т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

Винниченко В. К.

ОПОВІДАННЯ

Том 5

Почалась ця історія коло того часу, як я оселився над Дніпром.

У цю пору з Якимом сталася якась зміна. (Будь я тоді більш підмітливий, я б зразу побачив її.)

Він, наприклад, перестав лаятись і критикувати моє «ательє», хоч так само, як і раніше, задихався, видряпавшись до мене.

Моє ательє було просте горище одного старенького будинку. Замість вікна була дірка в покрівлі. Дірку цю ми зробили з хазяїном з тою умовою, що я, виїжджаючи, на свій кошт знов затулю її одідраним шматком заліза.

Я вже з місяць там жив і ніяких змін в моєму ательє не сталось. Так само треба було вилазити до мене по вузенькій драбині; на горищі були ті самі бантини, сволоки, коміни, об які Яким неодмінно стукався то головою, то плечима. І павутиння висіло всюди брудними, товстими пасмами, як коси сивої відьми. Павутиння це з чисто-відьомською впертістю чіплялось на спину, волосся, на лікті. Пахло все тим же димом, сажею, мишами і глиною. Нічого не змінилось.

А тим часом Яким уже не плювався й не називав мене «поетом» (це була одна з його серйозних лайок). Він тільки з кротістю витирав піт, здіймав з ліктів павутиння, обтрусював порох з капелюха і часом з видимою симпатією озирав мою «майстерню».

Замість ліжка у мене був гамак, прив’язаний під бантинами. З мене цього було досить. Навіть не досить, а далеко ліпше, ніж ліжко. Гамак висів як-раз під діркою. Ввечері я завжди міг бути наодинці з небом, темним і таємним. Завжди вітер, весняний квітневий вітер, ніс мені із-за Дніпра всі пахощі, які рождалися на довгих його луках.

Якимові раніше все це здавалося смішним і «поетичним». І тому він страшенно радів, як мені приходилось у дощ підіймати одідране залізо й прив’язувати його. А як вода капала на мої картини або підмочувала полотно чи фарби, це для нього була найбільша втіха.

Тепер же він навіть почав помагати мені припинати мою «штору» і рятувати од дощу «писанину». На горищі в такі хвилини ставало темно, дощ тарабанив по залізу покрівлі, старий порох і глина, намочені дощем, прянно пахли. Але було так затишно, так сумно! І згадувались дитячі часи, коли ми так само, бувало, вдвох сиділи у дощ на горищі. Тоді ми туди забирались для всяких таємничих і злочинних справ: курити, робити патрони, ховати нашу дитячу нелегальщину.

І раніше Яким не любив «поезії спогадів». А тепер навіть сам зачинав їх. Сидячи на товстому сволокові покритому плахтою, він задумливо слухав шум дощу і чогось посміхався. Але не іронічно, як завжди, а инакше, якоюсь такою посмішкою, якої я ще не бачив у нього.

- Мабуть усі пожильці дивляться на тебе, як на домовика? - раптом несподівано говорив він.

Дійсно, на мене весь двір поглядав з інтересом і насмішкою. А покоївки й кухарки напевне вважали як не за домовика, то принаймні за його близького родича.

І знов Яким чудно посміхався і прислухався до чогось: до шуму дощу, чи до чого другого.

Коли ж дощ проходив, ми знов одпинали «штору» і сонце прожогом веселим вогнем заливало гамак, мольберт, бантини, павутини. Кутки ставали жовтими і видно було якісь старі коші, поламані відра, укритий порохом одинокий черевик, в якому, мабуть, сходились по ночах миші. А в дірку з Дніпра лився мокрий дух дощу, молодої трави, розігрітий сонцем, лився гомін города, гудки пароходів, дзвінки трамваїв, крики, обірвані шматки катеринки, гавкання собак.

Яким уставав і підходив до дірки. Він почав подовгу стояти в ній і дивитись мовчки, з тою-ж чудною посмішкою. А раз, постоявши так, не повертаючись, сказав до мене:

- Слухай... А знаєш, яка єсть одна хороша сторона твого... вибач, горища?

- Ні, не знаю.

Він не зразу одповів.

- З його чудовий краєвид... А сам краєвид...

Він знов, пам’ятаю, помовчав і все так же, стоячи до мене спиною, заговорив:

- А краєвид... дає ідею... щастя... Ти знаєш це?

Я цього не знав, а тільки, мабуть, почував і тому мене вразили його слова.

Дійсно, коли він пішов, коли я став у дірці й подивився, я почув, що це іменно те, що сказав Яким. Дійсно, не само щастя, не захват красою, вставав у душі, а іменно віра в щастя, туга за ним і непереможне, жагуче прагнення до нього.

Я що-дня бачив, що-дня переживав це, а не знав як сказати. Чому? Не знаю. А чому Яким це сказав?

У той день я цього не питав у себе, а тільки довго, довго дивився. Далеко на обрію в фіолетовім тумані темніли ліси Чернігівщини. На них легко, обережно спиралась грандіозна синя дуга неба. По ній тонким квачиком хтось провів пухкі смужки рожевих хмар. Що там за тими далекими стінами лісів, в далечині туманів? Нічого особливого. Там живуть чернігівці, звичайні бідні дядюшки. Вони уперто боряться з голодом, риються в землі і вимовляють не «кінь», а «куень». Але чому ж так тягне туди до них, за них? Чому здається, що там за тими лісами є те, до чого так тужно прагне серце?

В той день я не працював; мені сором було братись за мої маленькі, жалкі фарби. Мені хотілось руху, хотілось бачити людей, посміхатись до них. Мені хотілось пройти під балконом, де часто стоїть та дівчина з червоною квіткою в чорно-синьому волоссі.

На подвір’ї, пам’ятаю, клопотливо бігав з аршином у руках хазяїн будинку. За ним поспішав чоловік у фартусі і з товстим олівцем за вухом. Мій хазяїн-дідок з кострубатим неголеним лицем у синіх жилках. Очі йому завжди непокійні, заклопотані і така сила круг їх зморшок! Йому б уже можна було спочинути. Йому, власне, треба б уже було оселитись в моєму ательє і подумати про те, що з його видно.

Але дідок про те не думав. Щось міряючи, він тривожно дивився в очі бородатого чоловіка у фартусі,- здавалось, що од цього бородача залежить усе щастя