Осінь для ангела - Пашковський Євген

Хтось нарадив пивні дріжжі, тоді взагалі рецепти чесалися на язиках, стільки зродилось медиків, ніби згідно теорії про історичну необхідність, — й ніхто нічого толком не знав, плелись святкові демонстрації, після яких охлос звично зцілявся вином і прокльонами владі, всі тішились, нікого ніщо не хапало, всі знали про потім, всі наживались останнім днем, тільки діти, засмоктані пекельною смолою, замолювали темряву на підмурівках ночі. Пив дріжжеві пігулки, в гостях у Тралі-Валі окілограмлювався недостояним яблучним вином, друг люб’язний затягувався дорогим димом, всідавсь на бічну колодку шкіряного фотелю, анекдотив; питають новобранці старшину — тарщпрапорщік, а кракаділи літают? нікак нєт, атставіть! а комбат говорив...; да, канєчно, вопшем, на самом дєлє, в ісключітєльних случаях літают, но-о-о!!! токко в воєнноє врємя, токко в стратєгіческіх целях і ніс-ко-ніс-ко! Вино збражилося і забивало подих під горлом, — було не до сміху, — животяку здуло на барабан, пробував струганути над унітазом, жовчна слина котилася, буцім скажений звір покусав, зір каламутнів, пекло і бульчало аж в носі; Сашко накручував двозначний номер, насилу лікарі відкачали, добре, що друг поїхав слідом, хотіли в медвитверезник здати, там би загнувсь без ніяких; друг не дав, нехай царствує, авантюрник чистої води і пам’яті; відтоді спогади про чорнобильське бражним повітрям розривали нутро, ні виблювати, ні позбутись пекучого спазму, так, якби хотів видерти з себе обвуглені стронцієві кістки; звідтоді кожне зітхання молило про порятунок, а він пролягав через втечу, через вимушену невсидючість, успадковану від діда й від батька, що з бабусею під сорок сьомий рік з кошиком старцював по селах; доки додоми донесуть, картопля померзне, щось на кисіль подібне варили, знову йшли, за торбинку кукурудзи й обід цілий день чипуляли дрова, слізно дякували господині, — така добра; здебільшого і в хату не пускали, з порогу жалісно проспівають, перед вами старчиха проходила, ми все оддали, самі вже синієм, отамо за горбом багачі живуть, туди, туди йдіте; ми поверталися зранку, щоб на вечір дійти, в лісі, пронизаному осиковим холодом, мов судомою проклять, мерзла земля відлунювала кроки, наче хтось дибав назирці, ждав, коли пірнемо в гущавінь; попереду темнів ялинник і невидимим поводирем м’яко гупали розпушені шишечки, оббиті рудими і галасливими птахами; на сироїжках срібліла крига, загадувалось про весну, коли мона жувати смолисту соснову брость, бабця розказувала голосно, щоб розігнати мої страхи, як дати раду вовкові; лозину, та хльостку, та довгу, бери і не питай, як звати, а поміж вух обіясника, ну, пішов, собацюра приблудний, бо зніму ременя, залигаю, приведу в село, посажу на цеп, то-то заспіваєш печальної! мрія зоріла одна: про підводу з добрими лісниками, близькосільними, своїми; самі впізнають нас, самі тирговкнуть коней, глибше в сіно поховають сокири і до самого хутора розказуватимуть знов і знов, як вони нас злякалися на лісовій дорозі; ви ж, цьотко, знаєте, доброго не жди, ой, не жди, саме банди під вечір злазяться, ви ж чули, на тій неділі вирізали сім’ю, і досі не найшли, де там; і звірі й нелюди по чагарях, як жар у попелі, принишкнуть до пори в синьоморозному тумані. Склянки з розгризеними кісточками поставив на бляшаний підвіконник кухні; на вулиці затиснув носа перед цистерною з аміаком, лапнув голову, забіг до їдальні, прибиральниця вже міряла мого вилинялого обноска; знову ступив на замазучений гримотливий двір, і, киваючи на вітання незнайомих майстрів, що миттю зауважували мою папку, минув прохідну з простеленим впоперек дороги ланцюжищем, насупив брезентового каптура і потюпав на свою старцювальну роботку.

