Осінь для ангела - Пашковський Євген

Дістав шовкові нитки і до бильця ліжка прив’язав два кінці недокінченої сітки, уявляючи, як випливе на весняному поромі вдосвіта повз тремтливий на середині ріки стрій поплавків; ловко, човником засмикував нові петлі, вічка нагадували миті прозрінь; хмільні, горласті, з бородами, розкустраними на вітру, поверталися лжеченці в пустелю з Царгорода, пліткували, язичили про Іоана, гостювати цурається, людиноненависник, зрозуміло, підбиває на владу чернь, зверхність і здирство його погубить, скільки храмів цих одкривати, подумайте, браття дорогі, дам престольних гнівить, мовляв, очі підводять сурьмою на манір єгипетських ідолів, августійша імператриця Євдоксія в сукні прозорій опечалена серед троянд, зітхає чиста, як сльоза ближнього; він, братове, нелюдимий від бісівських вад, от побачте, доведе до різні з аріанами, духовно зміцненими Юліаном, сатири на християн писав, атеїст, прости Господи, та ж не христопродавець, благочестя тримав до імператорського вінця; так, тоді передмістям Дафни іде повз храм Аполона, туман, запустіння, ящірка пірнула в перекинуту вазу на сходах, жрець саме заколов гусака і роздмухує вогонь для всеспалення, пір’я летить аж до сандалів владики, а поряд пишається храм християнський з мощами святого, богомільці з піснопінням розповили дорогу туди; добра собі оказія, закрити зборище, викинути кістяк, нехай тиняються по місту процесіями! ті кричать — пасрамляться уклінні перед істуканами! а той собі — я, Юліан, наказую; муруйте тюрми! вірите, браття, останнього дня блискавка креснула об мармурового Аполона з простягнутою рукою; нема, нема, то двох воїв, що поскаржилися на утиск, закайданив Юліан і схиляв до язичества, ті нівкакую, обезголовив їх і убоявсь гніву, давай сатири писати на християн, каже, язичеські храми хіба шкодять церкві? давайте сусідувати; якби не так; дива євангельські заперечував, епігонствував, графоманив, поетами, музикантами себе оточив, богемствував і впивався славою; по його творах учні скніли над рефератами на тему: легенди про Іісуса Христа, мракобісся і фанатизм іудейської релігії; ранений під час походу в Персію смерть за хмарами саранчі узрів, живота обхопив і болото з кров’ю кидав до сонця, вигукуючи; ти переміг, переміг мене, Галілеянин! ченці на підступі до печер, оббирали реп’яхи з одежі, позіхали, хрестили роти; від Їхніх кроків на пагорбі ховрашки ховалися в нори і тих цвіркун. Нитка скінчилась і Богдан ще відмотав від котушки, прислухався до вогню, поміркованого, мовби корова жувала жуйку — і голос дідів долинув; заполонили світлу столицю так, що православні мали прибіжище в одній домовій церкві, бо храми відгикували богохульними гімнами, аріани торжествували; горе нам, горе Антіохії! гори кругом обжилися утеклими, вони ставали на молитву вночі, імператор Валентин спалив двадцять чотири пастирі; чистосерді стражденники вставали за криком півня, ждали грози, кругом напів’язичники; слухають псевдонавчителів, гординею чорних, золотооких від перелюбів і звірств; ось вони, звузлені, зріднені торгівлею і кумівством, похіттю й суєслів’ям, свідоцтвами й гостюванням, пилом доріг і димами пожертви, обітницями і клятьбою на мечах, ворожбитством, астрологією, прискаленим розумом, звуком самотньої сопілки, розділеним майном, поцілунками, курчатами під спільною квочкою, собачим гомоном, поглядами за вікно, скрипом ясена, колосистою спекою з волошками навшпиньки, щитами на воротях, постаттю в мучному вбранні, лунким голосінням сича, потом смертельним і видихом без Божого імені на устах. Остерігайсь Северина, онуче, старий скористався довірою твоїх розмов, на два береги розкаркає про гріхи сильних світу; лжепророчисько, якого скіфи забули спалити в степу, на купу хмизу на возі поклавши зв’язане тіло і вогняними жигалами штрикнувши коней під боки; чуй-но, за твоєї відсутності пробував слова твої, пащекував до людей, промови ябедні багатьом подобались; слово Северинове, мов брязкіт ключів, приємно й безглуздо діє на довірливі душі; слово ж твоє рятівне для свідків печалі; Северин бо — єпископ заздрісний, даремно примірював митру твою; любитель ситних обідів і пісних розваг, рибу пічкурує по норах, за простолюдина себе видає; людина з поміркованістю вола і спритом ящірки, коли наступають на хвіст, своїми брехнями мріє затінити наш рід; стережись, один ти, один над водами свідок і пастир.

