т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

На другий день боліла голова, але я вже міг працювати з павзами.

Так минуло кілька днів. Яким забігав рідше, бо наступав день, коли Ліна мала перейти вже в «гніздечко». Вигляд у нареченого тепер був такий, як у порядних хазяйок перед Великоднем. Він що-хвилини щось підраховував, ворушив губами, на питання повертав голову, але дивився безглуздим і невидющим поглядом: потім несподівано зривався з місця й біг кудись. Останні дні, коли він приходив, я вже навіть не здоровкався з ним і працював собі так, немов коло дірки сів горобець, з яким все одно не розбалакаєшся.

Але раз Яким прийшов цілком инший. Звичайно, я ще тоді, як він був на драбині, чув його кроки, поспішні, хапкі, енергійні. В дверцях горища він уже лаявся або кричав що-небудь.

Тепер він прийшов, сів і почав мовчки стукати палічкою по підошві свого черевика. Я скоса подивився на нього: брови нахмурені, очі злі, на губах негарна посмішка. Спочатку я подумав, що він «приставляє». Але він раптом встав, підійшов до дірки й повернувся до мене спиною. Потім, постоявши так, голосно хмикнув і сів знов на сволок.

- Трошки несподівано,- вмить промовив він.

Я не зводив з його очей. Зустрівши мій чекаючий погляд, він одсунув капелюх назад, витер піт і сказав:

- Як ти думаєш, що про мене думають Довбні?

Я навіть палітру поклав і спитав:

- Як що думають? Які Довбні?

Яким розсердився:

- Ой, слухай, не доводь мене своїми питаннями до бажання кинутись униз головою. «Які Довбні». Довбні, як Довбні. Іменно, довбні!.. Ти знаєш, що вони думають? Що я хочу взять Ліну на «содержаніє»... Розумієш?

Я хотів був теж розсердитись, але те, що він сказав, ошелешило мене. Як? Через що? На яких підставах?

На таких підставах, що він - Яким не хотів вінчатись з Ліною. Вона не витримала, проговорилась і тепер у них цілий скандал. Виявляється, що вони чудесно знали про всі приготовання, наводили про нього скрізь справки, довідались навіть про багату тітку, яка має зоставити йому - Якимові наслідство і вже обговорили, в якій церкві, коли і як буде вінчання.

Але почувши, що вінчання не буде, обурились до того, що артилерист трохи не послав йому - Якимові виклик на дуель. І це після тих розмов про вільний шлюб, в яких вони виявляли стільки лібералізму, інтелігентности!

- Слухай, голубе,- раптом підвівся Яким і для чогось взяв у мене з рук квачика.- Я маю до тебе прохання. Це явне непорозуміння і більше нічого. Тут якась єрунда. Знаєш що? Піди до Сидора Івановича і поговори з ним, як мій друг. Розумієш? Виясни ти йому, що тут діло не в демонстрації. Вони думають, що ми хочемо робити якусь демонстрацію, фарс показувати. Чи ніби пропаганду якусь. А артилерист певний, що я беру її на «содержаніє». Нну?!.. Виясни ти цим довбням, що нічого подібного немає. Я не можу з ними говорити. Мені хочеться взяти Сидора Івановича за ноги і товкти його головою об стіну. Ради бога, голубе, урятуй мене від уголовного злочинства... З артилеристом не балакай. Цей йолоп гада, що я можу, розумієш, можу прийняти його виклик! Ну, подумай. Вірить дурень, серйозно вірить, що я можу боротись з ними цим офіцерським способом... Ну, підеш? Га?

- А Ліна сама як до цього ставиться? - не дивлячись на Якима, спитав я.

- Ліна готова кожної хвилини плюнуть на них. Але, розуміється, хочеться, щоб без зайвих непотрібних неприємностів... Потім ось ще що...

Тут Яким нахилив трохи голову і почав колупати палічкою глиняну підлогу горища.

- Вони так думають, що... Ну, одним словом, коли прийдеться, можеш сказати їм, що Ліна все одно вже моя жінка… І коли б я хотів, як каже той дурник, дурити, то міг би не затівати всього цього, а просто подурити ще трохи й покинути, як роблять офіцери. Спокійніше було б.

Я одвернувся, взяв квачики і почав їх витирати. Але руки мені дрижали і я поклав їх назад.

- Підеш, Василю?

Я прокашлявся, бо боявся, що мій голос буде хрипкий і ненатуральний.

- А це поможе? - спитав я.

- Може поможе. Вони знають, що ти мій близький чоловік. Потім ти їм подобався. Ну, взагалі... свідком чи що будеш...

- Я піти можу, але.. Я сумніваюсь, Якиме... Раз вони так думають, а ти так, то тут уже нічого не зробиш.

- Та ідіоти вони, чорт би їх узяв! - вмить спалахнув Яким.- Яке вони мають право мішатись в наше життя!

- Право родичів Ліни... Вони бажають їй щастя...

- Ну, їхнє щастя відоме…

- Твоє також відоме...

В мені вже прокидалось роздратовання. Цей чоловік уявляв, що життя - то якийсь ряд експериментів. Та з своїм життям усе можна виробляти, але до чужого б можна поставитися уважніше.

Яким насунув капелюх на лоба і холодніше спитав:

- Ти скажи, можеш піти чи ні?

Я також суховато одповів...

- Я сказав, що піти можу, але то ні до чого не приведе. Чому ти не хочеш вінчатися? Це ж глупо, Якиме, якщо серйозно говорити. Кожний чудесно розуміє, що це формальність. І навіщо з цього учиняти цілі драми? Це моя думка, а піти я можу.

Яким раптом простягнув руку й сказав:

- Прощай.

Мені зробилось трохи ніяково: Ліна ще може подумати, що я з ревности не пішов. І я розсердився.

- Та чекай! Коли ти хочеш, щоб я за тебе говорив, то мушу ж я знати, що ти думаєш. Так чи ні?

Яким трохи помовчав і почав виясняти, що він думає. Але це було все те саме: свобода, рівність, незалежність женщини, вільна праця, будівництво і. т. д.

Поки він говорив, я почув, що мені при думці про побачення з Ліною без Якима (а побачити її я повинен був) знов з’явилося незрозуміле хвилювання і неодчіпна згадка про одну обставину з усеї цеї історї. А саме: чому Ліна й досі не сказала