36

Вечір, дим стерновищ, світлінь погідна така, немов яснота і втома проллялись, розплескані, вкупі з теплим зерном на лопатах; від присмерклого току зароджував туман, гойдливе ліхтарне світло пахло кінською гривою, перелітними холодами, непродихністю висоти, в кожній зустрічі погляду, в кожнім прощанні щоднісінький день світилась осінь і воля; зайці вже ночували на вгрітих польових дорогах і лис, пригинаючись, біг, петляв по стрімких слідах так замріяно, так невпевнено в собі, що шелепало сухе, вколесоване в землю кукурудзиння; від м’ятної роси повз канавою звір втрачав нюх, губився, м’яким щіткастим суглобом розчісував чорні вуса на морді, наморщивши носа, пчихав, неголосно, радо скавчав, мелясне світло ставка попахувало качинім пір’ям, сполохана на гречанищі перепілка губила й своє перо, ніде нікого, тільки загублений з кропивиною в зубах туфель зирить двома розшнурованими дірочками — пора бігти до скирди, там плодюча мишва теребить ячні колоски і невситимо попискує, як молоді на весіллі; а зранку старий, найстаріший в окрузі, мисливець на купу гички невдалік од води простелить таку ж стару, як земля, кухвайку, кунятиме, ждучи тяги, ані чиркне тобі, ані просвистить вгорі, дід розімне затерплого бока, прив’яже одностволку до велосипедної рами і, безнадійно дивлячись на сонячний обід, казатиме сам собі, анех воно западеться, поїду до жінок на городню бригаду, цибулю скубти, там мені весело, наспіваємось, дадуть п’ять рублів, чи зо центнер цибулі, найму пахкунця за чекушку, допре в село, от і добренько. Всюди вже оселялась туга; це буде на запасних коліях розбитий шпаристий вагон, по кутках крейда, дошки смердять міндобривом; підстеляйся зривками паперових мішків і слухай репродукторне перемовляння над смерчеподібним світлом забутої станції; або крита черепицею будка скраю бурякового поля, стіни оббиті щитами соцзмагань, можна наносити соломи, одягнути два светри, покласти сумку під голову, довго тішитись зорями й дитинством тиші навкруг; або звичайний навіс полустанку, дві дерев’яні лави, зеленкуватий, ніби з застояної сечової ями, дощ проти гратованого касового вікна, занавісочка блякла, ніч лосниться і пахле рушничним маслом; злігши на мокрий брезент, куняє вартовий на платформі, одсвіт буржуйки полощеться на стрижених головах і синіх майках солдатні, що оперлася на поперечку в дверях вагону; старослужбовці; чекають зупинок і нипають, де б що вкрасти; або затишний райвідділ міліції, лапами підбитого крижня за вікном жовтіє обрій на спеку, одні розмови про полювання, скільки випили та забили лисух на відкритті, посіяв такого доброго повідка на собаку, хтось підбере, а то як, добре врізали, треба буде конфіскувати ружжо, в мому приклад гібені мамі тріснув; сокотять на подвір’ї кури, півень кігтиками цокає по ганку слідом за самим начальником "роведе", той приструнить надто хапливого сержантика, віддасть документи, запитає, що снилось, жито? а мені сінокіс, мабуть-то корова втелиться, да-а, хазяйство, брат, капітальне маю. Або ж випадковим пристанищем стане бездверний, покинутий хлівчик на околиці села, шашіль доточує трухле дерево, хату, по всьому видно, продали на знос, — і старий сніп маковиння послугує матрацом; або по-розбійному наглий, застелений сінною потертю, бетон під мостом, ставок обмілів і висох, тиша така, здається, чути як у траві ростуть печериці на греблі, цілонічно над латкою води схлипує прибита самотністю пташка і хочеться йти на далекий вогонь серед поля; зненацька злякає сова, що проти місячного неба широким крилом прорізала нішу мосту і пропала вкупі з писком ховраха в дзьобакові; слідом за прохолодою захочеш жити вічно, бути найменшим, як пил на шляхах, просто бути, долати час нездоланною любов’ю до милосердного поля, бути одним серед тих, що спільним серцем вдячні за милість розмови з Творцем, за одну ласку погляду на підпал стерновищ, де нікого з людей немає вже.

