т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

Фу, дурниці! Чого б мали подивлятись у мій бік?

- А далеко ще?

- Ні-ні, панунцю, зараз, зараз. Ось ще минем отой лісок і вже.

Я ліска не бачив, заспокоєно дивився в тьму. І вогкість поля хвилювала груди.

Але конячки так само тюпали, пачкарі шепотілись, в’йокали. Давно минули і лісок, і ярок.

Але, врешті, зупинились. Десь внизу миготіли вогники, ріденькі, убогі, як манюсінькі, забуті вуглики багаття.

- Що там? - здивовано спитав я.

- А то, пане, село... Ая, село, панунцю - дуже охоче пояснив мені Тодось.

- Село? А до чого нам село?!

- А то, паниченьку, для того, же мусимо збігти в него на хвилю, аби сі порадити з товаришами. Ая... А пан уже тут най собі побудуть. Ми хутенько.

Діялось якось все не так, як уявлялось.

Я мусів лягти з валізками в якийсь рівчак, а пачкарі поїхали в село.

З рівчака мені видно було тільки небо, густо покроплене синюватими, жовтими зорями. Деякі дрібно сміялись і сміх їхній здавався мені лукавим, щось знаючим, на щось натякаючим. «А ми щось знаємо, а ми щось бачимо. А ти ні.»

А чи не встать мені та не піти собі геть від цих моїх приятелів? Кинуть їм валізки, хай собі шепочуться.

І вернутись назад? Прийти і сказати: я злякався і кинув літературу в рівчаку, мені здалися пачкарі непевними.

Уявляю, яку міну зробив би Евжень. Уявляю широко розплющені очі Лози, посмішки. А література? А наш «Селянин»?

Тихо було в моєму рівчаку, тихо і тоскно. Дрібно й лукаво сміялись зірки, важно й помалу тягнулись хвилини лежання. Але я твердо чекав.

- Паничу! Де ви?

- Ось..

Ходімо...

В голосі щось непевне. Ох, щось неприємне, солодке, запобігливе, заглядаюче в очі.

Ну, дурниці! К чорту ідіотські підозріння!

________

Вже зовсім сіріло, як ми спустились в село. Сонні, обкутані сивим туманом ранку, стояли затихлі, мовчазні хатинки. Ще ніде не було ні руху, ні гомону. Навіть собаки спали, затишно заклавши голови під теплі боки свої. Тільки ми втрьох безшумно прокрадались по вулиці, тривожно вдивляючись в кожне вікно.

За селом зовсім розсвіло. Перед нами луг лежав, зелено-сивий, з димом туману, з сіро-зеленявою стьожкою річки.

- Слухайте! Та видно ж усе! - не витримав я.- Куди ж ми підемо. Де кордон?

- А там! - показав на річку Тодось.- Але то нічого; мовчіть, паничу.

Там, за тою стьожкою річки? Там кордон. І ми будемо його тепер переходити, під поглядами сторожі, яка ходить десь за тими сивими кущами? Що за нісенітниця?!

- Та як же це можна? Нас же побачать.

- Ні-ні, панунцю... Тут у нас це як-раз найліпша година... Ми вже знаємо. Ви йдіть, не бійтеся... Вже доставимо вас...

А очі не дивились на мене, в голосі щось хистке, непевне.

А чорт його побери, все одно, не вертатись же тепер!

Через річку мене переніс чорний. Підставив мені спину, я сів верхи, він міцно схопив мої коліна й поніс, як лантух пшениці, схиливши тільки трохи набік голову.

- А фіра є вже? - спитав я на тім боці, турботно озираючись по кущах.

- Є, там чекає… - хапаючи валізки й біжачи вперед, сказав Тодось.

Я побіг за ними. Кущі стояли непорушно. Червонів далекий край неба. Фарби ставали виразніші.

Поміж кіп я помітив віз, а коло нього постать дядька.

- Бачите? - нашвидку озирнув до мене Тодось, хитнувши на віз. А очі оббігли моє лице якось занадто пильно.

- Ми кордон перейшли вже? - спитав я.

- Уже, уже... Зараз поїдете.

Кущі стояли недвижно. На довгім просторі їх не видно було ні душі. За річкою луг синів, за лугом село. Все тихо, все спокійно. Чудно. Де ж погранична сторожа? Спить?

Але то не моє діло. Швидше, швидше б на віз.

Ось і віз. Коні добрі. О, які добрі, одгодовані коні! Клуби ситі, аж вилискують; шлеї міцні; хвости густі, розчісані. Дуже добрі коні. Віз теж. Якийсь навіть не селянський,- драбини глухі, колеса тонкі, люшні зелені.

А чого дядько так кутається в свиту та шапку на самі очі насуває? Холодно йому?

- А скоро, дядьку, доїдемо?

- Скоро...

Голос глухий.

- Скільки ж візьмете?

- Да скільки же взять з вас? Чтоп нє дорого, рублєй с п’ять?

Якось кумедно балакає... П’ять рублів? Це зовсім дешево. Якийсь недосвідчений. Ціна до Проскурова не менше десяти.

- Добре. А скільки верстов до Проскурова?..

- Скільки?..Да вьорст с двайцять восєм буде...

Що він сказився: двайцять вісім? Та тут сімдесят вісім мало!

- Сідайте, панунцю, сідайте! - раптом заспішив чогось Тодось.

Я хутко озирнувся.

- А що таке?

Та не добре тут стояти. Побалакаєте десь далі.

- А правда.

Я швидко сів на віз. Валізки були вже вмощені і я почував їх під собою. Візник мій теж забравсь на передок і взявся за віжки.

Я вийняв гроші й заплатив пачкарям.

- Цілую руці! Дай боже щастя. Най пан бог боронить панича. Щасливої подорожи!

- Дякую, дякую... Рушайте, дядьку.

Дядько рушив. Пачкарі хутко пішли в протилежний бік.

Я вмостився, глибоко зідхнув і з полекшенням озирнувся. Ну, кінець, їдемо вже.

Чудесний ранок! Сонце ось-ось вийде. Небо свіже, червоне, оранжеве. Повітря легке, чисте, хоч пий. Який комічний візник, все кутається, в такий ранок...

Але куди ж він на кущі їде?! Там же мусить бути лінія кордону. От маєш, ще як-раз в пазурі пограничникам завезе.

- Куди ж ви, дядьку, їдете? Хіба ж туди дорога на Проскуров?

- А ну-да, туди...

- Та що ви, бог з вами... У другий бік звертайте! Та це ж як-раз лінія.

- Нєт... Я добре цюю дорогу знаю... Она как-раз цяя самая...

Що за ідіот такий?! «Цяя самая»...

- Та що ви кажете?! Ви не