Осінь для ангела - Пашковський Євген

І дивна тривога морозила спину; додомоньки завертай, хлопче, багнове питво прохололо в горняті, до дека присох шматок пирога, пахне цибулинням баняк на плиті, крашанки горіховіють крізь пілку; дістань транзистора з-під подушки, піймай "Готель Каліфорнія", місяць двома спарованими черепахами помалу виборсається з сітей чорновітого горіха; перед синім і ностальгічним дзеркалом схлипне наречена, білі зав’язки мимовільно налапає на плечах, замилувана шлюбною миттю, приснись, думкам тюремно без тебе; вже крекнув ключ у замку і згас пласкенький ліхтарик, та й загукали від саду; за селом сінний дух плив, це коней вигнали на пастівень, застояні порвали пута, задніми копитами фиргають спрілу копичку, розворушують давню вільготу серпня; дощу, грибів, дитинного вітру від вітрячка з рогози, настромленого на сірничину, полудневої роси на вербовому листі, скапуючи, лоскотала буряково напражені спини, куряви за волокушею по згорьовано простертій стерні, розлуки, медового, липкого сонця на кволих перед стратою крилах ковальків, спраглого равлика на бідончику, — хлопці тюллю перетнули канаву за греблею з торфяних брил, в’юниться каламуть за в’юнами, — раптовий пах конюшини за возом об’їздчика, що скалиться п’яно з суховилами наперевіс, холодної м’яти, коли лягаєш животом на втоптане пругке котовильце при джерелі, татарникової підстилки по курені, кисло пітного й тютюнового смороду від колоди залапаних, засмальцьовано негнучких, злиплих карт, замість винового туза править бубнова вісімка, на скору виправлена послиненим сірником, перетертого на долонях насіння кінського щавлю, мужньо сизого циганського диму; захоплено, вдавано панібратськи вклякнути навпроти неї, грати на пару, соромитись безсилого віяльця в пучках, відбій кладе на ловко обтягнуті сукенкою коліна, ноги підібгані, на литках малиновіють подряпини будячиння, вітер по канаві гне срібне спідсподу листячко лоху і розмова про лисячий виводок; оно бавляться на горбі, осмілілі від перепелинього крику; програною картою діткнутись до чистого тепла, до органної музики степу, поцілунково багріти, дим щавлевий лишив кислинку на язиці, вона вперше на людях підморгнула тобі; останні суничини переспіли на пагорбах, удруге безнадійним інеєм доцвітуть; розлука з потаємною сліпотою зневаги горбатіла над куренем тоді, коли забутіла, надсадно заревла всенька череда і по збитому розі корови хлистала кров, косинкою замотали, потім одірваним рукавом сорочки; вона гладила, пестила коров’ячі губи, зірчатий, навскіс пропанаханий лоб, тримала за вцілілого на бойовищі рога, такою і впам’яталась на краю скошеного літа: з’єднані за роги худобини рятівним струмом бачимо, — розгорається хльост гарапника над стирлованим бидлом, що вбрід провалює загату торф’яну, смердить збагнілими водами й жахом посічених здухвин, болотяним обрусом чорніють береги, пастух лютує, лиш нам приємно тримати побитого звіра за роги; торішнє небо отепер, зупинись, мила, дихає сінною спрагою, дихає забуттям впередмить того ладанного Духу, що святитиме, будьте свідками, схилені й горді голови нас, молодих, сьоніч. Коли виходили з яру, посоловілий Петро ще забульбенив і занюхав картузом, одступився од світла міліцейського "уазика", який прорубавши натовп на пагорбі, круто завернув назад — патрулювати від клубу до церкви; Петро заспівав, якось хутко вчамрівши і заплітаючи ногами, я мусів тягти за лікоть; оно солома під тополями, каменюка, диви, дай подрімаю, збудите по дорозі назад, о, міліцейська мигалка, нехай собі, завернула, пронесло, колесують настирні, за деревами тінь, спатиму, біжи, доганяй наших. Сплівши руки, плечем до плеча, відходила середня серед подруг; я намагався крикнути й видихнути спиртову печію примирення; я, змалілий над каменем, де друг приліг, насунувши на ніс шкіряного картуза, я мовчав: ти загубишся в молитві, в безмов’ї, в піснях юрби, тільки посіпування жилок на шиї виказуватиме подив, як трапляється, коли побіч бракує захопленого погляду; тоді позвичайнієш і позбавлена чар, будеш підвладна для соромітних жартів блиндарноти в армійських бушлатах; лобом притуливсь до тополі, кора дарувала спокій, пальцями до білого болю втискав очі в очниці і видиво повстало: в імлі за вокзалом купити пучечок айстр і вклонятися перехожим, що чемно підказують дорогу до технікуму; місто з собором над річкою, п’янить