Осінь для ангела - Пашковський Євген

Журналіст дістав блокнота з шкіряною обгорткою і розмашистим почерком хутко зрейзав сторінку, піднятим перстом закликав до уваги; нині прощаємося з дорогим другом! — нє, потрібно задьористо, з похмільним вогнем, та пива не забудьте на поминки, перебив поет, — брати, схилімо голови перед покійником, горе нам, люди, згуртуймося над бідою, — дещо крикливо, давай далі, — за скорботної години послужим опорою вдові і дітям небіжчика, — порадьте, яким милом натерти зашморг? — господарським; тож пом’янімо співбрата по творчості, по узвозах дерзань і долинах сумнівів, великого майстра, — отут витримай паузу, вилізь на камінь і без папірця строчи, дай я поплачу, — як він любив нас, як жертвував собою для народу, друззя! гляньмо на правдивого художника слова, боюсь сказати, востаннє, — поки суть до діла, розливай по одній, ударим по струнах! — наливай сам, знайшов меншого, — на правах смертника кажу, розливай і не пікни, — забудьмо заздрість, злосердя перед дивакуватим обличчям поезії — хвалю, хвалю; дай тебе розцілувати востаннє, любчику — плакса є плакса, ти ж старий чоловік, — просльозився, розчулений; смерть графоманам, безсмертя геніям, я сказав! — вони сходили брукованою вуличкою повз пригаслі кав’ярні, повз розмоклі на паркані розписи бродячих художників, повз освітлений на другому поверсі театр, повз руйнівну тишу будинків-пусток; щемно пахло грибною пріллю, пивом біля задертої вгору порожньої бочки, зотлілою на балконі гармошкою, ветхим, злямчено сивим, здавалось, тисячолітнім і посипаним золою, волоссям ще жвавих, щовечора говірких бабусь на забутому на лаві серпастому гребені; попереду ясніло зметене на тротуар листя і Ніна подумала: так тихо, таки хтось потрапив ступнею на апостольські, вкриті кам’яним прахом сліди, — вечір, як надія, поет зовсім несхожий на ірпінського бронзового солов’я, що розірвав пачку "Столичних" на сцені і рвався в обійми; цей справжній, дитинний, голосом, ображеною поставою викапаний Богдан: в бадю, обліплену цементними коржами, раків і риби назносив, і забалакував до кота на фундаменті; гляди мені, вицупиш рибку, ой, будеш битий; котяра для показу вмивався недбалою лапою і вусом сторожко вловлював сплеск, коли господар, сійнувши на воду пригірщ пшона, виходив на залізничний насип, виглядати гостей з вечірньої електрички; котові ж тільки того і тра, скраю притулиться, кігтями цап за риб’ячу спину і ходу в затінений аґрусом садок; тоді й мала полюбила бавитись раками, що кумедно, цупкою клешнею чіплялись на вудочку з корковим поплавком, без гачка, просто за свинцеве грузилко; під бабиним доглядом якби зовсім не відбилась від рук, довідаюсь на вихідні, дорогою згадуватиму перші свої від’їзди на навчання, страх екзаменів, гуртожитку, міста, загубленості, війни, котра здавалась невідворотньою поодаль від отчого дому — і диво дивне, той ляк; бо гроза вмивала літньо паруючу черепицю, бо в смертельному мулі заковізло рубіновооке огниво, бо наказувала не рвати полуниць, бо газета від радіації настренчила моркв’яний сік, горенько, хоча б малу вберегти, і жаль історика гнівного, відхрестився, закляв? зваблива туга катує і збрид чоловічий пах; дурні бояться старіти; тільки б тоді вигасла ця кортячка, цей кропив’яний сором на литках, ці погляди, ці побачення, цей доторк перстня, цей холод щипців для аборту, це наслання, це посміховисько і нема ради мені, стидомирній. Минули площу, на дні освітленого фонтану поет помітив розсипи срібних кругляків; воістину доля вготувала на пиво! по лікоть засукав сорочку, ліг грудьми на бетон, загріб декілька пляшкових корків і пожбурив ними на сонних голубів; царство злидноти, так наколотися, смерть графоманам! Лікар і журналіст, спільно гортаючи записника, подалися до телефону; подзвоним в общагу медсестер і впадемо на дармовий спиртик, слухай, один колега статейку зліпив про гіпноз, друканете? Кедебіст насилу втримував задерикуватого кооператора від залицянь до перехожих, а вільною рукою зупиняв для лесбіянок таксі; Ніна серце мала на лікаря, — привів до людей, які одчепно звертали на мене увагу, — щоб доказати себе, шіпнула поетові: почитайте щось справжнє. Поет, розгублений після випадку з лжесрібляками, з іудинської зради летючої води, одмахнувся спроквола; вони вибрели на скошений газон — і вільгість трав’яної січки під липами, і сплеск голубиніх крил над пам’ятником великого блукальця, і над майданом тугі, танцівливі, просвічені ліхтарями панчохи мошви, і змовницька тиша, що відбила від компанії, і три кола вальсу під магнітофонні співи з будинку культури, і заздрісні позирки безвусих ще мореманчиків, і розлуння каблуків по вимитій дощем бруківці, і легкий туман довкола, — згойднули відвертість: тобі далеко? — куди кивнеш — мені за площу — завсіди такий суворий? — якраз навпаки — як сказати, там розсипав перли, а тута мовчиш, мов обітницю наклав на себе, — признайся, що лікар підіслав по мою душу — дурненький, дурні обоє, дуркомани сліпі, дурбаси, подуріли геть чисто всі, придурочні!

