т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

фліртів з всякими Калмиковими. На доказ я дав йому картку, яку вона дала мені кинути в поштову скриньку. Прочитавши її, Яким одвернувся й довго лежав лицем до стіни. Мені стало невимовно боляче і соромно: я помітив, як за щасливою посмішкою на губах в очах його виступали сльози. У Якима сльози! Скільки ж він мусів тут на цій канапці, лускаючи насіння, передумати цілком протилежного тому, що я йому сказав!

Я звісно рішив ходити рідше до Ліни, щоб там не говорив Яким і поводитись з нею так, щоб не було більше цеї муки сорому й огиди за себе.

 

________

 

 

Але рішити легше, ніж робити рішене. На другий день Яким весь ранок і по полудні писав листа (очевидно до Ліни), а ввечері сам звернувся до мене з проханням піти провідати «солом’яну» вдову. Я одмовився, пославшись на те, що обіщав бути сьогодня у Сердюкових. Яким скорився, а я цілий вечір сидів над Дніпром, дивився на вогні садів, на жовті рухливі точки човнів унизу, слухав музику і не міг виплутатись з сітки думок, які заснували мій мозок. Яким уже спав, як я прийшов. Але на третій день я мусів піти до Ліни, коли не хотів викликати підозріння у Якима.

Ліна знов була сама. Але вже, видно, не ждала мене. Стрінула мене привітно, ласкаво, спитала, чому не зайшов учора, дала чаю, заграла щось сумне на піяніно, поговорила про Італію, мої роботи, наміри. На мене дивилась просто, посміхалась байдуже, про Якима не заговорила ні разу. Моя напружена рішучість вперлась у розчинені двері. І проти волі я з досадою запитував сам себе: «що з нею?». Якийсь сум в очах, тихість, иноді одповідає невпопад, про Якима ні слова. Тільки раз спитала, скільки днів іде лист до Москви. А коли я сам завів розмову про Якима, вона трошки почервоніла і в очиці її виступило те, що я бачив торік, коли приходив до них і, не заставши Якима, балакав з нею про нього. Вона сумувала за Якимом. От і розбери!

Виходячи від неї в той вечір, я вже не мав у серці туги й сорому і додому йшов упевнено й сміло. Але в мені десь далеко нив сум.

Яким насіння не лускав. Він сидів за книжками й працював. А після мого відчиту не одвернувся до стіни, сильно й бодро потягнувся, засміявся і сказав, що вже скучив за домом.

Спав він у ту ніч так, що хазяйка два рази стукала в двері і з образою в голосі прохала не храпти «так чудовищно».

 

________

 

 

Але то була остання ніч, коли він спав добре. Днів через два я знов пішов до Ліни і застав у неї Калмикова. Повернувшись додому, я нічого особливого не міг сказати Якимові про їх поводження між собою. Він весь час підставляв їй стільці, хапливо, як опечений, піднімав з підлоги хусточку, угодливо посміхався і дивився на неї так уважно і глибокодумно, неначе вона йому за кожним словом говорила нечувані істини. Правда, до мене вони звертались рідко і, очевидно; нічого не мали б проти, якби мене й зовсім з ними не було. Але це для Якима не могло бути цікавим.

Більше ж нічого я не міг йому сказати. А тим часом він уже не храпів так «чудовищно», як ту ніч. Часто курив уночі, кашляв і иноді зідхав.

А на другий день не просив піти до Ліни, не сидів за книжками, а десь блукав увесь вечір.

Я сам почав ходити до неї. Вона приймала мене привітно, иноді весело, иноді неуважно і знов багато і з захопленням говорила про Якима. Часом приходив з скрипкою Калмиков і вони грали. Я сидів у темному кутку і нанизував у мозок думу за думою. А коли вони переставали грати й Ліна дивилась блискучими, гарячими очима на офіцера, мені ставало ніяково, тоскно і я швидко прощався.

Яким уже по моєму лиці бачив усе, що я мав сказати й багато не розпитував мене. Він тільки потирав руки, сміявся сухим, «веселим» сміхом і казав, що, значить, скоро кінець, що треба б тільки їх підігнати, бо скучно так жити,- чоловік уже одвик от студентського життя і спати так довго на канапці не дуже приємно. Я в такі хвилини старався не дивитись на нього.

Але кінець не наступав. Яким уже почав сердитись. Він схуд, змарнів, нічого не їв, пив тільки цілий день чай і безперестану курив папироси, обкладаючи недокурками блюдечка. Вдень він нікуди не виходив, бо боявся зустрінутись з знайомими, а ввечері ходив по темних вулицях і вертався додому змучений. Вночі не спав, пояснюючи безсонницю тим, що занадто багато ходив увечері й перетовмився. Я радив йому ходити трошки менше і теж не спав. Так ми й лежали обоє, не балакаючи й не сплючи. Иноді Яким діставав з Москви листи від Ліни і деякі читав мені. В тих листах було багато ніжности, туги за ним, Якимом і прохання швидше вернутись. А в останніх були й дебати з ним. Він їй писав (як розказував мені), щоб вона не насилувала себе, щоб брала те, до чого її тягне. А вона з гнівом одповідала, що його поради цинічні й до того їй гидкі, що коли він не перестане писать подібне, то вона йому зовсім не одповідатиме.

Після таких листів Яким ще більше курив і пив холодний, бурий чай. А иноді шпурляв листом об канапу й говорив:

- Ну, якого вони біса воловодяться!! Фу, ідіоти! Умова ж ідеальна: чоловіка три тижні немає, цікавість, добра їжа, темперамент... Сама ж мучиться, бреше, кривить душею. Для чого? Ах, щоб вас чорт забрав. І той дурень... А ще офіцер називається, такої маленької пакости зробить не може!..

Я нахиляв голову до книжки й мовчав. Я не міг йому дати тої відповіди, якої він чекав од мене. Коли вони «воловодяться» з кінцем, то у всякому разі не через те, що не хотять його.

Не дочекавшись від мене ні звука, Яким брав капелюх і виходив. Йому треба було ходити. Погано тільки, що він почав ходити побіля своєї квартири. Він міг там зустрітися з самою Ліною.

А я теж ходив по хаті