т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

Значить, я її в чомусь не задовольняю. І вона шукає того, скажем, у Калмикова. Але чого? Я люблю її. Всяке її бажання - закон для мене. Все, що в моїх силах, я роблю, щоб їй було радісно. Важко стало займатись юридистикою - кинь, не треба. Ні, тут инше. Я буду говорить з тобою одверто. Не до церемоній тепер. Чого вона шукає?.. Як на мужчину, вона не може на мене нарікати... Але тут инша річ. Тут закон різноманітности. Розумієш? Закон! Необхідний, неминучий закон.

Яким декільки раз поспішно сильно затягнувся, немов спішив кудись і кинув цигарку в куток.

- Ти розумієш цей закон? Ні?

Признаюсь, я не розумів ніяких законів, розуміючи тільки, що чоловік зо всіх сил б’ється в сітці, яка заплутала його.

- Ну, так я тобі поясню. Це той самий закон, що примушує мінять моди, що тягне випивати, грати в карти і взагалі міняти свої переживання. От це який закон. Так-так, голубе! І от звідци й ця полова цікавість. Та ти знаєш, що таке цікавість? Це, серце, серйозна сила! Скажем, молода дівчина вийшла заміж. Ми, мужчини, швидше можемо буть «вірними», ми знали до жінки багато женщин і нас не мучить цікавість. А таку молоду дівчину? Обов’язково мусить цікавитись: «а як люблять инші мужчини?» Будь вона найморальніша, а така цікавість мусить бути у неї і инші ту цікавість доводять до кінця, а деякі чи від страху, чи від чого иншого не доводять... Але цього не розуміють і з таких дурниць, власне кажучи, виходять драми. От, наприклад, зараз у нас з Ліною. Вона дуже порядна, чесна, хороша людина, я теж не цілковитий сукин син, а от диви й зненавидим одне одного. А чого? Того, що її цікавить, як люблять инші мужчини. Це ж дурниця, розумієш ти, дурниця, а от уже й тепер я почуваю якусь натягнутість між нами. Вона знає, що її цікавість - «злочинна», що цього не можна, що це заборонено і вже... (несвідомо, несвідомо це все!) і вже почуває, що їй треба ховатись від мене, обманювати мене, маскувати себе. Я теж повинен би мати до неї ворожість, хитрити і так далі. А це до чого могло би привести? До того, що проста, цілком зрозуміла цікавість її, і тільки цікавість, набрала б характеру чогось більшого, значного. Розумієш? Розумієш ти, яка може вийти штука з такої дурниці? Га?

Я слухав його з більшим і більшим непорозумінням. Я бачив, що все це він не мало передумав і склав у якусь свою систему, тільки до чого вона могла прийти, не міг передбачити. Але ясно одне - тут пахне знов якимсь експериментом, болячим, гарячковим експериментом. Тут уже не папір або гній жуватиме чоловік, а гаряче залізо.

- Чекай,- сказав я.- Я з тобою, перш усього, не згожуюсь, що цікавість... грає таку велику ролю...

(Яким стрепенувся.)

- Чекай! Ну, хай навіть так. Але я не розумію, як ти відносишся до цього...

- Я? - скрикнув Яким.- Я відношусь просто. Навіть не просто, бо тут... Ну, добре. Я так відношусь. Перш усього, щоб не було ніяких хитрощів, обманів, натягнутости, ненависти, які звідти виходять. Розумієш? Ось як я відношусь. І Ліна знає про це.

Він раптом замовк. Знов рука його потягнулась у кешеню і витягла портсигар; пальці часто дрижали.

- Ну? - з усиллям спитав я.

- Що «ну»?

Мені було ніяково; тяжко дивитись на нього. І через те я занадто різко і грубо сказав:

- Значить, Ліна вже задовольнила свою цікавість?

Яким хутко закрив портсигар.

- Як так?!

В голосі його прозвучав раптовий страх.

- Вибачай, я не зрозумів - змішався я.- Мені здалося, що ти... що Ліна вже знає про твоє відношення до... цього всього... І значить...

Яким знов одчинив портсигар.

- Вона знає,- промовив він спокійніше.- Але не вірить.

- Як не вірить?

- Не вірить, що це в мене серйозно. Взагалі, ми трохи тепер розходимось в поглядах на деякі речі. Вона, наприклад, вважає за злочинство зраду мені, при яких би обставинах то не було. І думає, що й я так думаю. А як говорю инакше, то хитрю, або просто теоретизую. От бачиш: уже тут починається недовір’я, хитрість. Ні-за-що не вірить і через це, щоб замаскувать свою цікавість, пускається на всякі хитрощі. А якби повірила, нічого б подібного не було б... І от власне вся штука в тому, щоб вона повірила. А повірить вона тільки фактам, ділові. Розумієш?

- Себ-то що? Що як вона... віддасться Калмикову, то ти нічого не матимеш проти.

- Так,- криво посміхнувся Яким, дивлячись прямо мені в лице.

Я похилив голову. Що міг я йому сказати, порадити? Я міг би притулити до себе цю змучену, дурну голову і поцілувати його криву посмішку. Але йому не те було потрібно.

- І от я так і хочу зробити,- раптом тихо зачав знову Яким.

Я підвів лице до нього.

- Я хочу так зробити, щоб вона віддалась Калмикову і заспокоїла свою цікавість. Але зроблю це так, щоб вона і він знали, що мені про це відомо, що це з моєї згоди, що я цьому не надаю великої ваги... Тоді у неї буде тільки задоволення своєї цікавости і більше нічого. Ні обманювати, ні ховатись від мене, ні каятись, мучитись - нічого не треба...

Я знов похилився. Яким замовк. В їдальні вже було тихо. Я чув, як Яким вийняв сірнички і як вони нервово здригувались в його руках. Мовчати було тяжко. Не дивлячись на Якима, я сказав:

- Невже нема иншого способу;?

Але сам почув, що сказав це «так собі», аби щось сказати.

- А який? Ну, скажи,- проговорив Яким.

Я мовчав. Голова моя була тяжка від утоми, розмова лягла важким гнітючим чуттям на серце, мозок не рухався.

- Иншого способу нема,- глибоко зідхнув Яким - Я думав. Виїхати? Все одно. Не Калмиков, так другий. Слідкувати? Ловити? Не можу. Якби ми не любили одно одного, коли б не було цеї рідности,- ну, розійшлись і кінець. Атож.. Скоритись і носити мовчки роги, як роблять порядні