Осінь для ангела - Пашковський Євген

Коли собака, прилягаючи до землі й обминаючи калюжі, на зігнутих лапах доповз під вікно, в світлиці пахло липовим чаєм, стара роздмухувала в сінях керогаз, раденько, взад і вперед човгикала галошами перед гостем, що гомонів: аби хоч записку покинув; прошу нікого не винуватити; тепер срамота, люди казатимуть, квартиру батькову не поділили; мені в своїй благодать, слідчий викликав по факту підозри, мусив пояснювати, усиплєніє на ліцо, скільки йому доказувалось, потягуй культурно, так нє, допився братик, самим душевним себе вважав, убогому милостиню подасть, рибину з безногим на площі розламає, за спасибі і пива слоїк принесе, розкошують; дорікав гордістю мені, а хіба розумів, робота така, з хворими авторитет берегти мушу, інакше такий, як вони, як усі, залякані власними червивими думами; поважаю батькову затятість, йому все ніщо, магістрові чорновидіння, віщунові минулого, йому все загноєне злом; гріх так казати на батька, гроші нам на село присилав, жалів по-всякому; коли призвали на полігони, сем’я голос батьків забула, командирський рішуче короткий крик, портупею на вішалці, обмотані гонучами чоботи, що сохли біля плити, владний всепоглинаючий запах гуталіну, ви росли, виростали, сини мої, напівсиротами, вкупі до їдної дівчини ходили, хіба забувсь? ти згадай, як кожуха вивернув і роги з двох червоних перчин до коміра приладнав, перестрічаєш опівночі під бузиною, курити давай! — і черк кресалом, — ойойойкнув брат, за живота схапивсь, ти втік, та красуня втекла, його ж розбило на місці, вразливий такий, син мій бідовий, жив і жили порвав; горе, людоньки святі, горе, вік тебе горювати, та вже й віку нема; насилу під ранок до хати приповз, півні заспівали й викачали ляк, дівчина ж так і постаріла незаміжньо, силою нечистою приречена на страх ночей, на німоту жаху, коли син собакою шолудивою повз чужими городами, повз, тремтів розпластаним стогоном, два тижні мовчав і потягнув на собі упослідженість; до того застраханий, що біда: хлопці череду пасуть, а завертати обридло, гадюку нахромлять розрубаним рогачилном і гайда за ним, виск, гвалт, крик, мамкання до неба; згадай, ти найбільше, Аркадію, полюбляв засичати гадюкою і збоку гілкою по нозі хльось — ех, тута й здорового мона позбавити памняті! тебе й боялися дужче мідянки, бо сикнеш і мороз посіється дітям за коміри; якось прибігла мати одного, так і так, стояли під клубом, ти руку йому поздоровкатися подав, стиснув добре і рукавом кухвайки трясеш, помалу виповзає звідти вужисько, по п’ятірні тако холодним жальцем лизь, лизь, лизь: бідний нездужав вимовити пу-пу-пусти, стріпував правицею, лихоманно тремтів од плеча, того вже насправді одкачували; ти вихватками чисто злий дух був, так тішивсь наляканими, так милувався ними і ніякого тобі каяття, хоч рубай шию до колодки; Сашко й худобу відмовлявся пасти через тихо гадюк, книжки читав під повіткою, там збоку віконце манюнє було, в кутку лежала розкублена солома, потім приїхав батько, він противився йому мовчки, кажуть, на людях був балакучий, вдома ж напівоніміло упослідженість свою тягнув, розгублений зовсім, зосереджено старий, немов провиною катувався; горе, люди святі, тому й смерть по мене спізнилась; погребли, кажеш, крематорний прах і нікому пом’янути вином галілейським; яка там випивка, мамо, я за рульом, ви вуглє на зиму маєте? чи в больницю хочете лягти? старий рекомендує; новий корпус якраз відремонтували, той, що за котельнею, помните, стояв покинутий, дідиська вікна покрали, тепер пацієнтів побільшало то навели порядок; було кричали про перегіби, тепер самі інвалідність просять; дурних ніколи не бракує; хочте, лягайте, побули б до весни, доки города садити, думайте самі, піду, ще до батька заскочу на пораду, бувайте, мам...

