Осінь для ангела - Пашковський Євген

А тільки приляжу на дерев’яний настил, здається, волохата рука тихенько по лиці гладить і лізе за комір, — зараз душитиме! — затисну вуха, молюся, щоб приховати думки: Господи, помилуй мене, малого раба! голоси паморочать; тікай до річки, біля острова перейди брід, горе сонному! інший наказує; сиди, ще будеш давитись соломою, сиди, заведемо тебе на погибель! Подумати, страх мене на льодомаху скував, зрідка під стелею потріскувало кажанє крило, гостре вушко підслуховувало молитви й схлипи, час від часу шелепотіли лопухи, страшно падала на долівку відмокріла коров’янка глини, страшно вовтузилися на дворі хробаки, перетрублюючи мокру землю, страшно, сито бринів комар, смакуючи краплю солодко даремної людської крові, страшно сивіла ніч крізь дилі хати, мертво височів дудник над парканом, страшно бухкала велика риба на ямі, страшно скімлила клямка на причілкових дверях на горище, поскрипував, тріскав, драбинний щабель, молодим льодком бралась змурашена пітна спина, страшно було від знаття, що волосся на потилиці встає дибки. Всилу діждався ранку і, коли сизь продихала шпарини між дилів, на лопухах завидніли продовбини граду, чіткіше означилися хрести на стінах, — встав і перехрестився, — буцімто каменюкою врізали по гладишці на стовпі, череп’я сійнуло аж на стріху, ляснуло об стіну, залопотіло по калюжах, голова мені просвітліла, благаю: Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі, — тільки-но досюди проказав і невидимо, тисячокрило згойднулося віття верби над річкою, висміхом обізвався пугач, вітер змів на підвіконні лопухи, стало тихесенько, по вимоїнах лолотіла повенева вода і вперше над балкою продудонів бекас. Вигрітий теплою втомою світання, страх поволі минав, вітрисько приніс запахи ікри в прибережних травах, холодок мулу на просихаючих, викинутих на беріг пеньках, тремтіння кленових ключечок, заплаканий сміх ледь побурілих ягід глоду, радість білого гриба, що проклюнувся з-під листя, захват білки на гілляці ялини, стріп крила синьої бабки на лезові татарнику, приглушене туманом на мілині фиркання дикої косулі, якій в ніздрі потрапив водяний павук, жовтооку недремну понурість шулік, що на камені розправили стернове пір’я перед обльотом своїх володінь, перший багряний просвіт по каймі вільхових листків, досі незвідану, впевнену подяку за спасіння, — звідкись, мабуть від села, по обніжку канави чалапала забрьохана голодна лисиця, подеколи притулялась головою до землі, низ морди почорнів від невдалих мишкувань, зникала за бобриною гаткою, вигулькувала між кротовин, підстрибувала на горбі, винюхуючи привітрений лисенячий запашок нори на схилі, трюхикала понад яром і здалеку проти сонця роса на спині і на хвості видавалась блакитною.

