т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

Мені було смішно. Мені стало так смішно, що хотілось догнати старенького, піймати його за пальто, обняти, одвести на горище і сказати: «Дивись, дідуню, бачиш? Отож, покинь свій аршин і сиди тут».

З вікна полковницької кухні на мене дививсь денщик і кухарка. Денщик широко посміхався, а кухарка строго й допитливо провожала мене очима. Ах, ви ж мої червоні, простодушні пики! Я-б вам щось сказав, якби ви не були денщиком і кухаркою.

Ах, я всім людям сказав би щось, та всі були денщиками або кухарками.

А охотніш усього я сказав би тій дівчині, що так часто стоїть на балконі.

Коли правду сказати, я тільки туди й ішов. Що ховатись? Бо коли я підійшов до того жовтенького будинку і перебіг очима по балкону, що прилип до нього, як ластовине гніздо, коли не знайшов там тої, яку чекав знайти, я зупинився і вже не хотів далі йти. А коли, простоявши з годину на розі, як поліцай, все-таки не дочекався, то виразно почув, що мені хочеться додому, що мені не треба вже ні руху, ні людей.

Я прийшов до себе й знову стояв і дивився з дірки на Дніпро, на далекі ліси, на широкий, ваблючий простір. І знову, як завжди, туга солодко занила в грудях, але я знав уже, як вона називалася.

________

І це виявив мені Яким! Той чоловік, який казав, що «всі ці пташки-канарейки, вірші, картинки, скрипочки і таке инше не варті одного виправдуючого присуду присяжних ідіотів». (Він як-раз кінчив свою службу в адвоката і мав одчинити власну канцелярію.)

Але хіба це була одна зміна в йому? Коли б я міг в той час бути уважним, я одразу помітив би її. Я ж навіть не думав над тим, що Яким зовсім мало «приставляв». Так наче я його знав не змалку, а всього місяць, наче не знав, що Якимові «приставляти» так само необхідно, як пташці-канарейці співати.

Бувало, Яким дуже рідко приходить самим собою, а раз-у-раз в образі кого-небудь, хто найбільше вразив його. Ось між сволоків, бантин, павутиння, пробирається зігнута постать. Вона підходить ближче, але це не Яким, це людина, яка знає собі ціну, яка строго оцінює инших, повна самоповаги й холодного, жорстокого досвіду. Це - новий прокурор палати. Він почуває себе чудно і ніяково на якомусь горищі, але не губить своєї самоповаги. Він говорить і це не Якимів голос, це щось сухе, безстрасне і безнадійно-серйозне. Яким молодий, з темнорусявим волоссям, але перед тобою сивий, висхлий добродій з жовтим носом і лисиною. Спочатку смішно, але де-далі то стає ніяково, що такий поважний гість зайшов на це горище.

І враз, як в кінематографі, прокурор зникає. На його місці - суб’єкт з нахабно-хитрими очима, з проворними, заученими рухами і характерною кацапською мовою. Це товстий, жулікуватий крамар з бакалейної на розі. Його голос, інтонація, його навіть черево. Яким худенький і стрункий, але тут виразно стоїть товстий чоловік, якому трудно повертати все тіло і який більше оперує руками, короткими й пухкими.

Як це виходило у Якима, я не знаю. Знаю, що ніхто в гімназії не міг краще за його «приставити чеха», «капернаума» (попа). «Буш тихо?!» - і весь клас бачить, як живу, товсту, червону пику нашого добродушного Карла Францовича.

Не раз Якимові радили іти на сцену. Але він навіть сердився й серйозно був переконаний, що його «натура реаліста, емпірика, критично думаючої людини».

Хто знає? Може й так, може й це сиділо в йому. Бо чим же пояснити, наприклад, те, що будучи в першій класі гімназії, він примушував мене їсти разом з ним дерево, бляху, ганчірки, навіть кінський і курячий гній. Він, бачите, хотів дослідити точно й на власному досвіді, через що люди їдять одні предмети, а чому не їдять других. Чому можна їсти хліб, а чому б не спробувати, яка на смак трава або папір?

Дійсно, він не любив задовольнятись тим, що знали другі, він хотів по-своєму робити. Коли він був в соціялістичній організації, то також хотів вигадати свій спосіб пропаганди класової ворожнечі. Він, одягнений паном, виходив на ринок і починав лаяти мужиків, виясняючи їм, що вони - худоба, нижчі істоти, які повинні служити панству, бути нерівними, слухатись начальства і т. д. Не знаю, до чого доводила дядюшок така пропаганда, але Якима вона привела до тюрми, з якої вирятувала його ця здатність «приставляти». Він удав такого дурнуватого оригінала, що його подержали п’ять місяців і випустили, не оддавши навіть під догляд поліції.

Хто зна, може й справді в йому сидів і «реаліст-емпірик». Але факт той, що актьор у нього тепер зник.

Яким почав приходити до мене самим собою. Прийде, посидить трохи, помовчить і піде. І хіба тільки тоді, як я чимсь надокучу йому, «приставить» мені мене ж. Він це умів, здається, краще всього робити. Якось витягнеться, немов салдат, перед мольбертом, насупить брови, ще щось зробить з своєю постаттю і я ніби в дзеркалі бачу самого себе. Бачу своє велике, незграбне тіло сільського парубка з кривавим рум’янцем на всю щоку, свої ідіотські, невиразні очі, навіть чоботи, в яких я ходжу, немов кучер.

Але й це бувало досить рідко.

Як я не помічав цього, невідомо. Маю тільки одне оправдання собі: я нічого не помічав у той час. Мені хотілось цілий день лежати в гамаку, підставивши лице гарячому сонцю та свіжому вітрові, заплющити очі і нічого не бачити... Нічого? Е, ні! В очах було завжди жовте золото сонця, а в золотій тьмі заплющених очей неодмінно один образ. Балкон. Яскрава блюзка, червона квіта, смуглява щока і тонка, лукава, ледве помітна посмішка. Очі дивляться кудись убік, але вона бачить мою задерту голову, мої чоботи візника, мій кривавий рум’янець, який, я чую, горить уже на вухах і бризне з них кров’ю на прохожих.

Вона ні разу, здається, прямо не подивилась на мене, ні разу виразніше не посміхнулась і ніколи я не міг сказати, чого вона так хвилююче