т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

Справа накручувалась. Коли начальство пускається в розпитування, річ, значить, набирає серйозного характеру. Начальство, значить, в такі моменти переживає наплив думок, які не хоче виявляти, обмежуючись запитаннями.

- Та хто ж... Я - Тодось та Максим Прибережний.

- А третій хто?

- А то наш пан... Маємо до станції запровадити..

Постать підійшла ще ближче. В руках їй була палиця, звичайна, традиційна палиця начальства, яка самим богом була доручена першому начальнику.

- Так... А пан звідки?

- А пан... Пан собі їдуть, проше пана війта, до станції. От і валізки панські.

- А в валізках що?

В голосі все більш та більш строгости, упевнености в собі, свідомости свого призначення і підозріння.

На останнє питання Тодось не зразу одповів. Він скинув капелюх і промовив:

- Нічого, прошу пана... Усякі річі... Ая...

В голосі Тодося не було не певности, ні самоповаги. Товариш одступив трохи назад, мені здалось, що він разів зо два озирнувсь, немов вибираючи напрям, яким йому найкраще побігти. А начальство, навпаки, підступило ще ближче, придивилось до мене і нахилилось до валізок.

Прощай, літературо! Прощай, «Дядько Дмитро», і ти, «Селянине», «Гасло», прокламації, прощайте!

Але в той же мент я почув, як мене обхопила енергія жалю. Буває й така енергія. Є жаль, гнітючий жаль, що кує думку, волю, але є жаль що стріпує людину вогнем і бажанням боротись.

На великий жаль, мене обхопив вогонь боротьби. Е, чорта з два, пане війте, я тобі так дам мої валізки! Це вже ти почекаєш!

- Моє поважання пану війту,- голосно і з спокійною повагою промовив я. В моєму голосі навіть ласкавіть і приязнь зачулась до пана війта.

Але пан війт тільки муркнув щось і звернувсь до Тодося:

- А ну... що то за річі там?

І хитнув на валізки, закликаючи розвязати їх.

Тодось нерішуче подививсь на мене озирнувсь на товариша, котрий одсунувсь ще більше назад, повернувсь до війта й пробурмотів:

- Пан війт хотять сі подивити?

Тут я знову вмішався.

- Ну, розуміється, пан війт хотять сі подивити! - строго звернувсь я до Тодося.- А для чого ж би, ви думаєте, пан війт наставлені війтом? Щоби допускати всякі злочинства? А, може в наших валізках є щось забороненого? То як собі гадаєте, пан війт мусить очі на те заплющити? Розвязуйте, чоловіче, най пан війт сі подивлять та пустять нас своєю дорогою. Прошу пана війта, яку пан війт хотять найперш сі подивити? Перепрашаю, що пана війта затримаємо трохи, але пан війт сами розуміють, що инакше не можна.

Моя покірливість, моє признання влади війта не загинули марно. Начальство не любить сумнівів у їхній владі. Пан війт пильніше подивились на мене.

- А пан де їдуть?

- Я, прошу пана, їду до Львова. Та мені, знаєте, випала одна неприємність і я мусів от тут наймати собі фіру до станції. Але, прошу пана, хай пан собі тим голови не сушать, най пан сі добре роздивлять, що то за річі. Тодосю, прошу хутенько розвязати й показати пану війтові, що маємо в валізках.

Мені в темряві не видно було обличчя Тодося, але, думаю, він мусів пильно вдивлятись у мене.

Пан війт прокашлявся. В кашелю було трошки м’якости і ніби нерішучости.

- А кгм! Але тен... чи пан везуть щось такого... Кгм! Може пан спішаться, то тен... то я й так вірю...

- О, ні... Пан війт, я розумію, виконує свій обов’язок, пан війт...

Але пан війт уже твердіше промовив:

- Не розвязуйте, Тодосю, не треба...

Тодось хоч і не думав розвязувати, але з великою охотою підвівся.

Таким чином пан війт не подивився в мої валізки. Я тому дуже не радів трохи згодом. Пане війте, чи ви собі десь там почуваєте, що ви своїм занехаянням обов’язку змінили весь напрям життя людини? Мабуть і за фляшкою вишнівки вам у голову це не приходить. Та й не треба,- бо ще не знати, чи на добре вийшло б людям, якби начальство почало міркувати над такими питаннями.

________

Ми визволились. За якісь хвилин сорок ми вже були далеко за селом. Я сидів на своїх двох валізках, а пачкарі на передку. Конячки бігли добре,- жваво, дзвінко і впевнено цокаючи копитами об тверду землю.

Небо, темне й глибоке, розсунулось, поле таємно темніло, ховаючи в собі всякі можливості.

Але мені спокійно було. Хіба я не сидів на своїх любих валізках, так чепурно, так любовно упакованих Евженем. Евжень, Лоза, рутенці... Вони, мабуть, сидять десь у цей час надворі. Рутенці, підстрижені, в дешевеньких, але чистеньких комірчиках, пускають «віци». Евжень мугикає «Варшавянку», якось кумедно випнувши нижню губу.

Пачкарі шепотілись. Про віщо? А яке мені діло: мало в людей може бути всяких справ, про які вони не хотять голосно говорити? Хай собі шепочуться. Зараз буде кордон. Ми обмотаємо ноги ганчірками і тихо, мовчки посунемось в густу, таємну тьму, намацуючи очима кожну тінь. Шелестітиме погрозливо сиве жито, в житі сонно пискне пташка, писк пташиний збудить у серці щось забуте. Тільки зорі мовчазнії, кроткі, зорі тихі, що все знають, що все бачать, сумно з ласкою дивитимуться вниз.

Вохкість поля гіркуватим свіжим пахом бігла нам назустріч. Бігла довго врівні з бігом коненят. Мені почало здаватись, що навіть занадто довго. Десять верст не так уже багато, а вже години зо дві та й більше їдемо.

- А далеко ще? - питав я кільки раз.

Пачкарі хутко озирались.

- Ні-ні, вже недалеко.

І що-разу мені здавалось, що вони занадто хапливо озирались, занадто поспішно й заспокоююче одповідали.

А конячки все тюпали. Минали межі, звертали в ярки, їхали долиною. І часто мені здавалось, що ось ми зараз станемо. Тодось тихо, глухо скаже: «тпрру... Вставайте, паничу» і ми безшумно позлізаємо. Пачкарі нахилятимуться у всі боки в позі наготовленого до скоку звіря, вдивлятимуться очима в тьму. Потім обмотаємо ноги, валізки на плечі і тихо, як тіні, посунем у тьму, таємну, погрозливу, загадкову. У тьмі десь чекають нас і друзі, й вороги.

Але коненята тюпали, пачкарі хитали у такт воза головами і