Богдан минув залізничний насип і, змівши листя з пенька, сів перепочити в посадці; над коліями нечутно бовталось марево, щекала переведена стрілка, диркотів підбивочний пристрій, яким робітники в оранжевих жилетках затрамбовували щебінку під шпали; від струсу поїзда по лісосмузі обсипалася й м’яко нахромлювалася на голки бурштинова алича, земля так повсюдно була встелена жовтомедовою гниллю, що й оси гули розгублено, з переситом; зненацька шемерхнуло за спиною і, озирнувшись, Богдан побачив лисого, з обдертим кінським лицем і загребуще довгими руками, чоловіка; він повз навкарачки, тягнув каністру з потоптаними боками, помітив папку, пополотнів, відплюнувся згустком крові, мовчки, кивком підборіддя згодився на допомогу; старий дядьора, а крепкий, так стиснув під пахвою, так грудьми наліг на плече, думав, м’ясо на мені вирве, а сам заледве ногами володав; десь на мотоциклі розквасився чоловік; пробував запитати, мовчить і сопе, тоді щось налапав за пазухою, киданув, я тільки примітив на льоту невеличке свердельце і декілька дерев’яних чопів; дядько вицвиркнув крізь розпухлі губи, — ононо хата в провулку; на подвір’ї, обнесеному непроглядним парканом, нещасного вигляду жіночка так пронизливо і так тоскно верескнула "ко-о-олю", що чоловік з останніх сил випростався і тилом долоні затопив їй в лобешник, без оглядки на ойкання й дзвін розкиданих відер рвонув на себе двері веранди, кинув каністру під лаву; вайлувато, медвежо, проте без п’яного одурства й сліпоти, почовп всередину хати, скрипнули ліжкові спружини і хазяйка, що було розпласталася замертво на порозі, сіла, намацала під стіною галоші, глянула на мою папку і, закусивши сиве злямчене пасмо, дременула на вулицю; згодом дочулись схлипи за густим кущем безу; дивні люди й предивна оказія! прикинув, звідки почати вичісування села, і зайшов у двір з куцохвостим, по-міському делікатним, підстриженим цуценям; веснянкуватий господар гострив наждачкою ножниці і також знічено глянув й заусміхався до папки, худою долонькою вказав на крісло, що зазвичай прикрашають зубопротезні кабінети; ви таршслєдуватіль, каюсь, що підглянув, привели цього лайдака, це канєшно гуманно, але це такий льорака ледачий, що ніде статтю вписати, голий кримінал, позаторік вкрало мою ручну машинку; стриже як дихає; взяло й з кінцями; мені хоч плач, маю патента, стрижу і брию, не судім, не замєчен, люди мною довольні, а цей, не можу змовчати, вже всю округу обікрав, знаїте, на лісоторговому складі розвантажили сороковку, сторож влюлявся на найширшій досці, добра доска, така як стіл, з одної доски двоє дверей вийде, то лайдачисько ходив-ходив, ходив-ходив, здається бери любу, так нє, виждав поїзда, підскакує, хапає, бідного сторожа кидиць і ходу перед грузовим; це ж звєрство! ви ж знаєте, він робить зчіплювачем, на "чмекалці" курсірує по станціях, думаєте, звідки він приплівся? ясний перець, ви лучче мого знаєте, але й нам докладують коєшо: вчора він морс на спіртзаводі точив, просвердлить дюрочку, каністру набере, заб’є чопиком, шукай винного, все списують на коліхтів охорони! "чмекалка" собі манібрує, цистерни забрала, а бочки на рампі стоять; не вспів достати свердло, а сторожі усіх складів скопом та на нього, та за руки й ноги взяли, та гепнули з рампи об землю, а машиніст бачить лихе, та ходу звідти; оце він і приповз, беріть відпечатки пальців і в допру! це ж звєрство, він всю родину свою закатував, літом з’їхались дітки, а він, вибачайте, на туалетові замка почепив, буду ще чистити після вас! вони до мене в кущі безу внадились, ходять і ходять; це звєрство; сьогодні такий безкультурний чоловік ганьбить нізащо совєцьку владу, нікого над собою не признає, корову пасе, де хоче, брикету зроду не купував, мішками тягає, допік вже всім, під подушкою трима сокиру, самі не заходьте, беріть команду, "бобиком" підскакуйте, доки слабий, в наручники його, гада, а мені машинку назад; я тут пригляну...