Собака, зачувши останні слова, переметнувся через сухий рівчак, краєм ока помітив непідібрану порожню пляшку, побіг далі, обчухав лоскітні на морді реп’яхи об осокір, постояв, прислухався і заліг перед подвір’ям Северина, щоб гризонути зайду зненацька, з бур’янів, проте машина мигнула до двору Половців і, доки хекав туди, на ганку блиснуло світло, жінка в нічній сорочці пробубоніла через скляні двері: я не сама, приходь серед тижня; не хоч, як хоч; іди собі, вік докорятимеш послугою; зараз гукну, змолотить на просяного снопа; каліч чортова. Чоловік добрів до машини, прокрив дверцяту, закурив, звісив ноги з напівосвітленого салону на підмерзлий пісок, спонурено ввігнув голову; собака, прилігши до землі, закрив лапою жаристі очі, чув сапання нервово роздутих ніздрів ворога, хотів прочитати в його думках підлий намір проти хазяїна, — тоді вп’ється іклами в борлака, кляцне вдруге, всіма щелепами перехопить горло і ривком голови на бік, заплющившись, щоб не осліпнути від солоної крові, вирве гарячий м’ясистий шмат і вихаркне його на здихаюче тіло ворога. Ображений гість переконував себе, що сам роздвоєний, вальтануся скоро, кругом страхи, от і зара, здається, хтось переслідує, повзе по кущах, всюди страшно, кудись іду містом, двоє по п’ятах слідом, під весну лікаря з сусіднього корпусу закабанили ножем, сорок одне поранення; всюди кепсько, з бібліотекаркою облом, геть придурошна стала, марить житлом і свею дитиною, одне затямила, дитині потрібен спокій, дитині шкодить наше спілкування, — красіво сказано! гнів гніздиться в серцях розлучених; звичайно, мусіла б потурати тобі, ощасливив таку, що звикла володарювати; якби ти знав, скільки сил пропадає від брехливих обіцянок, скільки накипає зневаги, що в один день вирішуєш сподіватись на себе, на вроду, на відморожені забуттям нерви, на пам’ять дівочу, коли всіх вас бачила з слиною на губі, нище пояса незасмаглі, буцім розуму й прагнень тільки до пупа; в судомі похоті бачила, знала, приневолювала, зводила з розуму, зводилася з колін, двома пучками пальців гасила зізнання на устах, гоїла опік затиснутого гнотика недогорілої, лишньо тріскотливої свічі, все навкруг підслуховувало; ти, спокусителю, наглим смішком украв, на тиждень звозив до моря, тричі в кінотеатр зводив, малій купив шоколадку; то ж, тверезіючи серцем, доскіпуюсь до дрібниць: до переритої сумочки з телефонним блокнотом, до мовчання за столиком літнього кафе, коли позиркував на голоколінну, що поряд сідала в таксі і скалилась видрою, до поплескування дитини по щоках, до нарікання на брудний посуд; запобіглива, з самого початку обпльована зневагою до історика, пам’ять підсовувала тільки бридке, немов нічого не було, крім тваринне тупого хекання, ніби ми гості, що однаково прагнуть насолод і вдовольняються заздрістю; потрібна тобі для одного, бути сукою, прив’язаною до сучка — і стільки вартує кварта води під старість? такий чуйний, добропорядний кнур! я нагадав про поета, посміялася, можеш ревнувати до паралізованої баби, доглядаю, білизну перу, обіцяла оформити опіку, прописати, квартира трьокімнатна згодом відійде, буде що покинути дитині; поталанило, аж зурочити боюсь... Собака лежав напівсонний, заплющений, прибитий чужими, незвично мертвотними, думками, що смерділи горілою кісткою; здавалось, тонке сверло раз-по-разові буравить голову: гола клініка, клинить мізки, клин підганяє клина, тебе опухлого витягнуть рибальським клинням, клеми позеленіли, країна кленів клинить на слові клин, справді, дах протікає; роздвоєність; ти пригадай, пришестя астролога; міцно збитого, чорнобородого, дещо заїкуватого, немов лякався вибалакувати себе, прислали органи по діагноз; за тиждень він встиг закохати в себе весь бабський кагал, угадував, під яким зодіакальним знаком котра віддалась, вийшла заміж, захворіла екземою, зверталась до знахарів, отримала малосімейку, розлучилася з першим, ходила в церкву, полюбила військового, заварювала любисток на спирту; до