т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.
Пристав до двох поросят відносився скептично; у всякому разі не ставив їх в такий щільний звязок з арештом невідомих. Але він добре знав тепер, що то за суб’єкти ходили за ним завжди, як він иноді ввечері завертав до салдатки Ярини. Раніше він підозрівав тут ревнощі, особисті чуття, але виходить, пахло «государственим». З цього приводу пристав, як казали, збирався писати рапорт про революційний заколот у Гнилятині й Гнилятинському повіті, а також про свою діяльність і небезпеку для свого життя, на яке було вже кільки замахів. Говорили, що приставу вийде якась нагорода і повишення по службі.
Батюшка о. Контатов вважав невідомих за антихриста і його диявола. Щиро він так думав, чи ні, але в проповіді він, принаймні, так пояснив мирянам і гаряче радив усім висповідатись і причаститись. Для цього навіть звелів швидше полагодить церковну кружку, яку перед тим диякон Гундосов розбив в «нетрезвом відє».
Ми з Полею тільки посміхались, чуючи такі балачки. Але у всіх балачках нас тішило одно: всі - і вищі, і нижчі кола - цілком визнавали надзвичайність наших товаришів. У всіх, чи ворогів, чи прихильників, була несвідома повага і страх перед цими таємними, могутніми людьми. Всі без всяких дебатів, як цілком природну річ, визнавали, що ці люди - люди иншого світу, з иншими чуттями, розуміннями, бажаннями, з иншим відношенням до всього.
________
Але справа з утечею посувалась дуже помалу. Минуло з місяць, а ми ще не могли навіть рішити, до кого краще підходити з пропозиціями: до Безродного чи до Замойченка.
А, власне, нашій рішучості дуже заважала одна обставина, а саме те, що Безродний і Замойченко займали пост в різні черги. Коли підмовити навіть обох, то й те мало би помогло, бо коло одної камери в той час стояв би Замойченко, а біля другої Курка: коли там Безродний, то тут Струк.
А як провести по коридору повз камери уголовних? Як вибратись через ворота, де стоїть цей здоровенний Серьога?
Коли б вони сиділи в одній камері, все таки було б легше. Але що про те думати!
Ми ломали голови і вдень і вночі. Поля навіть схудла і все сиділа біля вікна, дивлячись у тюремний полісадник. В квартирі, як звичайно, стояла тиша і чути було, як осінній дощ з свистом носився у голих вітах дерев. Перед ворітьми тюрми світили лихтарі і видно було, як швидко збігали вниз по склу краплі води. Видно, як вітер шпурляв дощем на всі боки, наче стояв серед вулиці й одбивався од когось, хапливо повертаючись то сюди, то туди. Від цього язички лямп у лихтарях миготіли, пригинались і почували себе неспокійно.
Ми теж почували себе неспокійно.
А ті двоє, таємні й невідомі, жили собі десь, там за мурами, в клітках і, певне, й не догадувались, що було круг їх і через них. І ніхто навіть не бачив їх, крім адміністрації тюрми.
Один раз тільки я й Поля підгляділи одного. Ми якось пробрались у тюремний двір, підбігли до загорожі, спеціяльно зробленої для важних, і крізь щілину бачили, як одгулював свої десять хвилин «білий». Він, властиво, був не білий, а швидше жовтий і жовтизна його була «м’яка, ніжна, кротка», як казала потім Поля. У нього повинні були бути сині очі,- ми цього не могли розглядіти. Він ходив, заклавши руки за спину. Високий, з кучерявою борідкою, похожий на Олександра Невського, як його малюють на іконах. Пам’ятаю, комір піджака його був піднятий і видно було сорочку без комірчика. Часто задираючи голову, він дивився у небо і, Поля казала, що лице його було таке любовне та тихе, наче він гуляв десь на березі річки тихим вечором. Вона трохи не додала «і закоханий». Але, згадавши мабуть, що партійним не личить кохатися, замовкла.
«Чорного» ж ми не бачили ні разу. Замойченко казав, що той більше біга по загорожі, ніж гуляє. Сам густо-смуглявий, безбородий, тільки на горлі пучечки кучерявих волосинок, ніс загнутий,- чисто, як галча. Він шпурляє камінцями, для чогось підстрибує, у небо не дивиться, а все нишпорить очима по стінах загорожі. Так і паси його очима, бо й не зчуєшся, як не стане.
________
Я теж схуд. Я почав мало спати,- ті двоє не давали мені спокою.
Я не насмілювався мати проти них незадоволення. О, боже борони! Але я почував, що вони мене гнітять. Ці люди були занадто близько коло мене... Раніше, в університеті, чи й тут, я тільки знав, що вони десь суть, що вони роблять щось велике, що їм треба помагати, «инакше сором жити», як любила казати моя Поля. Але мати їх так близько од себе, почувати їх звязаними з собою, вплітать своє життя в їхнє мені не доводилось. І це мене руйнувало, збивало з мого ґрунту. Я не робив гімнастики, обідав, коли прийдеться: я балакав с мужиками на «ви» і червонів, коли по старій звичці, говорив їм «ти». Власного дворника Опанаса я почав боятись і не балакав з ним, бо говорити «ви» після «ти» не мав сили, а говорити «ти» - це значить увійти в конфлікт з Полею.
А на Полю як сказ найшов у ту пору (який же й довів її до загибели). Присутність «партійних» запаморочила їй і так не дуже ясну голову. Прокламації, книжечки, якісь збірки з шевцями, звожчиками, трохи не босяками. Скажи їй «робочий» і вона трохи не вмлівала од захвату. І я мусів теж лазити з нею цілими вечорами десь по закутках, виловлювати шмаркатих єврейчиків і заклопотано балакати з ними про «швободу», називати їх «товаришами» і забути про те, як я стріляв з рогатки цих самих «товаришів», коли вони ще бігали біля нашого дому з традиційними хвостиками позаду. Я теж хвилювався, змагався з єврейчиками і навіть сам ніби вірив у серйозність всього того.
________