Сон підламав на ліжко і голос пробив мене; тутай прокляте місце, сину; звідси, з цієї землі, почнеться, велике горе; отамо за ліском велемудрі й сліпі змурують колодязь прірви, звідти на весну вийде смертельний дим, на пострах світові, зорею після півночі над ближнім берегом помітиться вік, згіркнуть води, полиновим, неприбраним стане зерно, серп зотліє в руках ненародженого женця, звідси на Великдень везтимуть люди діжки тіста на возах, буде сонячно, одна єгипетська хмара наздоганятиме іншу, на другий рік явиться Богоматір над західним краєм, книгу буття перегорне чоловік, далекий від істини, чорним ім’ям наречеться пустка над річкою, багато може оповісти, подарований долею фарфоровий ангел, та ліпше послухай нащадків своїх, людино — справді, голос примовк, ніби вийшов покликати когось на дворі, зробилось так тихо, що чути було біг мурашки по стіні, скапування роси на травах, скрадливий фиркіт їжачинього виводку за порогом, зненацька пробуджену тягу в печі, здавалося, з хати тікав незримий вогонь, вдруге голос був несуворий, покірно простий; на чорнобильській землі онукам зійде каравай з попелу, саме прокляття біснується отуто, щоб стерти тебе, свідка шабашу, чуєш; то запізнилася на екзамен, постукала в учительську, взнала, де випускники пишуть твір, тако співалося подумки, била мене мати з ночі! невиспана, десь під ранок пілотку йому на чолопок натягла і вмовила не проводжати, бо дніє вже; однокласники, певно, крадуть піонії по горідчиках, аби задобрити вчителів, ой, така збідована викладачка, чоловіка має, і воєнрук, і фізрук, учнів спровадить на стадіон, сам замкнеться в спортзалі з співачкою, якраз пара, вічно в светрі, галіфе й чоботях, просмерділий рушничним маслом, мордань і білобриса, накучерявлена бігудями, овечка, тонкоброва, зверхня, стрімка, буцім тільки-но вирвалася з обіймів, обпалена еротичними снами старшокласників, вся школа знає, а їм хоч би хни; викладачка ж літератури вірші про любов нам читає, в голосі сльози, по-дівочому косу перекине через плече, запише домашнє завдання, попросить сидіти тихо, на пів-години додому біжить, дитинка росте спаралізованою, а гевал у напрасованому галіфе, збігаючи сходами, ключиками від тиру на вказівному пальцеві грає, доки співачка в актовому залі видресировує піонерів під акордеон; отож, сказала свому сержантові: їдь собі, бо перестрінуть з букетами і донесуть; і сором приб’є перед учителькою літератури, майже сестрою чистосердої любові, коли сяду за парту й подумаю, це ж ми востаннє отуто; крейдяний пил білітиме в шпаринах підлоги біля дошки, безсоромне, рукасте всезнайство відмінників, ляклива тиша, розгубленість відкритого уроку, багряний одсвіт букета на екзаменаційному столі, вікна закриті наглухо, вітер приносить радіактивний пил, земні літа, іспит до горнього престолу; чим винуватіші від дорослих; лікар, батько однієї дівчини, попередив, ми по тричі на день мили підлогу на коридорі, пили в їдальні безкоштовний моркв’яний сік, це впослі з батьків вираховували; на випускному вечорі натанцювалися під естраду — і до річки; виглядати сонце; по заплавах зривались крижні і татарник вмиротворював раптово схвилену сонну воду, на якій, воскрешаючи обернену краплинну пам’ять часопростору, при мідному дзеркалі, при свічі, при магічній тринозі тлів безпорадньо жалісний погляд астролога, що ледь усміхався кривавими напівзаплющеними повіками, бо збувалось його пророцтво; чорне ім’я, вгодоване молоком скаженої вовчиці, катувало народи й сіяло запустіння; під лезами прожекторів щезав туман на мосту і добре видніли плямисті військові машини, і респіратори на грудях водіїв, і розплюсклі світляки на лобовому склі, і байдужий від втоми прапорщик, злігши плечем на борт, відкорковував, пускав по колу флягу, і синя від густих вихлопів курява за "бетеером", і сніжні, обшиті целофаном, підкомірці розстебнутих гімнастерок, коли солдати гукали до наших дівчат і гріли кулаками по кабіні, і потворно упевнений сто тридцятий "Зіл" дерся під гору, і хлопці вже сміливіше свистіли навздогін, дехто салютував недопитою пляшкою, і слідом за автоколоною на бакаях пробуксовував командирський "уаз", антена витьохкувала дубовим пужалном, і пилюка гасила недоторканість роси на кущах ситнику, і даленіло ревище за пагорбом, і тихий за греблею водоспад вмив наше розгублення, і вчителька літератури спробувала заспівати, і сонце клубком спарованих мідянок лягло на воду; ми мовчки потюпали до села, несучи втомливу золкість світання; тоді ж, на екзамені, заколисував сон і дивний голос вчувався; не беріть ні мішка, ні суми, ні взувачки і нікого в дорозі не вітайте, ідіть, минайт всі покинуті колосисті поля в молитві, щоб Господар жнив не барився; підхмарною саранчею стрекотіли вертольоти за ліс і смерком ніхто не вертавсь від копичок з лантухами полови, то поназвозили "партизан" на