9

Під цегляним склепінням поет стиснув піддатливі, тонкі жіночі пальці і одімкнув тріснуті поздовж двері підвальної квартири; вона сійнула дещо лякливим сміхом, — дивна мода літераторів: заживо лізти в землю, — він змовчав, на залляту жиром плиту поставив кастрюльку кави, поторкав гвіздка на замашному патику і каблуком загнав дві порожні горілчані пляшки в крисячу нору під раковиною; звеселіло глянув через плече; якщо пані схвалює, вийду на полювання сьоніч, ваш заступник навіки, — тамо й сидітимеш грибом на кухні? — вона грайливо відкинула босоніжки під стіну, вмостилася на дивані і глянула по кутках: над ликом Христа срібліла підвішена за плавник пластмасова риба, на порожніх цигаркових пачках "Сальве" в кутку сіріли похідні записи, богемна неприкаяність лежала на сталевій корзинці з паперами, на бездверній, засидженій мухами шафі з двома голими дерев’яними плечиками, на фотопортреті Савинкова з дарчим підписом генієві від великого терориста, на грубезному посібнику по психіатрії — це подарунок лікаря? — запитала вона, дивлячись, як він розливає по гранчаках спінену каву; линув на руку, скипів озлобою, плюнув на вогонь і тоді його прорвало: замовч, забудь про те падло, лікарню нагадує; спасибі на другий поверх перевів, шахи, газети, публіка, звичайно, шизанута, траплялися й рідні серцю алкаші, прочитав пару поезій, то вниз зіпхнули лікарі, мовляв, збуджений настрій; щоб вам хазяйство на лобі виросло і збудилось! правда, поставили старшим палати і випустили на трудотерапію; пару раз і ковтнути дістав, найлюбіший мені смак лимонного аперитиву на морозі, десь за лазнею, покрадьки гольнув і зажовуєш снігом; весело, вкупі з жіноцтвом лікувалися працею, корпус будували новий, для нащадків, одна з молодиць, красива амазонською вродою, очі невтоленим сказом киплять, сестру рідню замочила і косанула на дурочку від криміналу, — як? було запитати коханого, його піддослідна, мовчу, мовчу, він стервозу через рік по перекомісії випустив, адьюльтер, відіслав на якийсь хутір до брата, — як? однопалатники розказували: після школи прибилася в сімейний гуртожиток до сестри, та з чоловіком тулилася за фіранкою, батьківської ради послухала, сказано ж, нехай менша поквартирує при рідні, бо в тому вчилищі, як пискляві кроти, лізуть одне на одного, там і випивон, так і гвалт, там і мєсні не дають попару, по трубах вночі налазять, дитя ще злякається, ще вицибне за вікно, ще вкалічіє на віки вічні, кому такий клопіт тра, нехай при своїх городські злидні обмахує; впослі стара від крововиливу простягнулась, коли слідчий розказав про оказію; де ж те чувано? зранку шамуль, шемерх, одягнувши через голову сукню і резинкою з пальця перехопивши волосся, старша дріботить до трамвайного депо, упівока пам’ятаючи набурмосено німе з тремтливими віями лице сестри на розкладачці, сорочка збилась вище колін і спітніла між ногами, ковдра сповзла на підлогу; сірий, пітний лишай, подібний до рубця, намуляного путом, свербів підозрою і розтягнутими спружинами повискувала на повороті розвозка, різкі, бо самотні, вдосвіта фари сліпили клопітним буднем, промерзлі ревністю груди обвисали двома цеглинами, дівочий сміх на соромітницькі жарти водія і бензинова прохолода з кабіни перекипали в безжальний рейковий дзвін, скрегіт розхилитаних дверей, аміачну пітняву утрамбованого людського місива, в сморід графіту під вечірню годину, в поліцейсько жовті вулики кіосків з обов’язково захуканим лотком і ревматичним каміном під стіною, в переметені голубою завією колії, в стукіт ломика об переведену рейку, в сигнальний дзвінок, що до кінця зміни задурманює дужче підозри; також взяла собі на ум старша: десь щезло картате покривало, чоловічок уникає одноденних із