чорнобривцевий холод над клумбами, тролейбус пірнає в каштанову тінь, іти безлистою алеєю до колихких дверей, що ранок від ранку скляними крилами злітають від рук твоїх сторопіло, — щастя, це знаючи номер навчальної групи, з розкладу на другому поверсі довідатись про аудиторію, розписано олівцем, підійти і прислухатись, стояти вічно, вслухатися, чути стукіт указки об стіл, чути, сонце оксамитово, оранжево пестить твою щоку, чути, цокає браслетик об парту, самописка закочується під стіл, каблучок туфля муляється об підніжку, заклопотано, скрадливо тріскає, розкриваючись, застібка на косметичці, прохолодно, знедбала сіється на підлогу крейдяний пил; розтягувати подібну на потаємний дозвіл, таку, що зціловує видих — невже? — яскраву, всесильну, всечуттєву, всебажану, наддовірливу мить забуття; глянути, прилігши плечем до стіни; на передній, байдикувато вільній, сімейній, сказати б, лаві вона розмовляє з подругою, затулившись грубим конспектом од викладача, срібна на комірці кофтини нить вже зимно підсвічує отависте русе волосся, ятриться помада нижче губи, яку закушувала на початку заняття, скрегіт крейди з дратівливим доторком нігтя об дошку зривається на суворість, закрийте двері! сісти на підвіконня, швендяти по коридорі, розчісуватись навпроти стенда успішності, слухати постук ножа об фанерку, до якої молодий кулінар нарізає бутерброди за стойкою буфету, бачити смертельно легкий лет кленового насіння — над цегляною трубою, повз закопчене вікно кочегарки, над штабелем дров, над ребристими батареями замість шкрабачки коло порогу, над спортивно одягнутим молодим двірником, що пробує підпалити сміття, над фальшивими векселями листя, нахромленого на обов’язкові зубці граблів, — над твоїм лякливим терпінням, мила; тупцяти від вікна до дверей, рип крейди об дошку знесилює і гнітить бридким безвіллям мільйонолітно спресованих у кусінчику атомів, що сіються на мокру ганчірку, відбілівши до яскравої бентеги перед очима коханої; така доля стиснутих рокованою сліпотою невдах; звільнені твоїм зором, малі, спалахують під вересневим полуднем, давно безслідні, на морському дні напластувались ще до купелі біснуватих, тому нетривкі й білоцвіті, як сам прообраз надії на миттєвий проліт під тугим вихором сонця; викладачка розламує крейду і простягує тій, чиє зрадливе ім’я кине крохмальним простирадлом на оберемок фригідній з теляче розпустними губами; це згодом; сама не відаючи того, помста за помсту, кине володарці Антіохії, а нині щастя повстає запитанням про перерву, — несподівано дзвоник! — вона, середня між подруг, на порозі буфету розстібне гаманця, зблідлі губи затулить тилом долоні, мигне чорнильною капкою на манжеті, заясніє; божечко милий, як ти мене налякав! звичайно відпроситься, по дорозі вирішуватиме безліч справ, впевнено, звично, з виглядом подарованої милості, тягаючи за собою: взуттєва майстерня, збіговисько за парфумами, спроба придбати квиток на Мареничів, додзвонитись до знайомої адміністраторки готелю, збігти до річки, помріяти про нічний човен і лілії на вишневій воді, дзвінок на роботу до батька; радій, радіймо, старого відкомандирували на полігон! тільки тоді зрозумів, що вона відтягувала запросини так малослівно, так забобонно, так щиро, аж випадок вблаговолів нам; щось тоді розсварило, ага, заявилась сестра, роздратовано, спохмурніло, ревниво нипала по кутках, випила коньяку з цитриною, заглянула до кімнати, ви вже? дрібненько посміюючись, винесла магнітофон на кухню, крізь скляні двері долинав ритм аеробіки, запах поту, невитлілий, хижо заздрісний азарт молодої самиці; вона сказала, проведу на зупинку таксі, на вокзал, хочеш, поїдем до тебе, зрозумій, зараз рано, дочекаємось літа, така пригнічена, подруги на парах язичать про любасів, я одна, непошлюблена таємно, — який вересень, яка чиста пора, ходімо! за стільки безнадійних і бездомівних приїздів на останню троячку з стипендії, — білет брав на пів-дороги, — за стільки митарств він вивчив і зрозумів періодичність поклику закоханості, коли без дзвінків, без телеграм, без чистої сорочки в "дипломаті", без гарденії в петельці, без роздумів, без пачки сотенок, без броні на готель, без сигарет на дорогу, без доброго слова на поклін, без провожаючих, без надії, без самого бажання дихати мглистим, сльотавим повітрям без неї, без сну і спокою їхати туди і край; головне: перебути, перетерпіти