жнива, буцім чужинні войовники гарцювали під клубом, зерно відпродували за первак, до ранку пекли радіолу, мені ж однаковісінько стало, на четвертому місяці ходила тоді, чось цей екзамен настирно згадується; одному хлопцеві кров носом хлинула і вчителька, справді свята душа, відпустила його додому і мусила щось там дописувати на аркуші, по коридорі судомився сміх і чіткі кроки воєнрука, походжав заклопотаний, звідусіль пруть селяни, дайте-но того лічильника, хочу заміряти на обійсті; ... діло могоричеве...; військові розбили палатки під школою, кажуть до голови сільради, дезактивацію проводити тра, самі подивіться, на приладах зашкалює, а сільський голова згріб манаття і з блеску, такий маєток покинув, такі хороми, такі гаражі, здоров’я дорожче; ніхто його не винуватив; люди, котрі беручкіші до життя, геть повтікали, а військових перекинули обтягувати зону колючим дротом, вичіплювати дорожні вказівники; мій солдатик у білому шоломі, з жезлом на перехресті стояв, може з місяць, такий сумний, обом нам жаль було неминучого; якийсь підвечірок йому принесу, перекладену хлібом, смажену на шкварках яєчню, термос багнового чаю, замотані серветкою цукрини, посідаємо за дорогою, доки припрошую, доти їсть за відчепне; жалівся, що апетит одібрало і трохи нудить від сигарет, дим якийсь неприродній; приходила пожаліти його, відчути себе потрібною, коли нікому ніхто не тра і всякий думає, куди втікати? й на тому світі світитимуться кістки! їх перегонили на роботу до реактора, якісь там брили таскати; байдужісінький, виморений, зітхав, може скоріше наберу дозу і випустять звідси, коміснуся, виїдем звідси по переселенню, заживем, от побач, я писатиму, я хочу похреститися, повірив отуто коло дороги, я стану щасливим батьком, присядь осьдо на шинелю, холодно, сльота, скоро за мною приїдуть, остання розвозка підбирає, дощ пилюку прибив, які ми бідні! вербове листя на піску чоботом розгрібав, чорниць саме слоїчок назбирала, візьми на дорогу, поласуєте гуртом; сама тих лісових ягід попробувала, губи й всередині дух почорнів, і чуло серце; назавжди! бобиком начальство військове наспіло, з госпіталю потім листа прислав, тай по всьому; через лікоть подруги переписала твір, — героїзм образу, всяка мура, — а пам’ять світала соснами над піонертабором; вожатий на риболовлю брав і, йдучи до води, оббивав спінінгом пилок на кропиві; торбу його носила по беріжку, доки бльовкав сріблястою блешнею, більше лілій наловлював, аніж щук; притискаючи руку до серця, кланяючись, дарував букета, подумаєш, на чотири осені старший, до кумедного серйозний, долоню поранив гачком, замотувала батистовою хустиною, він цілував шию і говорив про заміжжя, коли те було? незчувались, як сурма озвучувала над лугами туман і останній нічний метелик, відчуваючи хижий писк кажана, ховавсь під листком очерету; наспівали суниці, слухняна, аж самій дивно, помагала на кухні тіткам, чистила рибу на бляшаному столі, туго пов’язувала хустку на зцілованій шиї, чую, зарядка на спортмайданчику йде, скрипить турнік, хекають підлітки, до своєї кімнати заскочу, розстебну бобку, перед дзеркалом стисну груди, доки розтануть сунично холодні сироти біля сосків, день мого тіла світає! букетик ягід поставлю в склянку води і засинаю сном медово густим і звабливим, буцім завтрашнє передрання, ще обернуся лицем до стіни, аби подруги після сніданку не зурочили мою усміхнену радість на щоках, і сплю до обіду; отож бо, твір, перевірила тричі і поклала на вчительському столі загнутий на полях, проштемпельований аркуш; троянди ронили пелюстки на указку, сонце крізь кришталеву вазу кидало матіолову тінь і я чомусь пожаліла себе, мовляв, якщо поступлю в педінститут, зустріну там колишнього вожатого, хіба пам’ятатиму про солдатика? дівоча доля, — вибираючи, не перебирати; звичайно, з освітою чоловік показний, якби знаття, що пам’ятає студент нестерпну, довгоочікувану мною легкість піску, пригірщ якого шпурляв на причілкове вікно, викликаючи мене на рибалку; лежачи долілиць, затискаючи безсонний подих, перед світанням тільки й вслухалася, тихо, тоскно, пульс замерзає в скронях, лоскоче непевність, може проспав, болить далекий, привітрений крик лебедів на лісовому озері; вони ночують посеред плеса; вдень наздоганяли їх на гумовому човні; пара стривожених веслами птиць розбилася, одне попливло до берега, друге могутніми крилами зривало хвилі, змітало комах-плавунців на водяних квітках, врешті зірвалося поперед човна, з незграбною важкістю низько облетіло озеро, коли, кинувши весла, мій рибалка зімітував постріл долонями; може будильникові забило памороки, буває, наведеш, попробуєш, дзвонить, а вдосвіта, мов заціпило; здається, дзеленчання в його кімнаті почула б сюди, стало ще тихіше, ще лоскітніш; мить — і піщаний час потече по вікні, повертаючи нам вигнання в рай, назавжди.