нею робочих змін, то донорська п’ятниця, то відгули; своєю кров’ю багатьох упоїв; сестра запопадлива з примружцем злодія, гостроока, немов завсіди націлена на тупу зіницю ключа в замковій шпарині — така вже охота застукати! і застала обох на підлозі, на покривалі затяганому, на шаховому тлі відвойованих сутичок, комбінацій і ненаситно сліпих азіатських фігур, — зомліла, на розкладачку сповзла, — тім того й треба; ми розписуємось; а вона: давно заручились? твоє діло маленьке, хіба понімаєшся на любові, корова сільська? а вона розлучницю за патлюги, туфля зняла, в потилицю: на каблуком; самець поміж ними, всилу розняв, менша янчить: я такім дам, шо тобі дихати не дадуть! вшивайся з цеї комнати чоловікової, вон звідси, гапка порепана! звивається солодкозада і кнурець слідком; манаття, кліпси, косметику, десяток бігудів, подушку, шкільний альбом, букет коленкорових гвоздичок, три хустки, плаття батистове, вельветовий плащик ув’язали шаховим, деінде вичовганим до мармурово античного блиску, простирадлом і викинули за поріг; мусить на село повертатись, до матері; і думаєш шо? згага пекельна мучила молодих, приперли туди на літо, мовляв, шлюбну вечірку згуляти серед рідні; батькам куди дінеся, змовчи й менше сорому буде; підпили, полягали на сіні, а досвітком кульгавий поромник старшу на мілкому підібрав; люди збіглися; молода, чорнопатла руки покусані за спину ховає, синяцюри, гибель содомська, тутай і до ворожки не треба йти, обротали під слідство; чоловік дьору дав, вспів таки, глистомордий; вона вмудрилася в камері плаття підпалити на собі, подумати тільки, спину припекла і лікарі визнали, нівменяєма! коли мій прослідок проліг до психживодерні, вона командувала на трудотерапії, виводила, приводила, туди, сюди, чистьоха, нігті до м’яса обкусані, сигаретки покурює фільтрові, лікар поставляв, знайде ж чорт диявола; є тип жінок, які б і в пеклі, мабуть, отримали владу над чоловіцтвом; володарювати їм звично; вміла вкоськати лисуватого скептика, я вагітна, я твоя, випиши, бо на рушнику вдушусь, до бильця вчеплю, вклякну і по всьому; десь доп’яла кота, няньчила, водила його на пояску від халата, відьомськи розхристана, спати на подушку вкладала і кликала байстрючком, зовсім причмелена; тітки-співпалатниці відчепно давали домашнє печиво і злиплу карамель, щоб задобрити, все одно ж вкраде і кота вночі кине пазурями на очі; попробуй засни; я санітаркою піду, дорогесенький, я юшку з ніг твоїх питиму, повір, я вчудопалю фокуса, всередині млоїть крига, я давно кислоту лободину пила! тоді доза невролептиків позбавила крику і вибила з пам’яті; пусте, немов вона того й ждала: про вагітність на коридорі розплескувати почала, тако хитренько випитує медсестер, скільки авансу, скільки премії, скільки зарплати чистими отримує лікар, на аліменти подам, страна совєтів, справедлива страна, побачте; сестри відказують: прокурор хіба слухає малохольних? кихкоче радо: гляньте, пузо від шприца заколивалось, чи як, позорище вийде! якби друга, до спецлікарні б перевів, нехай мандякає скільки влізе; чогось же вітаміни приписав, і коли недоноска, перетиснувши живіт рушником, позбавила затхлості прілих матраців і колючого протягу з-під підлоги, можливо тоді батьківський опік руку лікаря здригнув для підпису, і остання конвульсія третього свідка вчинила двері на защіпках, витрусила нафталіновий дух зневаги з клунка домашньої вдягачки; роздарувала по палаті цигарки, випросила тарілку каші в паралізованої баби — тра налупитися на дорогу — згойднула на діжці з фікусом осонцений пил, який низько і нишкло залягає після чужої виписки, немов саме повітря скипає непродихно й серпнево для тих, кого доля нагородила давким перехопленим подихом чекання.

