Осінь для ангела - Пашковський Євген

Ніна згадала про літераторів, чиї книги штемпелювала й ув’язнювала на глухих найдальших полицях, звідки за весь термін роботи не витягнув на світло жоден студент для курсової, жодна вдова заради сну перед клімактичним згасанням, жоден тобі читач, хоча б помилково, для сміху, справді, щось похітливо підземне, кротяче, вготоване на сиру пітьму, мертвонароджене, рахітно головате несли вони в собі; син просив хліба, ви подавали камінь, син молив риби, ви дарували змію, воістину божевіллям звільнившись від Бога; дурепа набита, чого припхалась сюди? послухала лікаря, всюди і всякому тямив піднести послугу, всюди і всякому приятем був, зводив до письменницького підвалу, щоб викувати з мене поетесу, брудно, бідненько, тісненько, буфетниця погиркує на курців, за склянкою горілки з присмаком гарячого олова товклася черга і за крайнім столом лікар сердечно нашіптував мореманському секретареві з щурячими вусиками; своя, своя, будьмо здраві, лучче по грамулі випивай, аніж запійно на кухні, пусте, якщо знову до нас попадеш, виручим і бомажки на роботу ніякої; на зло лікареві мусила б піти з пикатим поетом, дурна, ляклива останніми днями; на вулиці просунула рукопис у заболочену решітку водостоку, раптово знесилена, задихана від біготні на вогняний вихор електрички, впала на сидіння в напівпорожньому з хлібним духмянком вагоні, навхрест руками обняла груди, а поряд бурштиновим намистом мелькнув зустрічний пасажирський поїзд, — купе з гірким профілем Богдана, — і передчуття горя покинуло жінку.

5

Бузиново чорнильна, надсвічена бакеном ріка дихала фіолетовим туманцем на гори в рогатках високовольтної лінії; Богдан, зійшовши з автобуса, дибав хутірською, вилизаною дощем бруківкою; живиця світла сочилася крізь віконницю з хати старої Марії, над Севериновим обійстям шельпотіли горіхи в мокрому ганчір’ї гайвороння, що безборонно і лунко продовбувало плоди; зголодніло янчав кіт за високим Половцевим парканом, здавалось, останні двори вимирали на зиму, руїни монастиря і мох на тополях пахли вільгою пусткою, безпритульним втомливим холодом, заячим сном у соломі, — і брязнули стиха ключі: в собачій шапці і розшнурованих черевиках, затягуючи ремінь на брезентових, заправлених у вовняні шкарпетки, штанях, торохкаючи коробкою сірників, що засіялася в полу кухвайки, від присмерклого порому ступив назустріч дідора з аріанським пласким лицем, на привітання зняв шапку з лисої, як бубен голови, — і потискаючи руку напарника, Богдан уже почувався вдома: за теплою буржуйкою, котру вдвох розпалили і хутко забадяжили чаговий чай, за четвертиною перваку на застеленому снопиками зілля столі, за радісним скавчанням пса при дверях, за розмовами про хуторян прийшов спокій берега; чого, питається, той Василь Половець прилип до Тетяни, кобили дикої? — вона ж сестра йому, свідчили люди з шахтьорського висілку, вагаркою на елеваторі, дівок водила, він пожежником, потім сама підстелилася під п’янезного, дітей покалічених матимуть, кров же їдна; ото день при дні і чубараться, ревниві такі, він в аварії обезножів, ліквідатор, тачкою ганяє старцювати до шахтарів, вона на тринадцять літ старша, втекли сюди, той на похмілля, вночі, двері в хаті шукає, налапав мисник, фіраночку обірвав, шарп на себе, якісь двері замалі, доповз до сіней, лигнув чавуняку помий і віхтя жує, — Танько, чось сушина недоварена! — виповз голий на двір, сидить на дорозі, сніжок налітає на нього, тане на майці, то я до халупи втягнув; набачився вар’ятів, сам Лаврентійпалич ще в сороковому році виписав посвітчення почесного працівника, за справну службу, всього бачив, тільки такому, по-правді скажу, не попустітєльствовали, порядок був... Богдан, відсьорбуючи чай з горілкою, дививсь на кремезного з пітною засмаглою лисиною Северина, — батька лікаря і Сашка, що свого часу порадив це самотнє пристанище, — бачив ліловий, перетиснутий кільцем від ключів; палець старого і думав: отим вказівним пальцем дід викосив людей більше, ніж моровиця, коли замолоду отримав звання, згодом наглядав за випробовуванням бомб, на пенсії, маючи освіту люмпена, завідував радіологічним центром, давав породи для будівництва "аес", його поважали, тепер хоче очиститись від марноти, їсть сиру рибу, мріє про довголіття і склинає Марію; одутловата, немов завжди заспана, в панчохах, що обдертою шкірою злізли до кісточок, на вокзалі по буфетних столах