Осінь для ангела - Пашковський Євген
На посаді керівника радіологічного центру згодився досвід минулої роботи, моя зовсім не фанатична, а майже свята віра в праведність влади вибраних — інакше немічний, безпорадно наївний народ пропаде, як і перші фанатики органів, — моє вміння лигнути склянку до дна, бо всі командні особи п’ють одним духом, мій нутряний страх і босяцька пам’ять душили кавалком холодної каші, яку цапнув з кастрюлі, замахнувшись на пса, запихав рота, давився, щоб звідти, з голодного міста, повернутись до пам’ятного під’їзду з охоронцями, при орденах, на здивування начальства попросити квартиру в будинку поодаль від центру, саме на місці дитячого розпачу, щоб пам’яталось; моя книжечка заслуженого працівника, підписана самим Лаврєнтійпаличем, робила свою справу: кожен, кого приймав на посаду, писав автобіографію на п’ять сторінок, давав згоду в письмовій формі доповідати про поведінку, про розмови, про плітки, про анекдоти колег і я насилу стерплював, щоб не гукнути на зборах, коли під столами умніки грали в шахи: як би ви закричали раніш! однаково вгадував пухирі благань на оцих-о губах під всесильною лампою, — затулилися партквитками, завчили цитати і слухають радіоголоси, гадство, гадство, за що боролися? син запитає; менший в Марію вродився, затурканий сумнівами, обсміює все святе, а лікар, той башковитий, батькову гордість перейняв, так зверхньо і я дивився на шістьдесят праведників, запитуючи: то є Бог? димкувата перепустка гільзи відкидала душу на сортування, — типір по собачому радіо розгавкали про все, звідки взнали? ніби справді з того світу набалакали вбиті, мало по одному разу вас кнокати! ой, мало, мало! Марія корилась, доки виховувала дітей, складала сидора мені на дорогу, бо остерігався буфетних харчів, аякже, враги, отравітєлі, але взяла моду розпитувати, підкепковувати з газет, діти ж слухати охочі, на виховання в інтернат здав, і розлучатися непорядок, піде разбор, бабу розколють на першому ж допиті і кар’єра пропала, терпів, терпів, думаю нє, тра щось робити, по мозгівні огрів і викликав санітарів, характеристика тошонада, полежала, подумала, свої люди залікували, відомий спосіб, але мусив забрати, бо синоньо закінчував медінститут і якось невдобняк йому перед колегами, потім, круть, верть, сама туди зимувати завчащала, — хіба подякує? всьо рамно проворонив Сашка, остограмлюватись рано почав, за батька встидно, патякав п’яний, беру, гортаю Макаренка, щоб перевиховати трудом, взяв закладати фундамент чорнобильської; призначили радником свої люди, може диверсія запланована, чи в проекті недогляд, одним словом, полювання на місці організувати тра, розберися, доповідай, слухаюсь, витягнув під козирок, першим ділом прибив латунного фелікса в кабінеті, його серце гріло, його руки вмивали, його розум до п’ят холодив; зараз дивуюсь, це ж треба під старість так біографію обгидити собі; звичайно, аврали, непорядок по часті політвиховних годин, розпустилися, на, коли хоч, аварію на всенький світ! розгавкали журналістіки, пробрались під виглядом лікарів, приспавши мою пильність нулями на номерах "Волги"; саме собою, пенсія за мовчанку немала, та всередині пече промашка з сином, винуват, недогледів, собаче пір’я, коли він бракований розчин під бухом заливав, якраз відкриття сезону і свіжину пора замочувати на шашлики, емалірована кастрюля на траві, мисливці чистять зброю, забігані гончаки повдягалися під "уазом"; подумати тільки, яка невдяка! судами лякають; та я таких сцикунів, як ви, сотнями відправляв на бойню! здушу за горло і голову вичавлю як тухлу ліверну ковбасу! директора під психотропними ліками допитайте, хто преступну організацію сколотив, звідки йшла допомога? сцикодла молоді, геть безпутні, ніякої тобі чекістської пристрасті, спирт жеруть і біля медсестер по "гео" труться; звільнили, хіба їм компанія, заслужив, лучче довіковувати на лоні, спокій, ріка, пенсія пристойна і Марію під негласний, так сказать, нагляд виписав сюди, нічого язицюру серед дурних розпускати, мені звання з неба не падали, сиди по сусідству, сопи в дві дірочки і не нюняй, залікували, бач; старію, я сам один і нікого взяти за душу: як би ви, злидні й доздихи, слинили на підлогу тоді, повзали, божились, кричали? За осінньою павутиною горизонту згадай дитинство; сидячи на дерев’яній кобилці, тупим дугоподібним скребком на двох ручках зганяв шерсть із розмоченої шкіри, по діжках квасилися в житньому розчині нові шкуратки, окремо, в цебрі, посипані вапном і попелом шкіряні клапті; над майстернею під бляшаним дахом бродив чамренний дух тліну і тріскотіла під босими батьковими ступнями розсипана по подвір’ї дубова кора, скребок уперто скоблив накип жиру, який тилом долоні змахуєш на радісну заметіль мух: зелено рояться над колодою, над коритом, де сохне вимащений дьогтем товар, скребок, здається, дере по живому; чомусь найдужче незлюбив дьогтярів, до яких старий посилав мене з легеньким жбанцем на край села, такі чорнезні до зубів, просмерділі смолою люди в тісній будці з ще чорнішими стінами, покотом сплять і тремтить на змійовику над відром