т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

В Росії вже підходила масляна, їздили на санках, збирались їсти блини. А я в Неаполі в цей час упрівав од спеки і мріяв за снігом. В цей же час я раптом дістав від Якима листа, який починався так: «Слухай, мордовороте, а чому ти мовчиш, немов подавився італьянськими макаронами?» А кінчався коротенькою припискою: «Можеш поздравити мене: через дві години їдемо вінчатися. Ти, розуміється, здивуєшся, але лучче не дивуйся: краще одна велика неприємність, ніж тисячі таких. Так формулює Сидір Іванович Довбня. Я мусів з ним згодитись. Крім того тут замішались старенькі батьки Ліни, для яких переважно це робиться. Словом, свинство, клянусь бабуньою Вене’ою і дідуньом Ма’сом. Привіт тобі від усіх нас. Напиши. Твій Яким. P. S. Єдина потіха та, що в контракті я поставив умови - не бачити у себе дорогих родичів Довбні. Немає злого, щоб не було в йому доброго. Пиши. Я.»

Цей лист зробив на мене чудне вражіння - мені стало скучно, немов виїхав хтось непокійний, але інтересний і дорогий. Я знав, що так кінчиться, хотів навіть того, але все-таки було чогось обидно і сумно.

Я так і написав Якимові, але від його ніякої відповіди не дістав, тільки Ліна прислала картку й підписалася не «Довбня», як раніше, а «Чепурнівська». Я довго дивився на ту картку і, пам’ятаю, голосно сказав: «Ну, принаймні, кінець експериментам».

________

Минуло ще місяців три. Італія почала вже надокучати мені. Вона похожа на своїх женщин, пишна, знойна, але одноманітна. Вона завжди посміхається, а в цьому є щось глуповате. Мені надокучила злодійкуватість італьянстких крамарів, які обсідають форестьєра, як комарі, надокучило вічне літо, апельсини, лімони, декоративна природа з прислужливо розставленими скрізь лавами для спочинку. Німці і англічани з бедекерами в руках і клопотливістю в очах наганяли на мене таке чуття, що хотілось иноді сісти на тротуар і, пацаючи ногами, заплакать.

Приходу весни я не помітив: італійський клімат не знає зимньої туги за весняним цвітом. І тому я скучав за духом розталого снігу, за жовто-зеленою травичкою під тинами, де гріє сонце. Я скучав за вечірніми приморозками, коли зорі на небі великі, чіткі і хочеться од невідомої радости насунуть городовику на самий ніс його «хвормену фуражну».

Одним словом у мене почалася nostalgie, нудьга за рідним краєм.

І от в таку пору я дістав від Якима листа такого змісту:

«Мій любий маестро! Маю до тебе прохання. Коли ти досить надихався італійською природою, яку вже почав так рішуче лаяти в своїх листах, то приїжджай на Україну. Мені потрібна твоя поміч. Серйозно говорю: я дуже тебе потребую. Щоб ти уважніше поставився до моїх слів, скажу, що маєш мені помогти залатати тріщину в моєму «будинкові». Страшного нічого нема, але латать треба швидше. Приїжджай, голубе. Якщо згода, телеграфуй, коли виїдеш. Настрій неважний, тому й не пишу більш нічого. Чекаю телеграми. Цілую. Яким».

Справа, видно, була серйозна, раз Яким звернувся з проханням помогти. Та ще так негайно треба було одповісти.

Я поставив зараз же їхати і зараз же зателеграфував про це Якимові.

________

І от я умитий, але стомлений дорогою, сиджу в їдальні Чепурківських. На столі, застеленому чистою, дорогою скатіртю горить лямпа і стоять наїдки, а за самоваром сидить Ліна й розливає чай. Яким то ходить по хаті, то сіда й дивиться на мене блискучими ласкавими очима. Иноді він устає, немов випадково підходить до мене й жартливо обнімає мене. Але та випадковість і жартливість так не добре зроблені, що мені в грудях підіймається гаряче чуття зворушення й жалости до нього.

Балакали ми, як звичайно в таких випадках, незвязно, занадто весело, одривисто. Чи від утоми, чи од вражінь рідної обстанови у мене боліла голова і я дуже конфузився. Але, не дивлячись на це, побачив дещо, чого раніше не було. Перш усього, було помітно, що Ліна одяглась спеціяльно для мене. Я не міг би сказати, в чому саме те виявлялось, але якось почувалось, що вона перед моїм приїздом стояла перед дзеркалом і оглядала себе зо всіх боків. На крилах носа, наприклад, легесеньким порохом лежала пудра. Краватка була дуже чепурно зав’язана і зачіска, очевидно, зроблена була недавно перед цим.

Була й ще одна риса. Говорячи чи до мене, чи до Якима, вона вже не дивилась на нього так, як рік тому назад. Часом вона кликала його до себе, поправляла йому краватку чи зачіску і цілувала. Раніше вона ніколи не цілувала його ні при кому.

Змінилось щось і в поводженні з прислугою. Тоді Ліна дозволяла говорити на себе тільки «Олена Іванівна», а тепер нічого не мала проти, коли їй покоївка говорила «пані». І покоївка була инша, одягнена як гімназистка, з видресированими рухами й холодним лицем. Сміхушки Даші не було вже.

Обстанова теж стала иншою. Прості стільці зникли, тепер я сидів на стільці з високою, дуже рівною спинкою. На підлозі лежав килим, кидались в очі поважні пертьєри. Все стало хазяйновитіше, сталіше. Сама Ліна здавалась певнішою в своїх рухах, не було колишньої напружености, а Яким робив вражіння чоловіка, якому ніколи виспатись і причепуритись. Щось зачучверене було в його не так фігурі, як у виразі лиця, голоса, очей.

Вони очевидно, не помічали цеї зміни в собі, як не помічають люди зморшок у себе на лиці, які приходять одна по одній, непомітно, потрохи й міняють все лице.

Я говорив, слухав, придивлявся, і старався, як і всю дорогу, угадати, де саме у них зробилася тріщана. Я її не бачив. Все було спокійно, почувалась твердість становища, кожний предмет, кожне слово, почування були на своєму місці.

- Ну, голубе, може ти спочинеш трохи? - запропонував мені Яким.

Мені почулася в його голосі якась инша нота і я поспішив згодитись.

Він одвів мене у свій кабінет, примусив лягти на канапу, заставив лямпу книжкою, а потім заходив по хаті.

Я чув, що він зараз почне говорити про тріщину, чув це по його мовчанню, по нерівній ході, по поглядах на мене.

Голова мені боліла, в вухах стояв ритмічний грюкіт поїзда, беззвязно миготіли обривки розмови