22

Запах волі — ранковий холодок білого гриба; брів по ялиннику, розгрібав глицю кривулястим дубчаком, по западинах росли лисички, обік звіриного протопту найчастіше траплялися білі гриби з перлиново чистими шляпками; тоді, щоб не пошкоджувати грибниці, викручував знахідку за прикорінь, радісно обнюхував ніжного, вмитого росами, ледь прим’ятого від доторку капелюшка, якого заздрісним оком проводжала білка на розлапистій старезній ялині; чималий грибний збір відтягував торбу, за деревами яскравіла проти сонця річечка в мертвому гіллі і корчаках, густо переплетених лататтям, двоє парубків кілками підважували й розламували, відтак розгрібали бобрину гатку і, коли шуганула вода, підставили чималого коша в промоїну, раз по раз зазирали туди, налапуючи дрібну рибу; запахло мулом, ікрою на мокрих гілках, ряскою на спинах раків, котрі задкували до нір, і старший хлопець вигукував щораз, хапаючи клешнисту здобич, а срібнобокі оклени, збиваючи мілководдя, кидались проти течії, терлися об кам’яний поріг, колами поверталися до збовтаної калюжки, де молодший хлопчина вичерпував їх сачком; легкий тріск равликів під ступнями нагадав мені, що мона назбирати перловиць і зварити в казанку з грибами; ще покришити туди кропиви, лісового часнику, присолити від болотяного смороду, розім’яти скоринку — наїдок, хоч на весільний стіл! проте, якось незручно зазіхати на чужу здобич; хлопці вже заходилися пічкурувати: вигрібали з багнюкою по декілька плотвин, один раз налапали вужа, тоді для певності менший почав штрикати в отвори палицею, а старший по лікоть і вище засовувати руку під берег, обоє, вивазяні баговинням, порізані осокою, збуджено галасливі, зникли за обривистим поворотом, що геть закиданий був тонкими обкорованими гілляками завтовшки з олівці; нема-нема, то коли не верескне котрийсь, давай сюди, давай кілки, бігом, давай довбанемо бобряку! два пуди м’яса, як стій та дивися! поки добіг, продершись крізь терен, вони вже гамселили бобра з пшенично остюкуватою, зловісне наїжаченою шерстю, товкли палюгами по голові, по лапах, а звір, чмихаючи кров’ю на пісок, відплигував до нори під корінням ліщини; плаский його хвіст веслував по мілині, зализуючи сліди неспокою; старший хлопець заскочив наперед і кілком ткнув боброві межи очі, загнаного буцім сказило: вигнувшись, задніми лапами гребнувши замуленого корча, цибонув на нападника, — під гострими різаками храпнула вирвана з м’ясом п’ята і забіліли пересічені сухожилля, — солод крові ще дужче розлютив бобра, він обфиркнув гарячі суничини на вусах, окоренкуватий, вайлуватий, трохи відзадкував і оскалився для нового стрибка, коли з кручі, надсадно гикнувши, молодший хлопець довбанув його каменюкою по хребті і відволік увагу на мить, якої вистачило, щоб той з розваленою п’ятою гострим кілком прихромив звіра до суглинку, — тільки тоді, під хрип конаючого, хлопця ошпарило потом і засліпив біль; допоміг витягти його на сухе, подертою сорочкою міцно перев’язати ногу під коліном, обкласти подорожником заболочену, слизьку, мов розварений буряк, п’яту, сушняком прикидати в лісі бобра і обидва, — покалічений, згризаючи губи і підпираючись моїм дубчаком, малий з кошиком риби, — поклигали на село, додоми;