Ваша правда, діду; безвихідь залякує, але трудно збороти самотню людину; проте тоді, поневіряючись пустелею розпачу, телефонував на далеке місто світлокосій, юно полюбленій жінці, сказала, що день народження сина співпадає з моїм днем, батько давно підполковник, пам’ятаєш пасхальну дорогу, живу в чоловіка, зраджує, квартира моя порожня, відпочинеш хоча б, приїжджай; вгадуючи її материнське співчуття до себе, пролітаючи десятилітнім тунелем розлуки, згадував дитинство; а нині зима, смуток неісходимого снігу, що ополудні на вирубках пахне весною і огради полустанків збігають назад, череп’яне листя дубів світає над розбитими чашами митарств, над вокзалами з висоти пригадувань і замовлянь; спи, кохана, чужа, в домі зрадливому, спи, чекаючи обіцяного дзвінка, спи, уявляючи себе перед дзеркалом, зоря парфумів на лівій долоні, правиця ж вигойдує синюватий, як молода кленова кора, лак на нігтиках, спи з дитям, спи далека, спи під намоленим заступництвом зустрічі, спи, обмита наркотичним маковим молоком надрізаного хмарою місяця; стокопитна ця ніч притупує тумани коло залізничних мостів, губить вогняні підкови по очеретах, димом зароджує ранок; спи незаймана, ближча від світлої близькості недолюблених сімнадцяти літ, спи на землі своїй; по відкосах дотліває бур’ян, жарінь нагадує світлячків; на дні колиски вагону прокидаюся немовлям, щоб вступити в обітованну долину; спи зіщулена в рутяній, густо зеленій пітьмі повесільних літ, спи, забуваючи лоскіт весільних стрічок, дзвін роси на барвінку, вічну зелень скорботних полів, спи втомлена, незлослівна, морозно тиха; після танців проводив додому, серпнево лоскотав лисячий комір; літа розкошу! літо, розбите на підголоски сурм золотих, несла за собою повсюди, несла на тупіт оленя з свічниками на похиленій грізно голові, напівзабута спалахувала світлим болем, спалювала туман над ознаками часу, наказувала вітрам вимітати образи, верхів’ям дерев схилятися шанобливо, на честь приїзду викупати місто дощем, засклити за ніч всі телефонні будки, — подзвонить по дорозі з вокзалу, — влаштувати конкурс квітникарок на майдані, запросити самодіяльність, та не жаб’ячемордих духовиків, а щось із скрипками, щось циганське; нехай утнуть, коли купуватиме росяні на довгих стеблах троянди; справді, на околиці міста свідоцтвом про приготування дотлівав смітник, димом залатуючи прорвини на місячно полинових сітях часу; вогонь перекидавсь на траву і щезали за мостом солодкі привиди туманів, солодка вата на паличці в руках дитини, малий єси, їдеш поділитися здобним, твій красномовний захват є передчуттям втоми; не кришталево і не весільно видзвонював брудний посуд на столику, стара вірменка на нижній полиці голосила крізь сон, рука зі срібною обручкою звисала на підлогу, на якійсь станції на запасних коліях помітив спарені ряди коліс, — відбігали своє в парі, — пригадав, що подібні колісні штанги минав по дорозі до своїх, і тьмяно, жовкло світилися вікна майстеренки; потім виск гальм, під чобітьми заспаного, по-хатньому розхристаного, провідника потріскує вугілля, розсипане в тамбурі, втомлено хляпає ляда над сходами, обхідник