визбирувала надкусні пончиків, жалілась міліціонерові; ніяк не сконаю, чоловік під старість інвалідкою зробив, б’ючи припоном по скронях, бо на голові синців не видно, я попала в больницю, другу групу дали, цеїво пенсії півста рубликів, я плакала, я помирала, а він справку добув про смерть і женитися хоче, я без задньої мислі, просить, зніми з книжки свої п’ять тищ, по санаторіях лічити повезу, горенько мені сталось, переказують люде, курву вдягає в пальто шкіряне з лисячим коміром, молода, неспрацьована, здибав чорт сатану, звичайно, наставила роги, подарунки спакувала і блиснула п’ятами; кажу синові, назад, у берлогу розпусти, до батька не повернусь, то мусіла на квартиру ставати, платила по двадцять п’ять, кругом усе таке дороге, тіки горе моє найдешевше, подалась до сестри, через пів-року вигнала й лодарнотою обізвала, бо який з мене робітник, сказано інвалідка, добре, молодший син на хуторі хату купив, поряд із батьковою, одне наказання ця житка людська, розказала і тросі мені полекшало; чужі онуки зеленькою обливали лице, коли спала на розкладачці, попробуй відмити; сиротилася серцем між осінніх димів, палять листя, раба Господня хутором повз три хати піду, вголос плакати страшно, ще довбехою приб’є, наковталася сліз, що кислотою виїли очі безсоромного світу і всім байдуже, — сержант газетою обтер пітний, до синяви підголений, загривок, розвів руками і відпустив стару, — вона, схиливши сиву пташиню голову на плече, віхтем протирає заляпані манкою столи в їдальні і хапливо хрестить кусінчики хліба, які запиває киселем з гранчака, лице світиться тихим, як у немовляти щастям, від протягу злегка поскрипують двері, сичить вода, Маріє! — гукають кухарки, — ходи-н сюди, помий посуду, бач, розцвіла з весною! панчохи підтягне; цитьте стидомирні, одне на умі, я цілу зиму страхалась, що лікар койко-мєста позбавить, бо встидно перед начальством, — а на квартирі на вуглє розстаратися тра, вдежину теплу тра, годувати, обходити себе тра, то вмолила його до Великдня дотримати, таки послухав, хіба чужий, батьків улюбленець і мої сльози; піду городи садити по хазяях, нагодують, сітра наллють, жаління вислухають, чого ще бідній голівоньці бракує? на веранді помолиться за господарів і під кожухом сиротою здрімне: сни її зимні, відлітувані її літа сущим жалем втепляють, сниться: поночі під підлогу ховає образи, — а завтра рано вставати. Богдан хотів розказати старому про зустріч Сашка і про торжище блуду, та дід вже відкланявся, чемно притримав шапку і зник за дверми, — з темряви долинуло давке бухикання. Від безпросвітного Маріїного вікна віяло могильним суглинком; місяць розбитим бовтуном засох на подвір’ї, на сінному грибку, під який Северин забивсь на ночівлю, оберігаючи серце від хатньої тривоги і лиховістного сну, — наснилося вчора: з виразки на гангренній руці хлище гнояка з кров’ю, відтак біля озера шістьдесят душ вудили рибу й кликали збігти на кам’яний беріг; спросоння втішав себе, що покійники, либонь, на дощ, геть розсобачіли нерви, всюди, куди не втікай, куди не глянь, плазує, гнітить людська неміч, бракує крику, коли з намертво пригвинченого стола, ляснувши шкіряну підбивку на галіфе, стрибають на грудну клітку розпластаного ворога: молодцюваті білочубі виконавці скували по руках і ногах, — не спать! і кип’яча олія лампи заливає обличчя зрадника; в склянці, накритій карним кодексом, буріє всенічний чай і хрумкотить бубликом молодий слідчий, за вікном цукрові грудочки вікон тануть у морочному вареві з чаїнами телеграфних стовпів, сам Сатана п’є вселенський чифір і дроти гудуть доповідями про арешти; кричіть, живі! гукнув сидячи в бункері на випробовуванні нової зброї, вже при владних погонах, з освітою школи енкаведистів, куди загнали після допитів, витягнули з-під босяцького човна, щоб згодом міг цитьнути на академіка з геморойним гуманізмом, йому пояснюй: навіщо й чому? цить! і роби по-моєму, — догідливий смішок виказував злам їхньої волі; так посміювалися й шизануті в камерах смертників, знаємо; для блезиру поглянув на карту, розвішену на голобетонній стіні, для ваговитої паузи попросив "казбечину" і задмухнув полум’я сірника на академічне півколо: давно кричали, їдріомать? — і танкова бригада, наглухо загвинтивши люки, ревнула крізь обпалену вибухом, попелясто німу, безобрійну тундру: кролячооких і лисих механіків, що прикипіли до важелів, витягували з бойової техніки, лунав салют