в кутку на двомістній лаві божевільність очікування, забавити себе чужою, покинутою на полиці газетою, поглядати на маячню блискавок за вікном, здається, наставляють роги над електричкою — вода з лісистого пагорба перелітає відкос, розмиває гравій між колій, як темрява газетний шрифт, звискнули гальма, машиніст попередив про перерваний на всій залізниці рух; каблуком силоміць розсунути двері в тамбурі: стоїмо навпроти покинутого блок-посту, дві яблуні, вишня над купою цегли, смердить прогорілим залізом духовка на обваленому погрібнику, безвіконна, з послідом диких голубів на причілку, халупина дихає відчаєм нежилих стін, до порогу прихилене дротяним стеблом іграшкове колесико-тачка нагадує про давню, їхню й твою дитячу минулість, коли стрілки переводили вручну, довгі сталеві дроти на таких-от колесиках бриніли над коліями, молочним світлом кипів квадратовий надщерблений внизу ліхтар, залізничник, либонь, оцей господар покинутого обійстя, закидав кирзову сумку за спину, підважував і пересовував, переводив на бік ручку з пудовою вагою; їдьте! затхлість пустки, така приємно чужа мені, підмовляла про скороминущість родинних гнізд і птичих осель на покрівлях, як і бажань вмилосердити смутком любові недолю свою і світу; електричка сигналила; з надкусеним яблуком білого наливу в зубах, щасливо всміхаючись поліськими очима, дівчина в оброшеному вище колін платті, з туфликами в лівій руці, світлокоса і показна, простягнула долоню над сходами; поможіть, ой, зачиняє! винувато поглядаючи на компанію і не бажаючи образити рятівника, на мокрій підлозі тамбура хустинкою обтерла лілово засмаглі ступні, вступила в туфлі, проспівала номер київського телефону; вибачте, часто гастролюємо; сіла під футляром скрипки на полиці, мабуть, розпалюючи когось із своїх на сусідній лаві, підтримувала розмову, вчилась розкладати пасьянси, записала й адресу в блокнот, погортала з ангельським пальчиком на губах, здивувалась римованим записам, запросила на концерт; або подзвоните в готельний номер, сама проведу, взнаєте закулісну стихію, всіх наших, для натхнення вам необхідне богемне життя, повітря з шампанського і ясмину, згодні? готель, напевне, центральний, над річкою, зліва од мосту, довідаєшся в адміністраторки, заходь! дозволила винести речі й провести до автобуса, що очікував групу; помахати з телефонної будки, звідки хотів подзвонити своїй і порадувати запрошенням на концерт, нічого дивного, стаю популярним, підемо разом, послухаєм переливи срібла з моцартової зими, — на сукню удягни діаманти і нить бузкових перлин, подарованих сином візантійського імператора, велика спокусниця, торкни груди єлеєм з понтійських жертовників часу проповіді апостола, натри обличчя рум’янами на зразок єгипетських дів, служницю поклич розчесати черепаховим гребенем волосся до пояса, корсетку надухмянити матіолою, талію обтиснути граційним пояском, обірвати ярлик на французському капелюшкові, востаннє гойднись повз дзеркалом, — ходімте! підозріло легка кишеня піджака натякнула на оказію, лапнув, бракувало блокнота, так і є, вкупі з адресою, з ім’ям посіяв на ниві залізничного транспорту; прибивсь до робітничого гуртожитку, нічліг безсонний, до ранку чифірив, читав вірші, за що хлопці нарізали по приватному секторі букет троянд, квіток зо тридцять чотири, і старші чоловіки відводили очі, зустрічаючись йому на змитій дощем алеї; вулиця імені академіка; квіти поставила в оцинковане відро, попросила провести до технікуму, жалілась, батька зрізали на черговому званні, наказує зубрити, про гульки, мовляв, забудь; чекатиму листів до літа, до тітки з практики повернусь, телефонуй, ні, краще відписуватиму, обов’язково, от побач, пригорнися, такий чудний, руки обом поморозило; Боже, які ми ще діти! справді, занадто слухняна, мами нема, то сестрі і старому правлю за няньку; доглянь, нагодуй, випери, все на мені; скоріше б заміжжя звільнило, але довчитися тра, горе, горенько, коли ти погіршаєш; ой, побігла, бо дзвоник; а того вечора з новими, раптово рідніми, хлопцями з робітничої общаги крали на базарі вино, фугаси "Вермуту", в буфеті торгували на розлив, розливальник і сам наклюкався, в кінці черги притулись, ковзни рукою за стойку; порядок; по пляшці на носа; пили на порожніх лотках і смакували половинкою дині; він дзвонив, телефон був безнадійно вимкнутий, він плівся на вокзал: дружбан ліве око заскалив