т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

Ввійшла таки Поля.

Я хитнув їй головою і сказав «добрий вечір», роблячи в позі випада маленькі круги руками по системі Мюлєра. Мій принцип: ніколи ні при яких обставинах не покидати того, що почав робити.

Розуміється, Поля зараз же за це розсердилась.

Не дивлячись на всі свої емансипації, вона ніколи не могла збагнути тої ідеї, яка проводиться до кінця.

- Ти не можеш перервать на четверть години гімнастики?

Хоча тон був такий, що можна було чекати якогось вибрика з грюкотом дверей, я все ж таки хоч кротко, але твердо одповів:

- Ні, Полю, не можу... Ти знаєш мій принцип...

Вона не дала договорить.

- Я не про принципи прийшла з тобою балакати. У мене єсть важна справа. Я тебе прошу... Чуєш?

Її лице, справді, виявляло щось незвичайне.

Правду кажучи, мені тоді не дуже подобалось ні лице її, ні постать, ні характер.

Лице її було довгасте, дуже бліде і якесь таке, як бувають булки, спечені без блиску. В цій довгастій булці були вліплені двоє очей, похожих на чорненькі ґудзики од черевиків. Ґудзики ці завжди непокійно і з напруженим шуканням крутились на всі боки. Постать була тонка, плескувата, з запалими грудьми.

Моя наречена не ходила, а все спішила кудись, все турбувалась, все боялась чогось. Поговоривши з нею годину і зоставшись потім на самоті, чоловік себе почував так, ніби після гуркоту, гамору й хапливости їзди в поїзді опинився в тихій-тихій хаті.

Ми були вже давно заручені, але я, так мовити, лише принципіяльно мав її за свою наречену.

Мій принцип: в сем’ю кожна половина мусить вносити свою долю; я мав внести працю, а вона - гроші. У батька ж її був чималий хутір, який він і давав за нею. (Між иншим, потім, на щастя, виявилось, що хутір був перезаложений і крім того належав не тільки її батькові, а ще й двом братам його. Але це не стосується до історії.)

- Ну, Михайле! Ти перервеш свою гімнастику? Мені ніколи.

Я зробив круги згори вниз, потім переставив ногу і почав робити знизу вгору. Між кожним змахом рук я міг їй одповісти.

- По... че... кай... За... раз... скінчу...

На жінок твердість характеру впливає, як на запального адвоката «предусматрівающая статья»:

Поля шпурнула торбинку свою на моє ліжко й мовчки з обуреним виглядом сіла на стілець.

Коли я скінчив свої вправи, вона мені оповіла таку історію. (Я, звичайно, випускаю гарячу передмову її, яка більше торкалась моєї персони, ніж історії.)

Тиждень тому, на другий чи на третій день, як я виїхав, на станції у нас арештували двох добродіїв. Арештували так несподівано, таємно й загадково, що сам жандармський ротмістр Кочетков на знав, кого й за що він арештував. За годину перед прибуттям кур’єрського № 14 Кочетков дістав з губернії телеграму з наказом арештувати двох злочинців, які мають такі-то прикмети і їдуть в купе першої класи. Таких, дійсно, знайшли - і арештували.

Вони не боронились, не противились, але - їх (з наказу з губернії) звязали й під вартою двох десятків салдат одвели в городську тюрму.

- Ти уявляєш? Двох десятків! Уяви собі тільки: звязали і під конвоєм двох десятків... Ти розумієш?

Я нічого не розумів, але це було, справді, досить дивно й таємно.

В тюрмі ж їх моментально розрізнили, розсадовили по різних камерах. А камери пильно-пильно ізолювали; поприбивали над вікнами «щити», випорожнили сусідні камери, щоб не було зносин ні з одним чоловіком, а до дверей приставили спеціяльних дозорців. (З цими дозорцями вийшла ціла катавасія: ніхто не одважувався стояти біля таких «важних» і таємних злочинців.) Але найголовніше те, що ніхто нічого не знає про цих людей: хто вони, звідки, куди їхали, повіщо - невідомо. Сами вони абсолютно нічого не говорять, мовчать і більше нічого. Паперів при них ніяких не було. Цілковита тайна.

- Ти розумієш?

Я сидів з похмуро-заклопотаним виразом.

Власне, клопоту мені від того особливого не було, але показати це Полі було б так само розумно, як ударить педеля по плечі й заревти: «Пролетарії, єднайтеся».

- Так... Треба буде той... гм!.. А вони хто - есери чи есдеки?

Поля аж крутнулась на місці.

- Ах господи. Та кажу ж тобі, що нічого невідомо!

«Ні, та якого ж чорта, голубко, тобі треба од мене?!» - хотілось мені запитати мою наречену. Але я ще більш похмурився й глибокодумно пробурмотів:

- Умгу!.. Так... Треба буде той... Очевидно, серйозні партійні люди.

- Я теж так думаю,- з захватом прошепотіла Поля.

Треба мати на увазі, що моя наречена тільки й мріяла про «народ», партії, бомби, страйки. І щоб все це було страшенно таємниче, щоб побільше конспірацій, шифрів, паролів. Вона навіть мені посилала з Гапкою зашифровані записки.

Признаюсь, в той час і на мене наше одкриття, себ-то, що це були серйозні партійні люди, зробило таки вражіння. І знов зробило тільки тому, що ми ніколи не бачили справжніх партійних людей. «Політичні злочинці» не раз бували під доглядом Макара Авдієвича (батька Поліного), але що це за «політика» була: аптекарський ученик, синок Фінкельштейна, якого я кожної вакації ловив у нашому саду на яблунях і обривав йому вуха. Двоє чи троє «аграрників», добродушних дядьків з Козубівки, з яких один завжди возив нам дрова. Був один семинар, небіж батюшки о. Кантатова. Але цього арештували за те, що був п’яний і, вириваючи з корінем вуличного лихтаря, кричав: «долой просвєщеніє!!» Його хутко випустили. Сиділи раз з сусіднього містечка фершал і фершалка, одна модистка, писарчук с воїнського присутствія. Все це були люди яких ми знали, в яких не було нічого надзвичайного, які десь так само, як і ми, хоч і звали себе есдеками чи есерами, але справжніх есдеків і есерів не бачили. (Я і Поля були есерами!)

Ці ж двоє були партійні люди, справжні, дійсні, загадкові, могучі, надзвичайні. Це були ті, які десь здалеку наказували нам, контролювали наше життя, судили нас. Це були ті, осуду яких так боялась Поля, які примушували клекотіти турботами, таскати кудись якісь