пам’ять про голод пече вирваним сухожиллям — віриш, онуче? —голод — це коли люди на стовпах розвісили образи, а зморшкуватий підліток, йдучи з чавунним бемкалом, викрикував імена мертвих; коли на порозі сирітського дому голі дитячі тіла на меншенькому обривають і їдять струп’я, припали губенятами до ран, зосереджено, мовчки лижуть сукровицю, сам найменший, насуплений, як старець, скубе вцілілі вавки на собі і запихається струпами з долоні; голод — це коли кагати конфіскованої картоплі згнили за станцією й перетворились на місиво черв’яків, і до щілин всередині арештанського вагона прикипіли метеорологи, посаджені за підробку прогнозів з метою нанести втрат урожаєві; голод — це коли ячмінинами фиркали армійські коні, йшли маневри, бив барабан, лунала команда: строіцца! командири в біноклі оглядали бойовище, очеретини шабель, куряву за кіннотою, пили остуджений льодом коньяк: за славу родіни, за побєду мірового комунізма! зализаний ад’ютантик поштиво наповнював срібні чарки, військо долало багна, обзеленене водоростями виринало на полях легіонами сарани і бачило дядька біля криниці скраю села: весь зморшкуватий, одутлий, з великими нерухомими очима, подумки дякував долі, що пережив криваву дристуху, скнів на печі, знаючи, серце от-от зупиниться від найменшого поруху, згадав про заховані на дні, запечатані смолою, обмотані дротом, щоб легше підхопити павуком, пляшки пшениці; дивіться, вкотре зачерпую чотирьохпалим гаком, нема, пропало, мене самого всередині кігтить іржавим гачищем, таки зачіпав, доки доїдете верхи, зубами згризу смолу, вклякну отуто за жолобом, конаючи ситий; голод — це коли діти по слідах армії збирають кінські гарячі кізяки, сидять на обочині в кислій куряві і видлубують ячмінні зернини на лопух; голод — це коли на дзвіниці сам по собі оживає дзвін, першим почув комсомолець, що повертався з досвітків у церковному вбранні, в дурнувато перелицьованому клобукові з рогами, гармошка йому відтягувала плече, гвалт хотілось курити, понюхав кисет, — дай-но заскочу до хати-читальні, стибру бамаги собі на розкур, — на паперті храму гримнуло, думав, заходить гроза, вогкий пісок, як буває при вході в печеру, страшно посипавсь по спині, страшний недобрий дзвін згойднув місячну мертву околицю, мовчали собаки, мовчки біля дверей розпласталось підрубане паралічем тіло; світ німував безголосо, вві сні побачивши, що має далі збутись; голод — це коли бусель понад багном на льоту давиться гадиною, що обмотала дзьобака, з полів трупним смородом віє і напівмертвяки, облизуючи пшеничне молоко на губах, сповзаються в чорні ожереди; голод — це коли й тобі серед них постане увіч обійстя, жінка з дітьми й тлумаками, вона розкаже: лупоокий молодий голова порядкує по хаті, дамочку намовляє, — брось енті сльози, Мань, хлєв порадошний, сам сматрєл, када наші скот реквізіровалі вмєстє с куркульом їхнім, калхозніков баламутіл, ядріт твою дишлом, — стою і виглядаю, осьдечки зараз хазяїн пужалном по халяві стьобне, вимітайтеся з двору мойого! якби-то так; тихесенький сівкий дощик миє черепичні коньки на хаті, під повіткою склала пожитки, руки млявіють, заледве шуфлю підняла і давай гнояку з хліва вичищати, кураки виносити на город, діти драпачем обмітали павутиння на стінах, дзенькав ланцюжок, до якого за благодатних часів припинали