астролога мало дітей не приносили хрестити; мої лікарняні приписи медсестри нехтували, замість галопередолу давали вітаміни; він без тіні нахабства поглядав на всіх господарем; закликав його в ординаторську, сам курс гіпнозу вивчав колись, та не тут то справа була, додумав потім, а тоді вибовтав про себе чисто на сповіді, пацієнт пересипав допит премудрощами про астральні стани душі, про приреченість стрільця по відношенню до сузір’я, під яким народилася близька жінка, володарює, привласнює серце, дбає про шлюб, щоб вільніш зраджувати, русокоса, розлучена, розумна, має дитину з дефектом мови, втілює собою скепсис культури, іноді чарівна, їй роковано доглядати відьму, щоб всотати чаклунську мудрість, вона твоя чаша золотого вогню, твоє джерело, твоя мука, твій щит, твій слух, загострений на бойовище, твій злочин зневаги, твоя хвороба між хворих, твоє прокляття серед молінь і клятв, твій страх безлюбов’я, твоя втрата на дні народження; пам’ятай, ми однаково язичеським духом спокус керовані з тобою, тільки я знаю, а ти ні; ми однаково поставлені, щоб панувати ндд блаженними, — слухай і пам’ятай, — прокидайся, цілителю! клятий антихрист, вперше словами віруючого подумав тоді, на обході хутенько минав палату з рукастим, мляво набиченим, бороданем, медсестри аж увивалися біля нього, без мого дозволу йому передали домашній одяг — і щось татарське, навальне вгадувалося в згорбатілій фігурі на ліжку; безкінечні бабські розмови про чорну магію простилалися по лікарні, таблетки переставали діяти, з проколотих пальців не текла для аналізу кров, медсестри ґзилися між собою, йшлося до того, що видерли б одна одній очі, загризли б мене живцем скоріше, ніж волосина впала з обзолоченої ревністю голови мага; коли виписував, він поплескав мене по плечі, так само без тіні зверхності, урочисто серйозний, перламутрові його зіниці закипали прозорим співчуттям; дививсь, дививсь і ні слова, навіть про манію величі змовчав, хоч діагноз йому був відомий; звідтоді моя погорда зійшла на пси, запраглось тиші; так само, як досі жив радісною владою над людьми, збайдужів до всього; перед сном по три рази перевіряю замки; добре братові, перепірнув тривоги, відчайдух, побрів поз отруйні сади, яблука биті гниллю; цікаво, якщо попроситися на інсулін, допоможе? брехня, запроторять в районний дурдом, там і здохну; звідки цей чехівський комітрагізм? позбиткуються охоче, сам знаєш, свої над своїм, всі симптоми переслідування на ліцо, пришиють маньку: прокляли прокляті, казали ж розумники, гріх над юродивими блазнювати, та атеїзм горів вище неба, мій звичний скепсис обернувся бридотою; бридить вечір і вітряний гул по порожніх відсіках порому біля води, старих гидко, сам собі здичавіло бридкий, всюди кроки за спиною, тиха, павуча хода; втекти, на дачі розпалити камін, обкутатись пледом, сидіти в кріслі, попиваючи коньяк, дивитися на вогонь і випліскувати оденки на жаристі дрова; скільки не втікай, а щось нагадає обмотаних гамівними пасами хворих, облущене білило на ліжках, заповнені маренням картки: хтось дихає позаду, озирнутися, значить переконати свою слабину, пора сідати на аміназин, краще внутрішньовенний, головне, уникнути підозри колег, більшість шизануті, тому накинуться на свого; ще треба поголитись, щетина дводенна, нове лезо обов’язково поріже борлака, всюди мариться кров; до електричної так і не звикнув; нудна екзистенція; бридко лягати на інсулін, рік, два від сили, протягну на автопілоті, ну, полікують, ну, дадуть першу групу, все одно амбець; може чорнобильська зараза клинить? ні, прокляття; всьому свій вік, залізо і те старіє, втомлюється, по-науковому; все туфта, в’ялотекучка, шизуха, — з пластмасового наперстка витрусив декілька пігулок на долоню, ковтнув слину і, коли вже захурчав акселератор, пес тріпнув головою, буцім учаділий від людських думок, гиркнув зозла на себе, кількома стрибками попробував наздогнати авто, запчихав від диму, розвернувся й подрібцював до сторожки.