Вийти і розсміятись; порадіти збідованій простоті, що єднає долі й народи, позаздрити злегка, згадати покинутість; небесний смутку, врятуй легкодухі березові насінини, короноподібні на взір, незчислимо чисельні, рівні євангельським ліліям за вдячною неповторністю краси — день холодного вітру, і полетять над злидарськими кухвайками городів, над зеленим фетровим капелюхом класичного відпускника на пероні (цій безжалісній, безіменній, братській могилі прощань) ледь встигнеш подумати, ти тут востаннє! як загупають по домовині грудки коліс, а березове насіння й далі коронуватиме погідний простір; ти тут божевільно один! коли згадуєш про самотність, видко зовсім вже осінь; подовшав вечір пасажирського потягу, мисливці й невдахи сповзаються в міста, перед дорогою закусили, направили око, позаглядали в дула рушниць, порахували гільзи, сезон убивств і згасань триває, серце підранком щулиться, безголосіє в травах тіла; тремтить і поїзд, тремтить і зжовкла газета на колінах пастуха, старий розминає три знайдених при залізниці недокурки з фільтрами, годинник чомусь запізнюється, настрій тліну в передчутті вогню, і травам, і ліліям, і мені, і нікому неоднаково, та тільки для нас, чуєте, незнано рідні, улюблені, всі, чуєте, порятунок триває, це осіннє всеспалення — жертва за нас; подякуємо ж! зійти без уваги на назву станції, двері в готелі відкриті на Захід і Схід, навстіжне світло по коридорі, мов протяг з пустельного піску, в кімнатах біженці, магазин на першому поверсі, купиш консерву, хліб, трилітровий слоїк абрикосового соку, більш нічого немає; сік кислющий, виплесни в раковину, банку віддай розгубленій прибиральниці, довго дякуватиме, за чверть години принесе хвартух помідор, землисту, обтерту грудочку солі; повечеряти, як людина, впізнати себе на нічному вікні й, одомашнівши, відчути, що все тіло свербить, покусане мурахами під нічліжною скирдою; спати без просипу добру добу; заходитися прати одяг, викласти з задньої кишені джинсів п’ять трояків, ремінь витягнути й перекинути через бильце ліжка, гризне підлогу гадючий зуб пряжки, випросити порошку й тазика, носити воду з криниці, гріти похідним кип’ятильником, золко вже на дворі, сушити одяг праскою, теплий комір сорочки зцілує шию, дістати з сумки і витріпати від остюків грубого вовняного светра, пошкодувати за люлькою і ароматизованим тютюном, подумки ладнуватися в гості; рішучої зовнішньості сусід налягає грудьми на саморобного преса, прокручує обід, чавить яблука на вино, дружина з кухля п’є сік, сміх молодий, обопільно щирий; подумки зігрітись біля невипадкових, хоча б один одному, людей; зраділи б гостеві, спраглі життя й тому приречені шукати друзів; нікуди не йти, засинати одягненим, на околицях снива потривожніє гелгіт гусей — і путівець на батьківщину буде легким; варваром почуєш себе, одним з нашестя при брамі вічного й вовчого міста; вогнища позгасали, жар журиться і хитає тонкою шиєю диму, і випадковий рятунок означає тимчасовість всього; а коли поласкавіє, потепліє від сивого сонця пил на столі, охрипнуть голоси вантажників біля магазину і чисто запахне мукою, витріпаною об дерево з білого мішка, ти прокинешся й вийдеш сильнішим за біль втрати літа, на терезах печалі й майбутнього погляд хитнеться, переважений крилами теплих хусток, баби займатимуть чергу за кавунами; добрість чужини в тому, що ніхто не впізнає; все не моє відійде нікому, невипиті вина, зсукані хижим безсонням на вішальницький мотуз простирадла, ніч, маленький готель, попрощаймося, найрідніші: самотність для