за шию корову; глянь тепер: такі земляні купини понавивертали щуриська, аж ну, то битим склом дюри ті затовкла, вже впослі сусід, пічного ремесла майстер, плиту на два банячки стулив, одверину від морозу скрутнями соломи сама оббила, Маня, дружина люципера, крупи гречаної торбинку принесла, плаче, молить не проклинати — он газети чітаєт, заматірєлий такой, гаваріт, враг ні сдайотся, хоть би дітя нашлось, смягчіло яво серце; стала до роботи на залізниці, вже лекше, оселедчиків, хліба купити в станційонному буфеті могла, важезним молотом-гемером скобля в шпалу заб’ю і розігнуся над рейками: сморідне марево двигтить назустріч вкупі з паровозною парою, торбешників на дахах стільки, що вороння злітає з посадкових ялин; одного разу випало двоголове пташеня з кубла, не треба і до ворожки йти — знак на людську погибель, мовляв, розумні аж двоголові, склякнете тако в багні; театр войовничих безбожників колесував од станції до полустанка, якісь дівулі в матроських бушлатах і тільниках горланили з обвішаної плакатами платформи, що гарно їм на полях зорі стрічать, скавулив патефон, після концерту роздавали по черпаку квасоляної бовтанки; люди з консервними банками, з жебрацькими картузами дотягувались до казана, один дядьора хрестика на собі поцілував і тако з розмаху голови — харк черпальникові межи сліпів; той паруючого казаниська на плечі юрби зіпхнув, крики ошпарених, галас, мат, колінкують по обмазученій лободі між шпалами, запихаються квасолею з покидьками і піском; тоді двоє в шкірянках і кухар сплигнули на перон, розчепіривши руки, набичившись, помалу оточили дядька, петлею з пояса звалили за шию назад, не встиг і пікнути як змісили, зачовпли; скільки тра доходязі; з роздертої кожушини стирчали кістки переламаних ребер, лице світало привітним щастям, здавалось, душа була радісінька видихнути біль наруги й наслуханих безбожних пісень, не чути нічого й не бачити; ні людей, що навприсядки несли під станцію кам’яні животи, лягали лицем до стін; ні машиніста, що вистромив босу голову у вікно паровоза, кивнув до захеканого розпорядника з черпаком, той відповів кулачищем, буцім мантачкою креснув по косі — паняй, азвірєл народ от свабоди, діктатуру сводіт на нєт! над хрипами й п’яним жіночим виском забився паровозний свисток, аміачною парою шибонуло на чергового з вишневим жезлом, мелькнула фіранка на вікні, мигнув приціл кулемета на гальмівній площадці останнього вагона; я вибрела з вікового затінку каштанів, вдихнула довготерпіння від уклінної паруючої землі між шпал, розігнулась, поглянула на нерухомих людей під стінами, і витьохк рейок різонув груди холодним знанням, що все теперішнє горе, вся майбутня біда — від потурання безбожникам; прийшла додоми, саме підводою, поверх мішків, п’яним лантухом притарабанили голову, їздовий тягнув під руки, чобіт зачіпивсь за поріг і впав на шкрабачку, нахлистався на продпоставках, гегнув під ранок, земля відмовилась приймати тіло біснуватого; другої ночі влетіла кульова блискавка, палахнуло по хаті, там і жіночка совісна полягла; ми стріху хліва накривали мокрими ряднами, вичерпали криницю, вкупі з мулом діти витягували відром жовтопузих жабенят, вберегли хліва, за місяць і господаря дочекались, рідного, вимученого, аж невпізнанно свого.

