т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Якимові погляди на шлюб, на сем’ю і, хоча трохи сперечаються, але ці суперечки не заважають їм дуже симпатично й приязно ставитись до нього. Можна навіть сказати, що на нього дивляться, як на нареченого Ліни. Що ж, це в дійсності так і є, хоч ніхто ніколи й не «нарекав» його так. Це й краще власне, в цьому й є вся річ, щоб все складалось природньо, необхідно, щоб це була не формальність, а результат вільного, глибокого чуття й розуму. Ліна з цим цілком погожується. Взагалі, що-до Ліни, то все ж таки треба дивуватись, як дівчина, вихована на старих традиціях, одним своїм здоровим чуттям істини урозуміла його! Інтуїція у цеї дівчини надзвичайна. А яка ніжність, яка одважність! Вона згодна на всякі страждання, щоб...

Тут я раптом зупинив візника, вистрибнув і простягнув руку Якимові.

- Що це значить?! - широко подився він на мене.

- Прости мене... мені болить голова, що я ніяк не можу їхати. Попрохай за мене вибачення у компанії і їдь сам... Прощай!

І я хутко пішов у бічну вуличку. Я чув, як Яким щось кричав до мене, але я не озирався. Потім зачувся грохіт коліс. Він поїхав далі. Напевне, лаявся страшенно.

А я прийшов додому, ліг, не роздягаючись, на свій гамак і пролежав так до самого світу.

 

________

 

 

Яким на другий день забіг до мене, неуважно спитав про мою голову, вилаяв, назвав «поетом» і радісно заклопотаний побіг знов.

Так він забігав доволі часто, але я бачив, що йому зовсім не одвідати мене треба було, а просто спочинути на хвилину від тих почувань, які душили його дні і ночі. Але це йому мало вдавалось. Вони клубились в йому без перестанку і що-хвилини, як вулкани, вибухали то в одному місці, то в другому.

З його незвязних оповідань і різних «приставлень» я знав, що він готує гніздечко. Це була квартирка з чотирьох кімнат. Менше ніяк не можна. Одна - кабінет, де він прийматиме клієнтів. Друга - їдальня. Без їдальні ніяк неможливо, тут хоч як собі хоч. Потім треба вітально. Прийде, наприклад, один клієнт, а він, Яким, занятий у цей час з другим. Де тому почекать? У вітальні. Ну, і нарешті - треба ж і спати десь.

Взагалі ж, це не така проста річ квартира, як здається. Чи знаю я, наприклад, що таке «трушляк»? Ні? Ага, а таких трушляків йому, Якимсві, доводиться купувати кожний день. Довбні про ці приготовання нічого не знали, отже треба було робити все самим. А Ліна знає, що таке трушляк стільки ж, як і він. От і маєш. Помагає Ганна Кондратівна Піднебесненська, але вона дуже занята. Довбні ж не знають тому, ще це буде для них сюрприз. А потім гроші. Гроші пливуть, як патьоки з гір. З позичених п’яти тисяч лишається всього якась тисяча.

Я слухав Якима уважно, в той же час не одриваючись від роботи. З мене дивним способом злізла, як з гадюки весною стара шкура, моя лінь. Я міг працювати зранку до вечора. Всякі дурнуваті настрої, які були результатом ліни, зникли. Якимів вулканчіний стан мене не зачіпав і цікавив так, як і всякий инший. Я був такий занятий, що навіть не міг вибрати вільну годину піти з Якимом на його квартиру або до Довбні, які вже дивувались, чому я не приходжу. Яким уже і лаяв мене, і серйозно сердився, ображався, але я просто не мав часу. Удень я сидів з палітрою в руках, а ввечері був такий стомлений, що мусів рано лягати спать.

Але раз усе-таки мусів піти, бо за мною на моє горище прийшла сама Ліна. Було б уже неделікатно, якби я й тепер одмовився. Я пішов.

Якима, дійсно, всі мали за нареченого. Але нареченого не формально, а по суті. Діти Довбнів - досить удачні копії з Сидора Івановича - майже весь вечір по черзі висіли на шиї Якима Григоровича; Антонина Серафимівна підкладала Якиму Григоровичу найсмачніші шматки за вечерею; Василь Іванович (артилерист) в вільні хвилини, коли на Якимові Григоровичу не висіли маленькі Довбні, брав його за стан і, присягаючись дідуньом Марсом та бабунею Венерою, оповідав йому добірні воєнні анекдоти. Навіть Сидір Іванович, говорячи до Якима, декільки раз посміхнувся. А після вечері, читаючи віршовану поему про Володимира Мономаха, весь час сидів лицем до Якима Григоровича.

Я вже не кажу про Ліну, яка, навіть ріжучи м’ясо у себе на тарільці, не зводила очей з Кими (Якима Григоровича).

Я цілком розумів кроткий і покірливий вигляд Якима, його стомлену посмішку й деяку апатію в голосі, коли він одривав з своєї шиї цупкі руки крихоток Довбнів.

Але не дивлячись на це, коли я прийшов на своє горище, воно здалося мені якимсь похмурим сідалом. Не запалюючи недогарка свічки, я ліг у свій гамак і, гойдаючись, як в колисці, довго лежав і дивився у небо. У кутку шаруділи, пищали й билися миші. А в голові також, як миші, пищали і шкрябали серце думки.

 

________

 

 

Мусів я й квартиру подивитись: цього захотіла Ліна. Вона знову прийшла в моє ательє, знов поначіплювала собі на капелюха павутиння, трохи не сіла на палітру, лишила по всіх кутках свій здержаний, лукавий сміх і таки повела мене дивитись «гніздечко».

Мені показували трушляки, якісь бокальчики, чудесний письмений стіл, шезльонг. Дзвонили в електричний дзвоник, одчиняли вікна з особливими защіпками. (Тільки на двері спальні вони показали дуже неуважно і сказавши лиш: «а це спальня», зараз же пішли далі.)

- Правда, гарно? - що-хвилини питала у мене Ліна і при цьому дивилась на Якима.

А Яким «приставляв» поважного, але дуже короткозорого добродія. Він натикався на меблі і ввічливо простягав їм руку, щоб поздоровкатись. Потім злегка конфузився і спішив ще за більшою поважністю замаскувати непорозуміння. І коли у нього виходило це художньо, Ліна, сміючись, брала його за руку і вдячно злегка пригорталась до нього.

Я в такі хвилини дуже уважно розглядав хитрі визерунки на спинці крісла або узори на скатерці і через те не бачив, як реагував на те Яким.

У той день я працював до самого вечора, не одриваючи очей від картини, а ввечері пішов