того, щоб розказувати, ніби собі й не собі, своїй любові до відміряного, прожитого й уявного, скільки різних людей, скільки грішних і гнаних, скільки ніяких, скільки світла зоріло на шляху до готелю з вікнами без занавісок; кватирка вибита, зате дали другу ковдру, прокидатись, дзвінка прохолода й тінь ясена на вимісяченій стіні нагадають щось не своє, щось потаємно древнє, дні розтануть, як і роки, душа попливе світловими віками, щосекундний ступінь і крок наближатиме до землі прабатьківської, найобітованної; там всі галактики, всі зорі, всі невловимі й чисті, як просвітлення, повсюдні води нейтрино, всі океанні глибини пітьми раптово спорідняться в ній і осліплено змаліють на сльозу благоговіння й подяки; а зранку вітер, оббігши гасову бочку за магазином, на брезентовій кепці впізнає куряву заштатних гонів і вихором вкаже біглий біблейний вихід, туди, туди, і клич себе тричі невдахою, щастя без видимої оказії зігріє груди: іди й нічого не бійсь, не жалій себе, все найлюбіше попереду, все завжди з тобою і, коли неможливо змужніти до вічного на щодень, іди й навчайся терпінню; все мине, як закоханість уві сні; та проте обов’язково трапиться двір — без хазяйського догляду: під повіткою на купі гіляччя іржавіє тупа сокира, над цегляною коробкою замість веранди гойдається на вітру, мов поводить вусами, розбита лампочка, до нежилої стіни доказом прірви приставлена нова драбина — постукати і вслід за дозволом побачити на столі купку ліщинових горіхів, і підперта кулаком, великоока, з носиком білочки, дівчина, вдавано посерйознівши, запитає навпрочуд знічено й мило; вам кого? скине з пліч завелику, видно мамину, пухову хустку, покладе її на спинку стільця, вмить подоросліє, ріжком оксатимового фотоальбому, де роздивлялась обличчя вже пошлюблених однокласників і пригадувала обнадієну себе, прикриє наколінну латку спортивних штанів, і вільні, без маминого пухового докору, груди просвітять засмагою і окрилять блузку; є зустрічі, коли впізнаєш себе сто літ знайомим, бажаним; вона розповість про мачуху, батько помер, на одну черству стипендію візьми проживи зараз, перевелась на заочне, довідки друкую в сільраді, заодне і комсорг, відпустили сьогодні раніш, щоб звіт підготувала на районну нараду; колгоспним автобусом повезуть, доповідатиму від імені молоді, смішно вам, а мене всю морозить як подумаю; вся громадська робота на мені і особистого щастя ніякого, вам знову смішно; хочте горіхів, сама в лісі нарвала, можна ялинку прикрасити на Новий рік, візьміть, вашій доньці сподобаються; звідки взнала? тепер ви смішний, ви дивитесь на мене то захоплено, то суворо, як батько раніш, ну справді! всюди потрібне знання людей, як любить повторювати наш голова сільради, — скиглій, бабник, а мати в нього закохана, бухгалтерує там; якщо від горіхів відмовились, пригощатиму липовим чаєм, згода? і зрозумієш, чому зігрів шию напрасований комір сорочки, чеканням рук милої лагіднів довгий сон і гуси гелготали за брамою вічного міста, чому день видавсь вітряним і слова минулих признань, їхній простуджений холод, тепліють від липового духмянку й золотого всенічного марева побачень; і кваплива турботливість яснила дівоче лице, пальцем притримувала кришку на чайничку, розливала по склянках напій, знімала пілку на хлібниці з крихким саморобним печивом, запитувала про варення, сливове чи полуничне, тоді те і те, вносила дві повні тарілочки, сідала навпроти за столом і, куснувши горіха кутніми, торкала, долонею ямку на щоці, і так довірливо заплющувалась від короткого тріску.