т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

й тяжка, тіло боліло, а нерви, здавалось, були не в середині, а поверх мене, так що кожний шорох боляче одбивався на них. Я ні про що не міг ні думати, ні згадувати,- єдине, що рятує ув’язнених. Мозок мій, здавалось мені, ставав усе меншим та меншим, от-от зщулиться до одного страшного пункту. Тоді я пропав. Зщулившись, він склеїться й тоді кінець усьому, все переплутається, змішається, забудеться, знищиться,- я поїду в «жовтий домик».

А Мінасов що-ночи провадив своє діло. Він теж не спав. Бо коли б же міг те робити? Він був увесь жовтий, з зеленавими смугами під незвичайно хоробливо блискучими очима. Лице все обвисло й було вимучене. Але він все з більшим і більшим задоволенням поглядав на мене, все з більшою веселістю запитував, як мені подобаться життя у них.

Спочатку я пробував жалітись офіцерові, який допитував мене, але що той міг зробити. Може те все робилось навіть з його згоди. Він же казав, що ось-ось мене повезуть звідци.

А повезуть! Я знаю, куди вони мене хотять повезти. Але того не буде!

Я зціплював зуби й цілі дні та ночі сидів на ліжку в тяжкому дріманню.

А Мінасов хіхікав і оповідав про тих, які були тут до мене, які так само, як і я, спочатку жалілись, лаялись, потім сиділи також на койці, поклавши голову на коліна. А далі раптом починали бігати по хаті. День-у-день, ніч-у-ніч, усе бігали. І вже зовсім не хотіли спати.

От не хотіли та й годі! Навіть не дрімали ніколи. Усе бігали та щось пильно думали. А там одного дня або одної ночи,- як з ким! - починали говорити таке, що й мала дитина зрозуміла б що то ні до чого. Деякі тихенько при цьому сміялись, а деякі лізли битись, кричали, рвали на собі волосся. А один був, який неодмінно хотів виколупати собі пальцем око. Звичайно, в такому стані їх уже не могли тримати тут,- станція не лікарня,- їх одвозили у «жовтий домик».

 

________

 

 

Але були моменти, коли й я почував себе дужчим. Це бувало, звичайно, по півночі. Старий організм жандарма не витримував і він мимоволі засинав. А, чортове падло! Ні, ти не спатимеш!

Тоді я вже вставав, стукав ногами, карафкою, ходив по хаті, грюкав, чим міг. І тоді в мене раптом прокидалось те, про що говорив мій кат. Я почував що мені хотілось страшенно кричати. Не кликати на поміч, не жалітись, а просто без ціли дико й любо заревти. Коли я схоплював в собі це бажання, я зараз зі страхом сідав на ліжко й затихав. А Мінасов лукаво посміхавсь до мене спухлим від бессоння, страшним лицем.

І той сміх знов підносив мене.

- Я вам перешкоджаю спати? - голосно питав я, встаючи й ходячи по хаті.- Вибачайте, але я так виспався, що мушу трохи проходитись. На прохід у двір ви мене не пускаєте, одже я хоч по хаті. Чудесна хатинка і оригінальна в ній будова! Правда!

Жандармові злипались старі, змучені очі, але він хитав головою і старався хіхікати.

Хіхікай, хіхікай, побачимо, чия візьме? Він мене руйнував, але він же мені й надавав сил. Ненавість, як і любов, давно вже сказано, рідні сестри і як одна, так і друга можуть щось дати. Я це побачив ясно тільки тоді. Моя ненавість була більша, ніж найжагучіша любов. Я чув кроки «калмика», як він ще важко й по-старечому вступав на сходи. Голос його я розпізнавав на пероні, коли він говорив до кого-небудь. На лице його я не міг дивитись без сладострасного, болючого пароксизму злости. Иноді годинами я сидів і чадно марив про те, як я наступаю йому на горло ногою і з гидкого роздутого лиця його помалу видавлюється синій язик.

Я вже почав навіть скучати за ним, як він чогось довго удень не приходив.

І все те робилось мовчки й непомітно для чужого ока. Чи то мені так тільки здавалось? Та й кому би то було видно? Степанюкові? Він був занятий своїм жолудком та, мабуть, і звик уже до таких історій. Офіцер? З ним ішла у мене комідія допитів, він знав тільки мої «показанія».

А більше я ніяких людей не бачив.

Раз по півночі я ходив по «ямі». Жандарм спав. Як я не стукав, як не кашляв, він рішуче й безсило спав.

Я взяв склянку й стукнув нею об карафку. Жандарм тільки зробив невеличкий рух і ще дужче засопів носом. Голова його, як звичайно, лежала на поручні канапи, а руки стомлено звисли вздовж тіла.

А, стара гидота? Ти спиш! Ні, ти не спатимеш. Ми не спатимемо.

- Слухайте, вахмістре! - підійшов я до нього й злегка штовхнув рукою в плече. Він повернувся, але прокинутись не міг.

От узять схопить руками за горло і душить, душить до раювання, до крику щастя! А потім утекти...

І раптом я весь замер: та як я не подумав про це до цього часу! Утекти. Розуміється. Ключі від камери у нього в кешені: задушить, витягнуть ключі, одімкнути й тихенько вийти на сходи, знов замкнувши двері. А там... Просто йти на пограничну лінію! Хай вбиває погранична сторожа, але ліпше смерть у чистім полі, під любовними зорями, в напруженню і щастю боротьби, ніж у «жовтому домику».

Ні, душити не можна. Я був занадто слабий. Він міг підняти крик і все пропало. Треба обдумати.

Я вже боявся його розбудити. Треба обдумати.

Я обережно ліг на ліжко і став міркувати. Зробити петлю, кинути йому на шию і зразу сильно затягнути. Але як закинути на шию? Голова лежить на поручні й не пустить до шиї. Я шарпну і йому затягне тільки ніс або рота.

- Хе-хе-хе! Не спиться? - раптом зачулось з канапи.

Я аж сів на ліжку. Невже він догадався?

Ні, по виразу лиця нічого непомітно. Але лице вже не таке сонне. Е, це неможливо! Він буде висиплятися і не спатиме тоді, коли потрібно! Треба инакше!

І от почалась гарячкова потайна гра у мене. Я хотів його вимучити так, щоб він спав, як убитий. Я хотів підбадьорити його і для того удавав, що приходить мій кінець. Це,