Голод, внуче, це коли вимерзає страх і всередині стільки крику, що хочеш послухати людський голос і вибрідаєш до ріки — по забур’янених полях за млином горіло макове пелюстя, обвітрений цвіт налипав на замшілий, розколотий жорновий камінь, на дишло воза без задніх коліс, на розламаний, обліплений п’явками ятір на мілині, звідки колгоспна худоба тільки-но пила сонну, вечірню малинову воду, і стрімкий головень, виплескуючись, ще ловить на хвилях напівпритоплених гедзів; звісивши босі ноги з греблі, дихаючи теплою затхлістю мишаків по закапелках млина, рядком сидять злидарі, мовчкують, звідусіль зігнані нутряним інстинктом; коли підсідаєш, саме з горішнього вікна вифуркує чорний голуб, на кованих дверях поскрипує кулакуватий замок, мишачим запахом пустки просякнув вечір, німа задуха, бракує сил встати, тоненька цівочка крові з порепаної ступні сочиться на лепеху, сита зелена п’явка повзе по глині, вихор зриває куряву, мак судомними язиками крику гасне між бур’яну, сутеніє; почав жувати макові стебла, пригадав себе хлопчиком, згадав пінистий двигіт мучної, здавалось, молочної, води за млином, коли всенькою сім’єю на підводі їхали з церкви й кидали в піну розлущені горохові стручки, кінським потом віяв розмашистий свист батога, срібні бляшки на збруї надзвонювали сон; дрімати, притрусивши сіном щоку, дрімати, знаючи, що холод туману в яру вмиє обличчя відвагою, збудить, зістрибнемо на ходу і вчиним ворота навстіж; дрімати, нічого не знаючи про обнесені двоаршинним частоколом двори, про залізне кулко, яким мусиш бити об браму, христарадничати — хазяїн, аткрой! — нівєлєно бєглих пущать, анкавідісти шнирят пасьолком, — згуба чатує зусебіч, тільки встиг напитись води і поставити відро на кадку, глядь, попідруки до сільради потягли; прокурено, тісно, запльовано, лавка під безвіконною стіною, недокурки на підлозі, доміно на столі, перед начальником грубий зошит, до якого прив’язаний дратвою хімічний, обкільцьований на кінчику олівець: бери, закурюй, їсти, брат, хоч маніфеста спитай, нема, самі тут переселенці, рідко хто не пробував утекти, так шо поганяй, та не розпасталакай! біда не ходить одна — наскочив на комсомола, мармиза безсонна, одутла, бдітєльна; куди та звідки? плетеш хармани про рідню; який пасьолок, лєсоповал там єсть? ще й який, дворучними пилками сосни чиргикали! входила молодиця з графином браги, мене виставляли за поріг; по правді дивом втікав, ліс під боком, на твердому настові жадних тобі слідів; розпитував назви найближчих виселків, підпрацьовуючи в безногого інваліда за харчі: гній вивозив саньми на поле, посторонки гризли потилицю й муляли попід пахвами; забував, скільки йду, скільки втікаю, зима, літо, осінь зіллялися в один роз’ятрений біль пекучої шлеї; згадував себе напровесні, злігши спиною на прикорінь сосни, дихаючи на повні груди оскомою жолудів, забуваючи, що воля — це голод, заячий сон під стіжком і страх прокинутись пійманим, вовча пітьма й даремне гупання кулком об браму; один литовець на Пасху покликав за стіл, говорив більше сам до себе і до старої жінки коло печі — має дванадцять зібратися нас, вигнаних і скорботних, розгублених і сумних, маєм згукати вбогих, і Христос серед дванадцяти незримо поділить хліб; мені дух забило від погляду на припік: бабині руки чаклували над струдлями на декові, гусячим пірцем торкали в рунделику розмішаний на медові жовток, пахучою засмагою мастили пироги, схожі на сонних риб, великою дерев’яною ложкою клали сметану в борщ, кидали котові розварений хрящик, рогачами діставали баняк запеченої, пахнюще підгорілої картоплі з нашпигованою салом і часником зайчатиною, і я згадував того замерзлого, подовбаного воронням, посіченого дробинами зайця, котрого сирим зжував пару неділь тому, потовк на камінні ребра й, хитаючись по лісовій дорозі, смоктав холодний кістковий мозок; до обіду пригріло, отож, коли дід провадив через сіни й всадовляв нового гостя за стіл, протяг тріпав його сиві вусища, таловиця капотіла з шкіряного картуза, і обличчя випромінювало тиху праведність; два підлітки кинули в піддувайло розжовані ківтяшки живиці, злягли ліктями на коліна, чекали; потім старчиха витріпала й повісила над запічком свою мокру хустку, ще якісь люди входили, і на дванадцять кусінчиків Пасху розділив хазяїн, всі встали для молитви, перехрестились, а коли підсовували лавку й підводили очі до стола, апостольська тиша великодніла серед нас; дід промовив: зі святом.