Осінь для ангела - Пашковський Євген

Даленіючи, тих копитний грім каблуків санітара і гасла тривога, визолочена конопляним пилком благань, голубила темрява: ніяково без часу, летіти проваллям, нікогісінького нема, ніякої зарубки для спогадів, здається, леза січкарні рубають вологі стебла, покроплені з цебрика вічно заклопотаним і згорьованим дідом, і потерть сіється йому на бороду, — і ніколи згадати себе, ніскілечки не врятувати себе, бо вапняна їдь випікає клітини мозку, анігілює круговерть страху, на дні глинища яріє свіча, входиш, голову увігнув, коні в санному запрягу хропуть морозною парою, звідки снігу такого нанесло? глибоким тунелем серед заметів і верб пролітаєм навстоячки, широко вперся ногами в сани, віжки натягнуті, широченна на цілий небачений світ яблунева осонценість простору зманює раптовим вибухом куріпок під скирдою: вискочити на зимню, наїзджену вузькоколійку, щоб коні послизались від ожеледі і рвали посторонки, ковзаючи з крутого насипу вниз, повз голі, до оранжевої деревини обкоровані зайцями, вільхи, повз сороку на калиновому кущі, повз хмару снігової пилюки, зірваної вітром із чорних по краях кучугур, вниз до набіло вимерзлої під берегом річечки з пролизнем на бистрині, і видра, що досі дрібцювала по самому краєчку льоду, хвостом замітає сліди і бльовкається в сиво димуючу воду, — доторк до згина ліктя, холодні пальці, це перше живе відчуття і ніколи такого не було, щоб згадав, де ти? повертався з потойбічно безпам’ятного світу і бачив, — над ліжком схилилася медсестра, остання крапля глюкози ще світиться на голці чималого шприца, — і чув архангельське ім’я санітара; окликне його медсестра: потримай-но цього, ще гримнеться на підлогу, геть закволілий, не годен на кухню дійти; п’ятірня легка, окрилить поштовхом в’яле плече, підштовхне чоловіча зневага і ревність до парфумної наготи білохалатної красуні; сядеш на ліжку, тіло намуляне пасом, змотаний, мов пожежний рукав, сіріє на тумбочці, покритій газетою, обірваною на розкур, іноді досипали чай до махорки, однопалатники марять, сіра пітна судома заплямувала пір’яну невагомість подушок; обскубані курчата під ковдрами, злітайте, безкрилі, на чорновіття круків, — птахи, що не сіяли, вас, домашніх, пожали; сльотою минути мільйонно-свічкову стерню, о, катівня язичеська, превелика єси! обернутись на зливу й відплакати потолочені сліпі зерна, перейти поле з блискавками самотніх сосен, ближче смерк, іконостас обрію невблаганно далекий, — коридор, сморід матраців і ферезолу, сміх костелянші з ванної мильною піною під дверима протік, плескіт дикий; чути, ляскає об мокру підлогу брусок господарчого мила, — спину потри, ти-хі-ше, дура, — сам такий, докомизишся, поблажку дай, пусти поза чергою першим і цапки пнеться, — я тутай навік, — поки з тобою, скажи, що любиш, — доки змилиться мило до банного дня, знайдеш собі, навчена; без платні робила б туто; санітарові чистячок, бабі по коліна дрючок, — диво, що так, за те вас і любимо, — ласі позбиткуватися над дурними, — ціхо мені, пождино, стій, бо впаду — тепер дійшло, що прогавив ти банний і судний день, виглядай до нової п’ятниці; костелянша зніме на фанерних дверях замок, сама собі пані, наймичка впертих, господиня сорокалітня в панчохах, які спадають до п’ят, вдає простодушність, звабно, здобно натоптувата, молодиця з армійськи поставленим голосом, якого побоювались і лікарі-чистоплюї: за всіх рознесу! тема відома й поблажливим практикантам, відома туалетному підвіконнику, корзині з брудною ватою, оббитій клейонкою канапі в тісній ординаторській, витертому лінолеуму санпропускника, настелили недавно, зіницям лійок, ганчірці з сімейних трусів на розхилитаній, тріснутій посередині швабрі, якою од підглядальників засунули двері ванної, вирватому гудзикові піжами, мертвим випаленим блощицям з матраців після прожарки, вибивачці на сходах, замковій щілині з дрібнозубим старечим оскалом, очам малоліток, що збилися в похітливий гурт, млосно злиплим холошам, лопухам по канаві, ящикам на смітнику, куди з лопатами виводила на роботу копачів траншей; відома й купі вугілля за кочегаркою, брезентовій накидці на низькому топчані, затупленому ломові на брилі антрациту, консервній бляшанці з холодними чифіринами на споді, відпила й позіхнула, потягнулась, поправила лямку ліфчика на плечі, дістала бинт із кишені пальто, розкарякувато присіла за гарячими казанами стиснутої води, терметра аж зашкалює і завідувач пеклом прихиляє піддувайло коцюбкою; оно стукіт лопат затих, нестримну не втримати: сходи, подивись, порозбігаються сумашетші кєдроні мамі! стій-но, вуглє на спідниці стріпну, і