібницю сяяла окладом ікона Богоматері, і сам старий, як здоров живеш, відразу про неї мову: давнішня, так, багато покупців приходило, ше й добрі гроші давали; всякі, подумай є люди, всякому шось видзігорне тра; кажуть сусіди, гріх продавати, так я й повірив, вже піддобрювались, чвертку приносили, собі хочуть, всякі моди бували, але така; ну добре, ти по якому дєлу? значить осударственний чілавєк, ясно, тобі признаюсь, я, товаріщ, не знаю як вас звати, в свойо врем’я комсомольськой ячейкою руководив, був на ліквідації культових сооруженій, нє, не продам, не продам, варто позбутися, то ніхто й в хату не загляне; а поховати? На руці кожної господині цвіла срібна обручка (щоб у корів молоко не зводилось), на жердці за літнею кухнею сохла марлева пілка, сохли й рибальські сіті на огорожі з плаского каменю, парубки пригощали вареними раками й домашнім пивом, на плиті з чотирьох валунців кіптюжився, парував під зеленою кришкою, обсажений баняк, хмільна оса увихалася над бідоном з відкинутою накривкою, в горілій траві вив’ядали на сонці й біліли сіллю розламані рачині шкаралущі, господар повертався од вуликів, виймав останню вощину з медогонки, ставив на ослоні полив’яну таріль, і стебло дерев’яної ложки стирчало з густого меду; там вікна нагадували давні, вижовклі фотокартки, наклеєні на цупкий картон, — листя осеней на стовбурі шляху богвість якої давнини; тло видавалось жовтим; міцнорука засмагла баба обтиньковувала глиною хліва, пахло сухим верболозовим тином, достатком і солодовками в понизинних садках; біда трималась окраїн; там полюбив тишу випадкових осель, життя нічною примарою підходило упритул, брало за горло й дихало всіма страхами всіх зримих життєспраглих згасань, всіх обділених сподіванням, словом, і час, як молитва, ріднив любов’ю до всього безпорадно вмирущого світу.
Забув сказати про Лавру: до поїзда кілька годин і номер схову на вокзалі 196-Б, секція 392/3858; за такої часини і шельпіт дерев, і дзвін трамваю, тисячоноге вовтузіння юрби нагадувало сонний шелест вінків на цвинтарі: одвідати давнє; з другого поверху лаврської бібліотеки так любив бачити за вікном торжество осені над синім золотозірчатим куполом, над туристами в захваті фотоспалахів; знову читати про скіфів, слухати вигуки двірника, дзвінничний передзвін через кожнісінькі чвертьгодини, горобець чистив дзьобика об віконну раму, дрімотне тепло з медвяністю груші за вікнами уявлялося маревом скіфської волі, а восени, перегортаючи сторінку в тиші, яка витає тільки в древніх монастирях, міркував про ніщо, про кінець початків, про зникнення всього, малів, помічаючи геть обезлистілу грушу, і за оградним гіллям тривожною німотою розвиднював купол храму, що будив висоту, як крик перелітного птахства; заносився дощ, вицокуючи по підвіконні, по безфарбних, обгризених градом, покрівлях будинків, по водостокові, по вишукано стрімких колонах, — золоте ліплене листя ставало спорідненим осені, — по необталій дзвіничній свічі в німбовому полум’ї святих під меншим куполом, зненацька відкривалось небо, і близьке прядиво хмар і вікно з навпіл тріснутою шибою кликали безслівно, як туманна річка, так лагідно, і так завразно плинув ще живий і вже споминальний день! гасити лампу, зачиняти вікно, враз неповторно глухішає стукіт каштанів, плоди тарабанять по блясі і поцілунковим звуком вітають землю з вичахлими слідами ченців; нести книги на оберемку, дух безсилий перепливти цю розповінь вечірнього неба, багрець призахідного вікна, прохолодний стук штампика на квитанції, мишачу занишклість пилу на стелажах, щем прикусеного дверми язика килимкової доріжки; ніяких думок, позаду й попереду таке глибоченне, таке ясномінливе прірвище, що заболить раптом і скрип завіса на дверях, і запах дорогого тютюну, яким добродій на сходах натрамбовує люльку, мізиним пальцем притримуючи чубук, і тихий сплеск гребеня в дзеркалі, і воркітливий закоханий сміх студенток, і стомлене від дощу обличчя, і розламаний гудзик на старому плащі — заболить незліковним болем вічного, раз і назавжди.
