т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

так государствені! Та що? Ви знаєте, хто вони такі? Один - жид, а другий якийсь... хто його зна, тож щось там... Чорний - жид. Якось хвамілія жидівська така... На прошенії видно. Обоє подали... Полноє дознаніє согласні дать, аби разом не сидіть... От так товариші!

Я сидів приголомшений. Потім схопився й побіг у тюрму. Замойченко бреше, це він по злобі, це не може бути! Це неможлива річ, в кого ж ми вірили, за ким ішли, кому хотіли все своє життя віддать? Це не може буть!

Але в тюрмі все підтвердилось. Я на власні очі бачив прошенія. Одне було від Бориса Нухимовича Розенштайна, а друге - Григорія Івановича Пояркова. В губернію послано телеграму і завтра буде тут полковник.

Макар Авдієвич сяяв. Тепер кінець цьому нечуваному становищу. Ач, жидова паршива, вона сміє командувати! Подумать тільки,- перед ким трохи не на витяжку доводилось стояти, перед жидликом!

Але що за молодчина полковник! От хто знав, як їм дошкулити: разом посадив, гризіться, мовляв, а ми вас і злапаємо! Ха-ха-ха! Психологія!

Я не знав, що мені робити. Поля знала про всю історію, але її не було дома. Куди вона могла піти? Що вона думає?

Я знов побіг додому. Але Поля не заходила. Я пішов у клуб, може вона мене там шукає. В клубі її не було, але була компанія - пристав, двоє поміщиків, земський землемір і ще якісь люди. Вони балакали про історію в тюрмі. Побачивши мене, вони всі так і кинулись до мене.

- А що? Ага! Ну, що скажете? Як же там «товариші»?

Всі були задоволені і всі були обурені тим, що були обмануті. Не дивлячись на те, що вони не ставились прихильно до «важних», таємність їх і сила робила на них вражіння. Вони «їх» поважали і боялись. Кого? Якихсь жидків, якихсь пройдисвітів, які навіть з собою не можуть ужиться…

Я ще більше хотів бачити Полю. Вона, мабуть, у фершалки.

Але й у фершалки її не було. Не знайшов я її й у «товариша Шльоми».

Зате я знайшов скрізь те саме, що в тюрмі і в клубі.

Город був повний тою історією. «Царевичі» перевернулись в звичайних «жидків».

- Та бить їх, падлюк! - пам’ятаю, кричав Власов, бакалейщик.- Що з ними церемонії розводить.

І всі перекупки слухали його з співчуттям і теж кричали щось з обуренням.

Я знов пішов у тюрму. «Чорного» звязали, бо він бив кулаками й ногами двері карцера. Білий об’явив голодовку і вимагав, щоб Струка забрали од його камери. Але Струк стояв і, казали, навмисне лаявся найбрудніше. Серед уголовних був заколот. Одні стояли за «важних», а другі кричали, що «важні» дуже заважничали й що вони такі ж арештанти, як і всі, і нема чого з ними «ваньку валять».

Полі все не було.

Я знов пішов додому. Вона сиділа у мене. Я аж похолонув, побачивши її,- під очима сині круги, ніс загострився, очі божевільні.

- Що з тобою? Де ти була?! - жахнувся я. Все пальто її було задрипане, наче вона бродила десь по болоті (тоді була одлига).

Вона тупо подивилась на мене і немов байдуже сказала.

- Я ходила гулять... Ну, чув ти, що в тюрмі було?

Я бачив, що байдужість її ховає за собою цілу катастрофу і, тримаючись принципа «бий по гарячому», рішив щиро й по душі поговорити з бідною дівчиною.

Перш усього, я одверто й рішуче висловив перед нею власне вражіння. Нас обдурено, це - факт; ми були ідеалістами, але дійсність, як і завжди, сміється з ідеалізму. Нас покарано за довір’я, але ми мусимо твердо й покірливо винести кару. Хай вона нам буде наукою.

Ці люди - не те, що ми уявляли. Хай так, ми смиренно приймемо цю науку життя і одійдемо од цих людей. Ми не будемо смішними в очах других і сховаємо нашу колишню довірчиву прихильність до них. Всьому буває своя пора. Буває час, коли уявляють себе розбійниками і, вискочивши з-за шафи, вбивають дерев’яними револьверами «проїжджих купців».

Але не можна все життя сидіти за шафою і з дерев’яних револьверів убивати проїжджих купців. Настав час, коли життя навчає нас, що шафа є шафа, а не ліс, і що «проїжджі купці» - не проїжджі купці, а Петрусь, Івась і т. д. Настає пора, коли людина серйозно вже починає дивитись на своє призначення в житті, коли приступає до діла, до тверезої роботи. Цей час і для нас настав.

Я передаю цілком об’єктивно все, що я говорив. Здається, в цьому нічого не було ні дурного, ні смішного. Все логічно, просто і справедливо.

Але - я вже казав - логіка для Полі була наче капелюх. Хочеться - надіне, хочеться - скине. Ось наприклад. Вислухавши мене ніби з увагою, вона раптом питається:

- Так тобі вже смішні твої ідеї, в які ти вчора вірив?

Ну, що їй на це говорити?

- При чому тут ідеї? Я тобі кажу, що ці люди...

- Ні, лишімо цих людей, де твої ідеї ділись.

- Мої ідеї зо мною.

- З тобою, а ти на волі?

От маєте! Ніби як людина має якісь ідеї, так неодмінно мусить бути в тюрмі.

- Та до чого тут воля? Ну, я на волі, так що з того?

- Нічого...

От і вся аргументація.

- Слухай, Полю, не будь дитиною, подивись в очі дійсності, як доросла, розумна людина. Годі забавок, фантазій, час покинути все це і братись до справжнього життя. Ось я подам на Височайше прохання, щоб прийняли в університет, давай поберемося і будемо жити. Ти сама бачиш, що ті люди, котрим ми так всею душею віддавались, не такі, якими малювала нам наша фантазія. Їх таємність нас вабила. Коли таємність цю знято, дійсність стала перед нами цілком... Годі вже нам бавитись з єврейчиками, дворниками, не личить це ні тобі, ні мені. Всьому своя пора... І небезпечні ці забавки. Добре ще, коли віриш, а тепер - це тільки безглуздя. Подумай, що було б з твоїм батьком, якби нас якось запідозріли і забрали. Я тільки тепер чую жах. Що ми робили?!