не муляло, ти подумай? Ти прихиливсь до стіни, ти дихаєш мильною парою з ванної, ти встоїш, бракує зомліти, брикнутись і пайка путяща піде кнурам, піде свиноматкам, піде обвареним помиями, безшерстим лікарняним собачиськам: відступити від паркої імли, за здоров живеш зміряє шваброю, лучче впасти, скрутитись калачиком, цуциком, заковізнути блідою картопляною бростю; згрібши під пахви, до палати відтягнуть; ще рано; помислив і маєш, скорий який; відхились від зелено обслизяної стіни і долонями налапуй дорогу в їдальню, десяток кроків, чуєш, замовкли і ластівка гнівною зіницею майнула за вікном; зумисне думаєш про те, що додасть чоловічого впевнення, втримає на ногах, ти-но згадай вільні, спокусливо легкі шляхи, за які доля відпровадила на стезю неісходиму, стражданням вимиваючи з крові вино безславне, лукаве; крок відрази кам’яніє на липко брудному лінолеумі, учись ходити дитинно, силу добру, поновлену, світильник палахкий вистав на підвіконні для блукальця в оброшеному дощовикові; опівніччю глупою прийде, розгомониться і злидні світу узриш — їх обличчя заволосатілі, щоб приховати судому; вислухай кожного і терпіння твоє, цим обшурованим тиньком запеленане міцно, змусить відступити злобу сьоніч, і гість, безнадійно вибалаканий, закуняє, бородою ткнувшись об стіл, пальці сплівши над картузиком, тако, мов побитий; гість так подібний на вас, дідуню, проте я молодого Северина впізнав, він під хрестним знаменням моїм згинув до часу; навпроти оцинкованого віконечка, дві порції манки злупивши, сидячи на табуреті з мискою на колінах, розвидніло мені і поряд столувальника знайомого нагледів; безбожником упам’ятався він, одну кімнату інститутьського гуртожитку ділили, виключили невдаху, таким і зберігся звідтоді, нахрапистий, але поміркований у виборі слухачів, злоязикий, але з поклонінням минулому, захоплений Солженіциним, але по-бабськи манірний, скупий, обділений крихтою уваги до людини, обпалений початковою манією підозри, навіть, коли я спробував після сніданку погомоніти про інститут, все таки молодість і чимало професорів здаються анекдотичними, сміхом розважити себе від вовчої підстреленої човганини, він куснув губу, нащось згадав свої пропиті на другому курсі джинси і ліг лицем до стіни, одверто зневажаючи оточення, як і більшість людей, отруєних політикою, бо завжди особи без золотини співчуття намірені рятувати людство скопом, тим самим утверджуючи свою вищість і право на владу; вдруге через півтора місяця доля звела нас на прю, я в балачці з сусідом згадав: що користі чоловікові придбати весь світ, а душу свою погубити? знайомий, — лице його безвиразне, — ліктем оперсь на подушку, давай торочити про християнство, про ідеї завоювання, про гріхи божих слуг, про все те, що так кортить повторити атеїстові, ковзаючи по поверхні користливого себелюбства і відсторонюючись головного: віри; дякувати сусідові, бувшому старості церковної двадцятки, той обвів десницею німу, паралізовану сном, палату: якщо Господь досі милує світ, то тільки заради оцих; молитви їхні чути біля самого престолу! знайомець поглянув зневажливо і глумливо, мовляв, ясно, шиза косить; отак і мордувались надалі, я зранку кивком голови вітав знайомого, що гірше, ніж лікаря, зненавидів мене, і курявою закипала біснувата днина: молодий, скорий на вислугу санітарчик наказував витріпувати постелі, пил надмірного смутку млоїв мене для майбутнього здогаду: моя приреченість додає знайомому сил; він уперто розтягував еспандера, аніякогісінького здобрілого почуття не виказували м’язисті вилиці мавпуна, сама холодна поривчатість рухів, тріск суглобів, шоркіт щетини об комір при вовчому напівпозирку через плече, звичка до присідань, буцім тренував ноги для біганини простором крізь світові літа, на косину через парсеки вічності, цитування, квіти під пам’ятником, над покрівлями шкіл імені його імені, над вулицями, перейменованими на честь його восьмого подвигу, над попелом спалених пророчих книг, що до приходу темряви пам’ятали про всіх лжемесій. Одержимий люд марив, прикутий широкими пасами до ліжок; багатьом допоміг би священник, сповідь, причастя, відомо ж, психічні розлади зліковувались за давніх часів, може тому стільки хворих, — заледве тепліють живим духом у тілі, — що Вельзевул по змілілих серцях бісенят розсилає, навербовує рать для єресі: крізь сталевий скрип еспандера чув воляче сопіння й під’юдливий голосок: щось Бог забарився з випискою, жде хабарця, помолись, щоб звільнили від аміназину! серед людей психічно надірваних — віруючих найбільше, і дитяча безпорадність навертає до молитв так самісінько й звично, як бабця