т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

Він схопив капелюха і вибіг з хати. Почувся крик хазяйки, потім голос Якима і стихло.

Я схопився з ліжка й почав гарячково одягатися. Треба моментально бігти до Ліни й за всяку ціну розстроїти цю божевільну дуель.

До мене влетіла хазяйка, але я її без церемонії випровадив за двері, заявив, що завтра виїжджаю від неї, хай дасть мені спокій, і побіг до Ліни.

________

Там я застав Антонину Серафимівну, крик, сльози, напухлі червоні очі, розгардіяш в хатах, чемодани, коші, розкидані сукні, білизну. Мене стріли таким вибухом злости, обурення, образ, що я аж остовпів. Зводник, шпик, запроданець. Я навмисне ходив, щоб підглядать, і переказував усе Якимові. Ми обидва склали цей план, мерзотний план, як затоптати в багно порядну женщину і потім скористуватися, щоб взяти розвод.

Я з десять раз одчиняв рота, щоб сказати, вияснити наш план, але від їхнього крику й вереску сам не чув свого голосу.

Аж коли я зібрав усю силу легких і викрикнув, що має бути дуель, обидві стихли. Очевидно, вони про це нічого не знали, брати їм не сказали про дуель. Ліна кинулась в плач, але вже иншого характеру, а Антонина Серафимівна почала розпитувать, істерично затурбувалась, захапалась, стала умолять Ліну їхати до Якима, до Сергія Івановича і не дать відбутися «ще одному злочинству».

- Ти все ж таки жона йому, їдь до нього, їдь... Ой, боже наш, що ж це діється!..

Ліна, не перестаючи плакать, почала одягатись. Сльози капали їй на руки, на сукню, на рукавички, які вона для якогось чорта неодмінно хотіла одягнути.

Ми умовились, що вона поїде до Сидора Івановича, а я до себе. І як тільки прийде додому Яким, зараз же сповіщу її. Вона приїде і зробить усе, щоб одвернути біду.

- Але я жити з ним не буду! Не буду,- повторяла вона, не можучи ніяк застібнути ґудзиків на рукавичці.

А мені хотілось зідрати з неї ті прокляті рукавички, викинуть їх у вікно й виволікти її на вулицю!

Нарешті ми вийшли. Антонина Серафимівна лишалась тут, на випадок, може хтось сюди прибіжить.

Ліна взяла одного звожчика, я другого і ми поїхали в різні боки.

Всю дорогу додому я скажено думав, куди, до кого міг піти Яким. До Сердюкових? До Шпани? Ні, ті всі не підходять. З наших спільних знайомих ніхто не давався на роль секундантів. Але до кого ж?

І от, пам’ятаю, я так був заглиблений в свої міркування, що не замітив коло нашого дому великої юрби народу. Цілої юрби не помітив. Тільки коли підійшов до своєї квартири й побачив розчинені настіж двері, військові мундири в сінях, бліді лиця хазяйки, яка щось говорила чоловікові в золотім пенсне, і пожильців, що через плечі поліцая зазирали у нашу кімнату,- тільки тоді я прийшов до себе. Прийшов і весь похолов. Тут щось сталося з Якимом.

Забачивши мене, хазяйка щось сказала чоловікові в пенсне і хутко повернулась з чимсь до мене, але я одпихнув її, розштовхав пожильців і протиснувся до дверей нашої кімнати.

Поліцай не пустив мене в середину. Але я й з порогу побачив те, що мені треба було.

На неприбраній моїй постелі лежав Яким. На білій подушці лице його здавалось виліпленим із синього воску. На лобі страшно червоніла невеличка рана, від якої по крилах носа з обох боків запеклася смужка крови.

Він був мертвий. Його на вулиці убив Сергій Іванович Довбня.

________

Я машинально поплентався до Дніпра. Там я сидів на кручі й ошелешено дивився униз, де по блискучій поверхні річки, як водяні павучки, прудко рухались моторні човни. Головним моїм чуттям було непорозуміння. Не жаль, не страх, а тяжке непорозуміння.

Яка рація була життю так випадково, так безглуздо кінчити з Якимом?..

Це ж було похоже на те, як якийсь чоловік ніс би в портфелі дуже важний для нього винахід, на которий поклав стілько сил та часу, і раптом, провалившись в помийну яму, затонув би разом зі своїм винаходом. Безглуздо і глупо.

Я зовсім був готовий стати на бік Якима.

Але коли я йшов додому, я вже зрозумів, що ніякого безглуздя, ніякої аналогії з помийною ямою не було, а навпаки, була цілковита необхідність.

Якби Довбня не застрілив Якима на вулиці, то він би його вбив на дуелі. Якби дуель не одбулась, то його вбили б иншим способом, не зразу, а роками. Річ не в смерті, а в тому, що всі люблять жувати папір чи кінський гній (або як каже Яким «будувати будинок») і, коли до цього щось змушує, то люди такого експериментатора так чи инакше оцпихують од себе. Це необхідно.

І все ж таки, прийшовши додому й не заставши вже на ліжку тіла мого бідного будівельника, я замкнув двері й розридався. Але це могло бути й від утоми, а також від пережитих хвилювань.

________

Місяців через два Сергія Івановича Довбню судили і суд одноголосно виніс йому виправдуючий присуд.

А ще через кілька місяців Олена Івановна Чепурківська вийшла заміж за поручика Калмикова.

Так кінчилась історія Якимового будинку.

Поручик Сидоркевич ішов побіч взвода салдатів, подивлявся на двох «вольних», яких оточували багнети рушниць, і неодступно думав одне й те саме: чому той високий так покірно йде? Менший, коли його виводили з тюрми, кусав принаймні руки салдатів, лаявся не гірше самих салдатів, опинався, верещав. Йому мусіли звязати руки, затулити ганчіркою рота й бити прикладами в спину, щоб ішов.

Цього поручик Сидоркевич розумів і, будучи на його місці, робив би те саме, а то ще й гірше. Але той, другий, чому він так байдуже корився всьому, що йому казали робити? Адже ж він знає, куди його ведуть; знає ж він, що це остання його ніч, що ніколи вже не буде для нього ні цих вулиць, ні неба, ні людей, ні навіть багнетів рушниць.

Він це знає, а йде так