т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.
В цей мент хмари розірвались над обрієм і крізь них глянула така ніжна і чиста блакить неба, що Сидоркевичу тепло сколихнулись груди. Кінці хмар, як розігріте до білого залізо, заіскрилися світом сонця. Зараз воно випливе. Офіцер мимохіть прихмурився й одвернувся.
Але не встиг він повернути голову, як верхи дерев зразу облив широкий, сліплючий промінь сонця. Багнети салдатів болюче й радісно заблищали. Обличчя стали живими, рожевими, в очах засвітились іскри. Сидоркевич хутко глянув на високого.
Глянув і на мент аж замер від того вибуху почувань, який викликало в йому лице «вольного». І дивування, й несвідома тривога, і ніби задоволення від чогось довгожданого, і чекання чогось страшного, неминучого.
Як потім розказував він, це лице робило вражіння людини, яка раптом збудилась, скочила на ноги й прийшла до себе. Збудилась і з очей дивом якимсь зникло тупе, сонне безуміє, все лице немов зразу схудло, тіло витягнулось, налилось неспокійним рухом.
Те, що сталося зараз же після цього, взяло не більш чотирьох хвилин, але Сидоркевичу вони здались годинами.
«Вольний» вмить прудко перебіг очима навкруги. Увага всіх була коло шибениці. Салдати стояли трохи позаду.
Погляд арештанта зустрівся з враженими очима офіцера. Сидоркевич казав, що в тому погляді раніше такому невидющому, байдужому, вмить вибухла така ненависть, з відблиском якоїсь судорожної хитрости, що Сидоркевич цілком інстинктивно вхопився за револьвер. Але тільки він це зробив, як сталось те, що з несвідомою тривогою зразу ж учув офіцер, лиш глянувши на арештанта. Хто зна, може б воно й не сталось, якби він не взявся за револьвера. Рух же той наче штовхнув у спину високого. Він враз зірвався з місця, похилив, як бик, голову і з такою силою побіг, що капелюх його зразу злетів з голови й упав під ноги офіцерові. Якийсь мент було тихо, неначе все завмерло на зорі від цієї несподіванки, але зараз же зо всіх боків почувся тривожний крик, клацання курків, топіт ніг. І в ту саму мить Сидоркевича схопило й шарпнуло вперед незрозуміле люте чуття злоби й бажання піймать. Ноги сами собою зірвались і понесли за скажено миготячими ногами й схиленим уперед тілом «вольного».
Як Сидоркевич перший раз вистрілив, того він не пам’ятав. Але пам’ятав, як «високий» раптом набігу хитнувся в один бік, потім знов у другий і став бігти якось чудно заковирюючи ногою.
Сидоркевич спіткнувся, але не встав, а з землі вистрілив у друге. «Вольний» не змінив бігу. Не попав. Ззаду чувся крик і топіт ніг, поперед офіцера вискочив фельдфебель Кирпа, зупинився, прицілився і вистрілив з рушниці.
Втікач упав головою вниз. Але зараз же знов підвівся й побіг просто на кущі, які стояли перед ним. Біг він, як п’яний, і, очевидно, нічого вже не бачив, бо, наткнувшись навіть на кущі, замість того, щоб узяти трохи вправо, де вільно було, кинувся вліво, на инші кущі. Тут його й настигли вистріли. Він знов упав, але все-таки не лежав і поповз по землі кудись під віти, як смертельно ранений звір. Сидоркевич, біжачи, бачив задки його скривлених черевиків і червоний кривавий слід по жовтій торішній траві.
За кущами втікач, хитаючись і безладно простягаючи руки, немов шукаючи підпори, знов устав. В цей мент сонце вдарило йому, мабуть, в лице і осліпило, бо він захитався, щось хрипло крикнув і упав лицем униз.
Коли салдати підбігли й перевернули його лицем догори,- на товстих щоках вже лежала мертва блідість, під оком червоніла кривава пляма, яку він, мабуть, зробив, мацнувши раненою рукою, а в очах застиг вираз страшного напруження і прагнення вперед - туди, де сходило сяюче і цілуюче салдатські рушниці сонце.
МАЛЕНЬКА РИСОЧКА
Виривок з споминів
Так. От тепер уже кінець!
Живжикуватий ротмістр подув на мій підпис, задоволено потер руки і звернувся до двох жандармів, що стояли біля порогу:
- В камеру для арештованих!
І хитнув на мене головою. А салдатам коротко кинув.
- Ви можете йти.
Салдатики хапливо повернулись наліво кругом і, не глянувши на мене, поспішно вийшли. Яке їм діло до мене? Вони своє зробили, у «старшого» є «бумага» за обшлагом рукава, арештант не втік, начальство ще, диви, «благодарность» скаже. Раз-два! Весело затупотіли їхні ноги у сінях. А мене двоє жандармів повели через усю станцію в камеру. На пероні було пусто, тільки заклопотано і прудко ходив якийсь панок у жовтих черевиках. В тому панкові не було нічого особливого, але, глянувши на нього, я почув, як мені по тілі ознобом пройшла туга. Я почув, що мені, дійсно, кінець. Нічого надзвичайного не було в тому панкові, але він був похожий на одного «сватка» зі Львову. А «сваток» той теж нічого визначного не мав у собі, він колись позичив у мене двадцять корон і завжди якось непомітно умів зникнути з моїх очей.
Але тут на пероні між двох жандармів, я раптом почув, який любий, який близький став мені «сваток». Як зворушливо мило він позичав тоді у мене двадцять корон і присягався, що на другий день - «пункт»! - принесе мені їх! О, як би я хотів мати спромогу що-дня позичати йому по сорок, по сто корон. Я б навіть не ходив у ту кав’ярню, де він за ті гроші пив би свою каву з «тістечками».
- Не останавлюватьця! Не останавлюватьця!
Жандарм навіть злегка підпихнув мене.
То правда,- чого зупинятись? Прощай, мій любий alter-сватку в жовтих черевиках!
По рельсах ходила чорна курка з обвислим червоним гребінем. Вона собі спокійнісінько, немов на затишному смітнику, ходила між рельсами, щось збирала. Дурна курка.
Смішна, глупа курка, як би я хотів бути на твоєму місці!
- Не останавлюватьця, вам говоритьця. Що там любопитного такого?
Справді, що там «любопитного» в тому, як по рельсах вільно, неначе бавлячись, бігає паровоз? Або в