Діставши з-під газової плити терпуга, поет навприсядки, до коліна взявся заточувати гвіздка на ключці, і, коли вона бовкнула, — можна щось ваше почитати? — він тільки здмухнув їржу з штанів; воно тобі треба? поезія гине, смерть графоманам, лягай і спи! вона, на диво собі покірна, роздяглася й поклала кліпси скраєчку журнального стола, погасила настільну лампу, як завжди при знайомстві з чоловіками, порівняла поета з істориком, піддобрилась до його пам’яті визнанням, що перший невдаха був неозлілий, винуватий якийсь, невідома провина інколи підбивала на агресивність, вдома моливсь, замолював зірвату психозну свідомість, плачучи крізь сон, кидався і налапував тонюнього молитовника під подушкою, повторював, — Пресвята Владичице моя, Богородице, святими Твоїми і всесильними мольбами віджени від мене, смиренного й окаянного раба Твойого, смуток, непам’ять, нерозум, недбалість та всі погані, лукаві й огидливі думки від серця й затьмареного розуму мого і погаси полум’я пристрастів моїх, бо я вбогий і окаянний, — визнавав себе хворим, надірваним, благав увільнити від спогадів і недобрих бажань, інші ж говорили й приводили, щоб вислухала їхню божевільну гординю; налітав вітер і злегка хмарилась зжовкла газета на вікні, дощ голубиніми лапками шкрібся по карнизі, легкий холод пробігав по кімнаті; вона, приспокоєна легкими докорами, задрімала під гострий звук терпуга, уявила себе нахромленим на голку метеликом, посміхнулась, кумедно притиснула пальчиком ніс; він не звернув уваги, бо вжикання однаково розлунювалось по кутках, ніби невтомна десниця за гирку підтягувала ланцюг вікового годинника і повертала лоскіт незайманої цноти; потім вона посунулась до стіни, звільняючи нагріте місце, вдихаючи запах металу на долонях, що пестили лице, і відчуваючи шельпіт надірваної шпалерини за спиною, кригу сльози на скроні, жалісну втому, бажання забути про все, і кінчик його язика, який лагідно розтоплював сургучеву помаду на устах; вдруге заснула на вдячному згині ліктя, кинулася на дні марева: де я? за одвірком на кухні побачила поета з таблеткою і склянкою води на відльоті; випив, сів на кипу газет, тупим кінцем ключки почухав себе між лопатками, зсутулений одвів погляд від щурячої нори і тричі пчихнув; чудово, завтра о третій годині вип’ю! — ти думаєш спати? — безсоння мордує, осьо прикнокаю щура і влюляюсь, — нехай щастить на нічному полюванні, — надобраніч, мила — вона вкрила голову ковдрою, мов хвилею сонної води, за якусь годину, чи вічність почула благання: пам’ятай сизо-чорничний туман зіниць, пульс блакитної жилки на шиї, пам’ятай підтиснуті під живіт, близькі на доторк коліна, пам’ятай здитинілу, зціловану підпухлість нижньої губи і осторогу збудити тебе, плаксиву; розплющена запитала: чом плачеш? — бо знаєш скільки мене покидали? — побуду, доки обом буде гарно — відіб’ють, володіння для мене означає втрату, — покинь пусте думати, тоді побачимо —хочеш, поїдем на річку, будем пити вино з суницями — добре, милий — будемо купатись і красти на сільських городах молоду картоплю, — добре, милий, — водою з піском вимивати казана і викопувати чаклунський зозулинець на березі — згодна, милий — продавати дачникам низку щупаків, а за виторг купувати сірники і консерви — обов’язково, милий, — виходити до вечірнього теплохода за пивом, — звичайно, милий, — вносити до намету оберемки сіна, — якщо пощастить, і цвіркуна з покосів, правда, милий? — заспокоймося і спимо, сироти ми обоє.

Вранці геній, вузлем зав’язавши шкарпетки на п’ятах, метнувся на міст — Ніна з вікна побачила його одутловату постать, що тримаючи ліву руку на поясі, правою жестикулювала, щось доказувала продавцеві пива; той з блюдечка в кишеню зсипав мокрі копійки, поставив на бордюр п’ять бокалів і підчепив до машини порожню бочку; тоді поет, причесавши п’ятірнею розвітрене сиве волосся, оперся на побічні мосту, з деким ручкався, декому відповідав кивком голови, накупив газет у кіоску, сердечно вклонився продавчині і завернув до підвалу — вона відступила од вікна і дістала косметичку.