т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

писали вірші, прокламації, оповідання, статті і листи до Центрального Комітету з безнадійними вимогами грошей. До Евженя ж у нас було таке відношення, як у газетного репортера до продавця газети. Але... Обміркувавши всякі обставини, ми постановили перевести мене в групу транспортову і доручити переправну валізок на той бік.

В той же день я сів на потяг і, яко член транспортової комісії, виїхав до кордону.

 

________

 

 

До тої станції, де я мав злізати й де повинен був мене чекати рутенець Курбас, я їхав досить одноманітно й безбарвно. Єсть люди, які люблять певність свого становища. Я не люблю цього. Ну, що було гарного в тому, що я був певний, що поїзд не завезе мене замість Тарнополя в Гусятин? Нудно.

Зате, коли я зліз з поїзду, моє становище зразу змінилось. Нудної певности вже не було й сліду. Перш усього, на станції ніхто мене не ждав, як було умовлено. Чи чекать мені тут Курбаса, чи рушать кудись далі? Чи, взагалі, я попав туди, куди слід, чи ні? Ні в чому я не був певний.

Станція була малесенька. З кожного кутка тхнуло упертою, насторожено-завзятою, хоробливо-дражливою польською мовою. До кого я не звертався по-українському, всі робили страшенно ображений вигляд і по-польському одповідали, що не розуміють мене. Повз мене декільки раз пройшов жандарм з байдужим виразом чоловіка, який вийшов собі ввечері на прохід. Усе це, а також і жандарм, що виходить на прохід, не могло давати певности.

Я ще трохи пождав Курбаса і вийшов за станцію. Переді мною стелились шляхи у всі боки, направо, наліво, вперед, назад, не то, що на залізниці, де рельси зарані намітили неодмінну лінію твоєї пути. Я міг піти куди мені найбільше подобається.

 

________

 

 

Правду казати, я не пам’ятаю добре, як я опинився у Курбаса. Здається, я його зустрів версти за три від станції.

Не пам’ятаю також подробиць перебування у нього. Пригадую тільки, що мене ховали від батьків, наймичок, од собак, котів, навіть горобців у вишнях. Для цього запхали мене десь у сіно, яким я й годувався разом з кайзерками, котрі приносили мені брати Курбаса. Балакали зо мною пошепки, що-хвилини озираючись великими очима назад і блідніючи; за кожним голосним гомоном на вулиці мертвіли й мінялись на лиці. І на кінець мого лежання в сіні до того мене загіпнотизували, що я почав сам на себе дивитись, як на щось дуже страшне, як на якусь велетенську бомбу, котра, боронь боже, розірвавшись, може винести в повітря батьків, наймичок, собак, село, Тарнополь, Галичину, а то може й цілу Австрію. Я навіть перестав ворушитись у сіні, щоб якоюсь бур’яниною не наробити лиха на весь світ.

Це, розуміється, трохи спиняло природну жвавість мого характеру. Тому, коли Курбас сповістив мене, що він уже попередив пачкаря (який був у другому селі), що той на мене вже чекає, коли розказав, як іти туди в те село, коли вивів у поле й попрощався, я був щиро вдячний йому за всі його послуги. Лишившись сам у полі і бувши б не таким безбожником, я повинен би був упасти на коліна і подякувати богові за свободу. Але я вирвав бур’янину, замахав нею над хлібами і, насвистуючи, пішов до того села, де жив мій пачкар.

Це було недалеко, верстов п’ять з гаком. П’ять верст я пройшов ще до полудня, але коли кінчив гак, сонце вже ховалося за далекі тополі якогось фольварку і по дорозі хлопчаки з торбинками з боку, немов туристи з біноклями, гнались за миршавими телятами, зганяючи їх додому. На мене дітлахи дивились такими ж здивованими очима, як їхні телята дивляться на нові ворота.

Як розказав мені Курбас, так все й знайшов я: біля села завернув уліво; довго йшов понад городами; на городах росла картопля, соняшники, цибуля. Так, усе так. Над рівчаком верби. І верби були. За вербами хати. Єсть і хати. А коло хати мого пачкаря повинно бути дві тополі. Хм! Майже коло кожної хати по дві тополі. Тут уже не зовсім усе ясно було для мене.

Я довго вибирав собі на свій смак хату і вибравши зі скромности найпоганшу, пішов на неї. Не доходячи до порога, я почув плач дитини. І не так плач як якусь симуляцію щиру й ведену з справжнім артизмом. Сліз не було в голосі, але голос так верещав, що можна було думати, з дитини там живою здирають шкіру.

Я зазирнув у сіні й крізь розчинені двері в хату побачив молодицю в чорній короткій спідниці, що стояла коло печи в позі задуманої людини. З півтьми ж хати нісся вереск дитини, якій здирали шкіру.

- Слава Ісусу! - голосно сказав я.

Жінка хутко повернулась до мене, а вереск зразу обірвало, як нитку. У жінки було до того худе, виснажене лице, що здавалось, їй щой-но тільки натягнули на череп чиюсь стару, пожовклу шкуру. Очі здивовано й тривожно дивились на мене.

- Слава на віки,- пробурмотіла вона.

Дитина знов розляглась плачем - очевидно, вона нічого більше не ждала для себе цікавого.

- Скажіть, будь ласка, чи це хата такого-то? - запитав я.

Жінка неймовірно дивилась на мене.

- А вам навіщо? Та цить мені там на хвильку, най би тебе лихо зацитькало!

- Та чи це, чи ні?

Жінка вагалась.

- А як це, то що?

Хм! Конспіративна особа. Значить, це й є та хата.

- Та я той, що мав прийти сьогодня до Тодося.

- Ага! - проясніла вона.- Ну, то заходьте до хати. Тодось зараз має вернути, його немає, але за хвильку сі верне.

- Як немає?! - здивувався я.- Таже ж мав чекати на мене?

В лиці жінки промиготіло якесь замішання.

- Та замовкнеш ти там, байстря ти моє. А пропаду нема на тебе. Цить, кажу тобі!

І вона занадто сердито кинулась до столу, з-за якого нісся той вереск. Я придивився й побачив там хлопча, яке лежало на лаві, пацало ногами й кричало з надзвичайною байдужістю до всього на світі.

Схопивши малого, жінка винесла його на двір і посадила на землю так, що той аж гекнув і