По дорозі собака прислухався — нізвідки жіночий голос сіявся по монастирській стіні; послала доля баберу, що до сказу мене доведе, по війні тридцятилітньою кобилою льотчика, полковника вроді, оженила на собі, втерла носи шістнадцяткам; вибір був, хоч куди; порода сказалася; вміла підмахнути; по закордонах жила, по санаторіях ніжилась, минуле, буцім чорти хвостами накрили; гебісткою була, таку вдачу мала, що три віки гарцювати могла, завідувати підлітковими клубами, співати ветеранських пісень, отримувати ювілейні медальки, очолювати походи по місцях бойової слави, та підкосило, діти машиною влетіли під "камаз", там автогеном тіла вирізали, ноги старій віднялись і вслабла на вуха; кричиш, кричиш, доки допетрає, гримаса безсилля наллє смолою кожну зморшку на лиці; гукає: коляску на балкол! пери вчорашні простирадла! запни рушником горло! кашу манну давай! лікар щопонеділка підтверджував пульс немовляти, серце, заведене на століття, казав, нехай частіше служанка робить масаж поясниці, наніч обов’язково ванни з морською сіллю, вигрівайте ноги, ну, я пішов; добре, що стара недочувала; ще по дорозі з роботи про постіль мрію, та думати про відпочинок і розслабити нерви боюсь: тазик замоченої білизни просмердів ванну: отримати розтирання в аптеці, забігти на пошту по ветеранську пенсію, загодя уявляючи пральну дошку старечого тіла, куди треба втирати ліки, піддобритись, завести розмову про опікунство: дитина в батьків, стає балувана, а привезеш, стара може виперти на вулицю, пора оформити все по закону; так, ніби виходжу за неї заміж; ні, за тих, кому вона вкоротила віка; хитра бабера до лесбійства гне, кожне нагадування зводить до того, що минула прислуга стибрила кольорового тєліка; правильно зробили, винесли в покривалі, а то як, задарма твої дришляки витягувати, увихатися з судном, тарганити коляску на скрипучих колесах; і ні прописки постійної, ні сімейного даху над головою; одне добре: спить, як убита; здоров’ячко кінське; гостей приводити заборонила, аякже, послухаюся тебе, задрихнеш, телефон у вітальні, проте й чоловіка путнього встидно закликати сюди, в берложище безсилого гніву й котячої шерсті по кутках; перетерплю, випрацююсь, змалечку до мозолів привчена, ще й безвільні самці привчили думати за кількох; за одне долю дякую — за самотність; за полохливі затяжки сигаретою; розвішу білизну в коридорі і на кухні закурю, котам підсуну тарілку з прокислою манкою, чомусь пригадаю козу, яку доглядала вдома малою, вреднюча така коза, дійницю між колін вибивала і хоч ти плач; пам’ятаю, як зараз, отакенний щурисько в кутку сидів, очима світить, замахнулась, а він на гумовий чобіт стриб, айяяй, ноги зватніли, по стіні на подвір’я вигреблась, кажу мамі, більш не вступлю до хліва, а вона мені: диви-н яка дівка, розпанькана яка! по спинярі кулаком, за коси шарпнула: а вигулялась на материних хлібах! щур бідну лапнув, подумаєш, диво! тепір соромно вдома признатися: ходжу за вередливим бабздном; від неї козою тхне, бородавка за вухом волосата, губи в засохлій каші тремтять, хитрує з пропискою, буцім всеньке її життя втиснулося в єдиний подих благодійниці на паспортний штамп; дихне і по-всьому; ага, ще й припоном до ями не вкладеш; будем бачити, перетерпіла історика, витерпіла стількох, перетерплю й віковічну совдепівку, комсомолку на пенсії, активістку за вдачею, генеральшу по прозвиську; підсипати б якогось трійла, та експертиза допетрає; чогось так багато курити почала, від малої в туалеті ховатимусь, догоді треба здихатися котів, ще заразу якусь, глистів до рота занесе, бідна моя дитина; котам сипону диндерва, якщо стара здогадається, відповім, що то епідемстанція труїла пацюків, коти зжерли дохлого; все одно прожене; наказувала ж котів за поріг не пускати; розвела тічку; оце життя, боятися за чужих котів і забувати про свою дитину! голос затих, ніби жінку покликали в кімнату; собака ще малу мить постояв, прислухаючись до мокрої стіни, — серце ночі билось розмірено, дитинно, чисто, — радість просвітлення від зла перекипіла в спокій за хазяїна; і пес почвалав до сторожки.

31

Раптово знесилений, напівсонний, в бушлаті з піднятим коміром, спиною притулившись до плити, поромник мріяв так і померти: з просвітленим серцем і втомленою подякою; перш ніж собака пазурями дернув поріг і склорізно дернувся об скло звук даленіючої машини, тривала ляклива дитяча тиша, і, відганяючи думки про гостя, намісник берега зрадів богопокинутій кволій німоті, не голосу навіть, а подиву: ти гнівався на смертельну зорю, що пропекла дьоготь часу і сама гине від стужі, пізно плакати, пора звикати; святиться молитва, радій, в наближенні царства близька надія.