наказує малим, наляканим нічною бурею, онукам вклякнути під образами, помолитись за странників і в темряві чекати батьків; ось повернуться наспівані, молоді, з шишечками духмяного теплого короваю, замотаного в хустині; однокурсник і серед хворих видавався чудним, жінок без розбору іменуючи бабами, єдину втіху мав: баляндрасити з принудчиками, моторними й бравими, дещо поблажливими після "спецу", про їхні сексуальні пригоди на волі; то публіка похітлива, булками не годуй, дай побахвалитись, які вони козирні; обов’язково один тримав блондинисту директрису гастронома, коньяк наливала, обов’язково присватувала молодих продавщиць, аби не гуляв, де попало, хоча насправді дільничий насилу впхнув його сторожем до молочної лавки; другий на Півдні чоловічою проституцією заробіткував, як чорт хмарами, крутив іноземками по готелях, третій, четвертий, за приховану таблетку циклодолу таких харманів наплетуть, аж той мало не розривав еспандера: да-а рібята! слухав оповідача, простягав йому покурити, замріяно дививсь на осику за вікном; загальна прибитість слугувала йому потвердженням власної сили і совісне світло обминало його — чому під тінями митарств одні добріють до всього сущого і складають подяку, а інші, просмолені хвилями доріг, отримують від пережитого тільки спрагу насолоди і виправдання злого? так міркував я, пам’ятаючи про тих, що нічого не відали крім роботи; про тракториста, який вивіз на поле гнояку на тракторці, шкіра його просичена коров’янкою як нікотином, завертає на станцію, назустріч йому п’ять скирдувальників; йдучи на пиво, викупалися в ставку, вила поховали в кукурудзинні за греблею, почіплялися на пахкунця, сміються, раді, до чайни годину йти, так підскочимо запроста, спекотнява така, що від поту розмокають сигарети між пальців і сивіє сіль на чубах; двоє молодших плигають біля ворітець скраю села, щоб за чвертку недогону порубати дрова хазяйці; накладе в полинялу кепку огірків, три помідорини, пригірщ вареного стручкового гороху, посолити й до пива самий-пресамий смак; доки впоралися, внесли дровиняччя під шопу, приятелі, злизуючи солоний пил на губах, заледве продихуючи круту спеку серпня, по кісточки в пилюці стануть за ворітьми і хтось на манір бубна гупне об алюмінієвий термос худим костомашистим пальцем; нема пивка, немає завозу й сказала, не ждіт і хоч показіться! ніхто не зітхне, не образиться; впокорені стернистою тугою дядьки посідають на обрубі канави, звісивши ноги в замаслених, чорних, буцім галоші, кімнатних тапках, по лікарняному ковтку смикнуть на гурт четвертинку, пляшку закинуть на покоси прілого бур’яну, корка забере молодший і застібне кишеню військової, цементної на лопатках сорочки; прихвалюючи самогон і хрумкаючи огірками в тріскотливому на зубах піску, побредуть під горби повз мертву ставкову воду, — отако й підобідали, давай вивершувати солімку, — молодий принесе суховила з держаками витертими й худими, що кості, викинуті з гробів, купкою склавши одяг, полізуть на солом’яну кручу, розіп’яті сонцем, гірчично малі для яструба, котрий вигойдується на гребенях бузкової спеки; покидаючи піднебесся, збавляє лет і тоді його лякає понурість людей у кортових, гробового кольору, підсуканих по коліна штанях і самі плісняві, немічні з волячою втомою на роз’ятрених пітних повіках постаті; руки їхні гіпнотично повільні; здається, крила згорни і почуєш скрип сухожиль на живодерні безвітря; по зап’ястя засмагла втома, тіло бліде, на плечах нашпигане будячинням, на шиях руді хомути; вихор закрутить огребка в яру і покотить до всохлого джерельцяти, погляди стішаться провісником вітру, грози, що вимиє сонну солом’яну млявість і солону ропу на очах, і осінньо, немов після приморозку, запахне витолоченою волокушами конюшиною по стернях, — дарма — пробував голос безнадійний яструб, бачачи, що жодної хмарини не видніє над обрієм, спускався нижче, повільно розмотував спіралі над степом, низько нависав над останньою латкою вівса, куди від комбайна поховалися перепілки й лежать грудомахами, ткнувши розсічені страхом голови під крила; вівсяні мітелки гойдались від хижого повіву; вигнуті на кінцях, сизаві, з розчепіреними маховими перами яструбині крилля пригинали овес до землі і оголювали пташиню беззахистність, очі займались солом’яним, жовтим вогнем азарту, ще малу мить яструб прислухався до мишачого писку, — тихо, миші холодні, бо днювали по норах, — і безсилий далі терпіти спрагу виставляв пазуристі, в пір’яних штанцях, лапи, кидався на куріпку, дзьобаком продовбував спину і пив теплувату, ледь остуджену ляком, кров між ребрами, де тремтіли солодко бузкові легені.