молотком на довгій ручці цокає кришки букс, нагинається, нащось везяє пальцем залізо, на дах вагону хлище з водонапірного рукава дужий струмінь, за траурною оградою стовпів різьбиться гілля акацій, ще в освітленому кіоску протяг погойдує позавчорашню газету на прищепці, базарювальники з повними корзинами на плечах розгублено, змерзло, дрібненькими кроками обступають вогнище автобуса, голоси їхні, мовби спросоння, лайливі, схожі на скрегіт розхилитаних залізних стулок; двері гримають і автобус перевальцем відчалює до базару, — холод ранкового міста, животворний єси! перед осінню особливо, — сам малієш, маленькому тобі всього жаль; від вихопленого поглядом дзеркального провалля вітрини, від доторку до всезмивного горя часу, твого найлютішого, бо співчутливого, ворога, від всього миттєво сущого покинутість розрубує груди, немов свині, і моторош черпає кров холодною квартою; за хвилину відлягає, поменшало чорної крові? чи світ, навиліт пронизаний блискавкою ранку, на обличчі майдану вигрів тебе, мов сльозу, щоб оплакати домовину спільних нічних страхів, — тлін і вмирущість непогребно лежать на смітниках літа; хіба тільки тобі всього шкода, тобі, приблудному і чужому, вбогому духом і вигнаному за так, милостивому й сумному; мій ідеале на ранковій, засвіченій любов’ю дорозі прагнень, що допоможе зміцнити дух і подобріти для єдиної, ти чуєш, бідовий мій ангеле, — скільки в тобі краси! — ось ближчають мої кроки, — скільки тиші в моїй уяві, — прокидайсь доброчесна, вибач, що я кажу тобі ти; доки світанок дратівною байдужістю обминає мене і вкорочує лиховісне громаддя тіней, причавлює пластелинові верхи будов, аж підгинає хвоста димок над трубою пекарні, доки за пазухою поштової скриньки гріються чужі прощальні листи, ще сумний міліціонер на пероні підбиває кийком зім’ятого зі сну картуза і підсліпуватий ліхтар роєм шершнів падає на печерну темнину крайньої вулички; вокзал пустельний, циганки з медалями за материнство ладнуються на торг пуховими хустками, по дві сумки перев’язують шаліком, докурюючи "біломор" і поглядаючи на розклад московських поїздів; облесливі, золотозубі, веселоокі піддобрюються соромітно до провідника, коли розхристаний ступне на мантачку перону, що вигострив стільки смертельних розлук! ще ледве дніє; тітки з повними відрами не припрошують до яблук, дорогих на похмілля, ще запах соняшникового насіння не задухмянить зимовими посиденьками; давно, кохана, давно розлущили зерна спільної довіри; наше спілкування мусить бути святим, щоб здолати нудьгу й бескінечність, вірити: стріча вигоїть аритмію випадкових телефонних розмов, бо далекі забудуть нас; минати скривавлені левині позіхи світлофорів над заспаними крилатими середхрестями, що вітряками змололи молодість, піднесли і поверли на круги кола твої; іти, не минаючи альтанки за човновою станцією, — там безлюдно і стебла лілій догнивають на мокрому піску, — поминути і пітні простирадла готельних вікон, майдан покинути безоглядно, як є, минати вихор пилюки та паперових морозивних стаканчиків над рубленою дитячою фортецею; місто віднині здається забавкою; геть розсвіло.