і груди виставив півнем, сікається до приміських, ну брат, ну вон погляді, парню доїхати сорок капєйок бракує; ці петеушники в синіх з блискучими ґудзиками костюмах тиснулися до газавтоматів, бідові, обсипані ластовинням, що блідло від переляку; сором допікав і гнав на ресторанну кухню по нові пригоди, магазини з спиртним зачинені, бравий піднімав комір куртки, копійки ще в кіоску на червінець поміняв, головне потиснути лапіду швейцарові, запізнився на електричку, з горла давились вином, перелазили через гостракувату залізну браму, бо так ближче на трамвай, за спинами сюрчав, заливався олов’яним соловейком, охоронний свисток, він прохромив руку об арматурину, дякувати, одежа вціліла, набирав номер, зайнято, відстав од гурту, містом брів до ріки, на човновій станції об дощаний настил черкали бортами й гупали запізнілі останні моторки, і срібно накипала комарнота під ліхтарем; рибалкою, водяною м’ятою, дитинством до безпам’яті пахло; готель за мостом вмерзав горішніми поверхами в зоряну безберегість, гас самотнім вітрилом музики й легкого тепла, тих гарячими струменями, які обпекли й протверезили тіло витонченої знайомої; після концерту вона чекала попутника, котрому записала адресу, знервована до образи, зустріла на сходах керівника, ресторан, легке шампанське й отак сп’яніти, така поезія, такий фінал! згасли майже всі вікна готелю, без паспорта й не потикався туди; заплакав, здрімнув на бічній лаві гойдливої альтанки, радий листяним шелестам на березі вересневих втрат, які під віком туману ховала ріка, радий малесенькій сповіді сну, з надією на полегкість, радий млосному морозцю під лопаткою, всьому сущому поза сном, хоча й лекше і не пробуджуватись, довго, предовго, до ліпших змін; радий янгольському голосові над бакеном: терпи, вмираючи від розлук, шляхи твої зачумачені сиво; упийсь настарцьованим грішним вином, сором вигоїть, потерпи, сину; прокидаючись на схрещених ліктях лицем до причалу, — дядьки в повстяних куртках під хрипи транзистора заздравно цокали квартою об бутель, посапувала, гуділа паяльна лампа й казанисько на алюмінієвому дроті червонувато, наваристо парував юшкою з помідор, печериць, дичини, — він подумав про щось несуттєве, про номер трамваю на вокзал, і раптово без видимої причини зрозумів, що доля його випробовує, скільки втратити годен до пори, коли й рідніх покине, йдучи за ім’ям Христовим? Покине, бо нема ради, покине спільно з досвітнім інеєм на вбогій альтанці, покине прихисток старизни, самоти, бо зимно й хворо на серці; його торкне, освятить монастирський дзвін, за оградою віковий спокій фрески і богомільна бабуся з джерела набирає воду бідончиком, на паперті безлюдно, проте й фуркіт голубів над дзвінницею вістує й просвітлює рішучу, дарма що неквапну, течію ряс, хрестаті застібки срібліють на спинах, один притримує нагрудного хреста, переступаючи з денного світла в соснову сутінь лампад, і молоденький послушник з окальним приспівом читає псалтир; почуй, Господи, молитву мою, в день скорботи моєї кличу до тебе; раптово від корпусів странні долинув дівочий сміх і, мигнувши зеленооко, виклично, злосвітньо, за клумбами зупиняється таксі; замовляли? настанови мене, Господи, на шлях Твій і ходитиму в істині Твоїй, утверди серце моє в страхові імені Твого; прихиливсь до надвірньої стіни, слухав шелест перегорнутих сторінок і після вчорашнього боязко було глянути на володарок сміху — тихнуть, напевне задивлені на...; озирнусь: юні, по очі запнуті монашки прощально й збідовано притуляли до грудей по букетикові синіх айстр, обличчя, неспотворені чаклунством косметики, світились прощею; з розмови він зрозумів: навідувалися здалеку і тепер гомонять про встигання на поїзд, розгублено зашпортались над багажником авто, таксист після нічної зміни закуняв над спортивною газетою і ніде сумку поставити; він допоміг одчинити залізну пащу, відтак прихляпнув — і росяно потьмянів відтиск долоні; як вони дякували, як зичили благостних літ; брате наш, брате наш; сідали на заднє сидіння, обернувшись, помахували дворуч, мовби стирали весь його клопітний обрій над німими, осадними вежами міста, — незаймана їхня краса вдихне чоловічу впевненість, нині і прісно, сестри миттєві, низпослані ангельським ранком і осіянною цнотою дива, тихесенько нове небо цвіло, стрімкішав від паморозі листопад, сповіданням своїм нагадуючи шельпіт гілочки зацміну.