т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.
Мені стало скучно. Це було навіть не нове. Скільки про це говорилося, писалося! Це, іменно, «поезія».
Я перестав подавати репліки й декілька раз навіть позіхнув. Яким помітив це і замовк. Але ще довго не йшов додому.
Місяць вийшов з-за покрівлі і став над нашою діркою. Моя зірка поблідла і зникла. Небо одсунулось вище, зорі розступились, ще б пак: сам король неба вийшов на прохід.
З городського саду по засріблених покрівлях будинків перекочувались до нас меланхолічні хвилі музики.
Яким не рухався. Я заспокоївся: очевидно, він нічого певного не знав про мене. Правда, разів зо два ми стрічалися під балконом. Він, навіть, якось чудно й пильно вдивлявся в мене, немов щось вивіряв. Але мало де ми могли зустрітися? Ні, він нічого не знав. А ця розмова просто звичайна його манера щось вигадувати.
- Ідіоти, їй-богу, люди,- раптом з усмішкою в голосі заговорив Яким.- Стільки є способів зробити своє життя радісним. Стільки є хорошого на світі. Або бояться, або просто лінуються, або чорт їх знає чому не беруть того. Ну, хай мужик робить, той що з голоду пропадає і не вилазить з ненависної, остогидної праці - тому не до будування. Ну, а такі, як ти?
Тут він повернувся до мене.
- Молодий, здоровий, незабитий... Тільки будувать щастя. Ну, чого ти киснеш? Чому енергічно, свідомо не візьмешся до свого щастя. Що тобі треба?
- А ти чому?
Як холодною водою облив я запал мого Якима. Він нічого не сказав і знов одвернувся од мене.
Мені стало шкода його і я навіть не посміхнувся.
Тільки місяць вгорі посміхався. О, скільки він чув висказаних і невисказаних планів щастя!
________
Після цеї розмови Яким став рідше заходити. Може б він і частіше бував, та я не сидів дома.
Починався травень. Бруньки дерев на очах оберталися в листя, листя розливало на всі боки пахощі, сонце розгрівало їх, вітер розносив по вулицях, по закутках. Скрізь були розчинені вікна, з вікон визирали люди, всі жадно, як Юдеї в пустині манну, збирали ротом, очима, грудьми той теплий, хвилюючий дух. І всі були п’яні від його.
Я не міг сидіти на горищі, я занадто близько був до сонця. Воно вже з шестої години обливало мене з ніг до голови. О дев’ятій моє «ательє» було, як тепла запашна ванна. Намагнічений сонцем, я мусів кудись іти, мусів до когось говорити; енергія сонця не має нічого спільного з хмурістю й покоєм. Це могли би підтвердити навіть кухарки й покоївки з нашого дому. Вони всі співали, миготіли в вікнах, щось витрусювали, блискали зубами, очима, навіть лаялись рухливо та радісно. І на мене вже не дивились з насмішкою, вони вже розуміли, що на моєму горищі в такий час не так уже й погано.
Деякі заговорювали зі мною. Вони дивувались, що я так рано виходжу з дому. Иноді я, дійсно, рано виходив, годині о семій. Мені треба було руху і хоч подивитись на балкон. Це було необхідно для мене. Я знав, що о семій годині її не буде там, навіть о дев’ятій навряд чи вийде, останній же час вона рідко й удень з’являлася на вулиці, але я мусів пройти під балконом. Хіба то вона любила, щоб їй виходити?
Розуміється, її не було. Я з байдужим виразом лиця дивився на вікна коло балкону і старався угадати, перед яким мені треба стати на коліна й молитися. Не вгадавши я йшов далі. Дворники змітали вулиці. Я помітив, що весною вони цілком инакше це роблять, ніж зимою? Зимою вони дивляться в землю, вигляд у них діяльний, суворий і рішучий, сніг і бруд вони кидають вам на ноги й не беруть на себе за те ніякої відповідальности. Весною ж вони в землю зовсім не дивляться, спершись на мітли вони охоче балакають зо всіма, кому єсть бажання їх зачепити. Підмітаючи в промежутках балачок, вони делікатно й обережно чекають, поки пройде прохожий.
Я любив дворників, особливо того, який підмітав під балконом жовтенького будинку. Не знаю, який він був зимою, а тепер це був чоловік з дуже розвиненим громадським чуттям. Він ніколи не був сам: то з покоївкою, то з кухаркою, то ще з якою-небудь дамою. Він з приємністю вступав і зі мною в розмови, а надто після того, як я подарував йому на пам’ять срібного карбованця. Від його я дізнався, що панна з балкона була сестра «учителя гімназії» і жила у нього, що у неї був ще один брат «тарелійський (артилерійський) охвицер» і що вона сама «дуже приятна баришня». Але останнє я й без його знав.
Від балкона я йшов далі. Куди? А хіба не все одно? Коли чоловік має повні груди сонячної енергії, йому байдуже, куди йти. Скрізь любо, аби були люди, листя й небо. Бо сонце не любить покою, воно мусить з людей переходити в листя, з листя в людей, з людини в людину.
Я ходив по садах, вилазив на кручі над Дніпром, дивився в зелену знизу і синю зверху далечінь і почував, що люди можуть бути щасливі. І коли я забалакував з ними, то ще більш упевнявся, що це мусить бути: вони вміли гарно посміхатись. Той хто не може бути щасливим, той не може гарно посміхнутись.
А надто в цьому мене переконував Яким. Цей реаліст тепер просто сяяв, як саме сонце. У нього була ще більша потреба руху, ніж у мене. Видряпавшись на моє горище, він вертівся в йому, як перепел у клітці, коли йому покажуть перепелицю. То вигляне з дірки, то сяде, то знов схопиться, заспіває, одсуне мольберт і весь час говорить, говорить, говорить, говорить. А потім раптом схаменеться, тикне руку і, як той самий перепел, який побачив одчинені дверці клітки, прожогом