над могилами, волосся висівалося з ребристих шлемів, якими живі прощально вимахували з борта теплохода, котрий відчалював курсом на материк; сказав собі: гріхом менше, гріхом більше, все одно — і відправили нам’яти хвости казахам; до вечора, поки в райкомі сорока заложникам роздавали сухий пайок і замикали двері на вулицю, він обжився в готельчику, орденоносного кітеля повісив на спинку стільця, вглушив стаканюру спирту і, напівлежачи на дивані, писав листа: Маріє, диви там за хлопцями, школа на носі, до паліхмахера зводи, вичухай, викупай, затримуюся по случаю непогоди; та й, справді, пилова буря вдосвіта змела дрантя на покинутих седищах, вдосвіта перекинула забуті в поспіху казани, — сам доглядав за евакуацією, виписали старими грішми по п’ятсот і поганяй, голубе, від полігону; листа поклав на білизну в дипломат, вдягнув "озека", гума приємно охолодила тіло, поглянув на годинник, до заповітного часу мона й без противогаза обійтись, сумку на плече закинув, — хмар не було, проте сильніш заносився вітер, це радувало, бо мусили на бортовій машині везти людський матеріал, якраз за вітряною течією; скраю площі полковник кивнув на райкомівські двері: відчиняти? забзділися, ще пропадуть! відказую нетерплячому до генеральських погонів: вспіється, до нульового часу сімнадцять хвилин! одягнув противогаза, поправив складку на борлаку: випускайте! махнув офіцерам — і день лимонно й оскоминно займався на спеку, і вітер недобре втих, прислухаючись, як заложники мирно розмовляють про роботу, про пасовиська, про житло на нових місцях; да ти панемаш, план горить, вовну на баранах стригти треба, з області дзвінки, давай калим, давай те, давай се, ніби голова колгоспу сам і ягнят клепає, покину, піду в чабани, однако родіна требує, попробуй всякому поясни, хоча б і з цим полігоном, заплатили, переселили і всьо путьом, а дехто ще й просторікує, мало йому! це непорядок, родіна в нас одна, пийнути б чайку зеленого, на сухом’ятку поснідали, спрага, — і водномить очі цивільних (дивилися на білу калюжу, що натекла біля морозивного кіоску, бо морозильники вчора вимкнули і голова райспоживспілки заприцмакував сухим язиком, ніпарядок, пришиють врєдітельство, стільки забули вакуїровати добра) очі пішого й кінного на сто миль довкруг прикипіли до смерчу блискавок: яскрава кислота світла різонула по тінистих верхах дерев, пропекла листя, пропекла зіниці крізь заплющені повіки, крізь долоні, крізь козирки і дечию увагу відволік ящик горілки, — розливали по дармовій склянці і простягали пляшку мінеральної води; хух, полегшало, армія, наша доблесть; доки закусували сухою ковбасою, на крумках хліба затріскотів пісок, знов зривалася буря, на кузові "Зіла", пальнули з ракетниці, і лілова іскриста зоря тліла над вежею темряви, над містечком, пити перекортіло, дротяний ящик з водою і паперова коробка з закуссю підстрибували на бакаях, "бетеери" позаду й попереду харчали димом; кіно безплатне, любо поглянути; зрідка перед колоною рука ваїшника опускала червоний прапорець, військові натискали на гальма, міряли щось дивними приладами, хляпали люки, везли за вітром, пісок наждаково тер по щоках і сік камінним дощем по кабіні, буревій затихав і щодалі цікавіше було споглядати святкову, повільну врочистість гумових постатей з пітними скельцями противогазів, прилади з вітрячками, скриньки з "мікрофонами" на алюмінієвому держаку; вітер гортав сторінки блокнотів; везуть і добре, родіна знає куди, — казав голова профспілки, розливаючи по склянках, — кожному трудодні оплатять за військоматівською путьовкою, стопроцентною; відкорковували мінералку об борти, відпочивали, аж совісно за дармове, тріск бур’яну під колесами нагадував шелест перемотуваної кіномеханіком стрічки, глядачі покурювали, їхали в світлому білокрівному полудні і тисло скроні, думали, від випивки зранку; потім їх викликали в диспансер, годували, як на убій, брали аналізи, міряли тиск, картки обстеження ховали в сейфи; потім вони померли, душі боялися з того світу прилітати на цвинтар до рідніх, вигибло від радіації вороння і вапняні дощі вибілили дороги усіх повернень, здавалося, перст пророка перекреслив збожеволілу пустелю, і небо над степовим кратером промінилось зеленим жахом, білий попіл побілішав від диму спалених пілоток, мундирів, машин, обстриженого волосся, онуч, листів, зашкалених приладів, черствого хліба, гумових, непридатних для риболовлі костюмів.