чорна тягуча крапля, — вставайте, дядь! двічі гупнути жбанцем об прочинені двері, ручка липка від гіркого лісового поту, липкий одвірок, липка долівка, в кутку ворушиться, позіхає, встає людина, обтрушує солому на голому животі, рот йому злипся від крутого повітря і мригає на стелі одсвіт вогню, чоловік наповнить твій жбанець і обдарує двома зелепухами, що лежали на підвіконні; обпльовувати, терти об полу сорочки яблука по дорозі додому, там дерев’яна кобилка жде вершника, батько мне шкіри на дерев’яному станку, дерев’янієш серцем, сидячи охляп і поганяючи скребком, думки повільні від спеки, одні березову обдирають кору, другі з підвішеної до ясена, з розпанаханим горлом, худоби, однаково луплять теплу, димно паруючу плоть — і світ: шкуродерня. Лучче б заснути, потрібні ці спогади, як зайцеві тріпер; батько, смикнувши для хоробрості, неголосно докоряв матір за витрати на базарі, — купила медяників і фабричного сукна на штани, — був він чоловічок кволий, лякливо розгублений, неговіркий, завсіди в банякуватому капелюсі, котрого мати погрожувала відібрати для сідала під квочку; батько, замружений і підсліпуватий від вічного зеленого роїння, що виїдало зір, полюбляв пиво в містечку, приходив поночі, плакав, тихо стелився в сінях і жалість до нього перекипіла в помірковану спробу вижити сильним; малому цікаво і залюбки було обчовгувати шерсть на розім’ятій шкірі, і згодом помічав, що під скребком принуки зникають людські лагідні звички, біль за втратами, урочисто тремтливий голос хатньої пісні; цікаво і зверхньо було, возсідаючи на кобилці, поглядати на веснянкуватих приятелів, що стабунилися під брамою; доки сонце напікало лопатки, скусана мухами спина нагадувала решето, свербіла холодом і розливалося по дворі світло маминого сміху; аж увалили з описом, — майстерня закрити, — така злість взяла на сусідів, що впослі, коли розвітрився над проламаним чаном кислий пах, взяли моду втішати матір і заглядати в гранчак, тітки, дядьори, сердитіші за безвільного батька, що й одяг на ньому скорцюбився, збучавів (зігнутий над лампою, з дерев’яними гвіздками на губі, вистукує молотком по підошві чобота) гарно слухати той годинник вечора, що за мить, здавалось малому, вмовкне між тісних стін, ще тісніших від гостювальників; пахла внесена з морозу і розвішена на духовці сорочка, батька забрали і побільшало гостей, мати виганяла на вулицю, дядьки сварили: дід дідом, чого за такого йшла, змилувалася над тобою доля, прибрала, радій, давано по повному; я слухав під вікном і далі, оглухлий залазив за бочки з корою, спав під розбитим чаном, благо, вимерзла волога з вичинених шкір, обкутувавсь ними і плакав, жалівся розпиляній на дрова дерев’яній кобилці: мати моя повісилась від горілки, завтра похорон, сільрадники обіцяли впіймати, то піду до безпризорників — під човен; підібрав здохлого окуня біля причалу, ішов дорогою, кудою мати вела в церкву на зелені свята, сестричка скубала мою руку, суниць на обочині повно, степ і степ, ще й перепілка не кликала спати, ще й бекас деренчливим крилом не полохав над долиною тишу, ще й не сивіла земля на свіжій кротовині за могилою, ще й дика груша, одна самісінька серед шляху, жодним листком не стрепенулася на негоду, тільки вилетів з дупла сич і наосліп шибонув понад житнім полем, там і схоронивсь від грози, що вивалила з-за лісу траурним запиналом, френзлями блискавиць облоскочуючи глиняні лоби пагорбів, до осоки пригинаючи верболіз по ярузі, зриваючи сорочі кубла з осик, заганяючи в ховрашині нори вужів, — несло пилюку, несло торішню, пропахлу солодким мишачим страхом, солому від котовила скирди, несло за вітром гайворонячу зграю, несло магнієвим іскристим клубком зірвану хустку над гречкою і вал дощу наздогнав усі земні втечі; мати випустила руку моєї сестри, ми бігли під грушу, коли з вихльостом гарапника блискавка стьобнула дерево і, перш ніж гримнуло, мати, затуляючи світ, дотягнулася до доньки, — волосся вигоріло під бантом на тім’ї; не відволодали і в землі, прикопували по шию, марно; це згодом підводою наспів старий чоботар і водномить посивів на сивому градобитному полі; ніхто з дідів не пам’ятав, щоб виклало й витовкло всі лани по окрузі, — заходила осінь громадянської бучі; згодом від грому я ховався по погребах, біг до сусідів, свого кам’яного з черепичним дашком льоха батько замикав під грозу, щоб відучити хлопця від переляку, баби викачували страх яйцем, шептухи синіли старечими губами і чомусь відмовлялись від маминих дарів; забирай його, на роду йому написано побиття гнівом як собаці; ти подумай, на службі звик до моторошної луни, в кам’яних мурах стинав лопатками, сидячи на пригвинченому стільці, більше погрози боячись громів революції по підвалах, на гуркотливій задній площадці вагону, коли куняв за кулеметом, зрідка стріпуючи рукавицею іней на піднятому комірі кожуха, і від морозу пострілювали дерева в посадках.
Крізь дрімоту Богдан подумав про пса і змусив себе підвестись, виглянути за поріг, — нях! нях! нях — запах сіна і кислого поту шибонув раніше, ніж мокра собача голова буцнула його під коліна.
