т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.
І очі так само заплющені, маленькі та глибокі. І так же змучені бували, і теж, бувало, кротка, тужна втома лежала на них і жалко було будить тата.
Я навшпиньках, боячись загомоніти, одійшов до свого ліжка і сів. Я чув, що я вже не можу взяти карафку й замахнутись ще раз. Через що - я не знав і не думав. Я не міг думати: на мене раптом найшла надзвичайна, обезсилююча втома. Пам’ятаю, очам стало тепло, руки й ноги обм’якли, голова стала хилитись набік. Я ліг і перший раз за весь час почув себе зручно й затишно на жорсткій койці. Тепло з очей пройшло в груди, в мозок. Чудний спокій, сумний, миротворчий найшов на мене, неначе я виконав щось дуже трудне і важне.
А через якусь хвилину непомітно прийшов давно забутий сон і я вперше в цій ямі заснув затишним, теплим, дитинячим сном.
________
Ми проспали до самого ранку. Нас розбудив Степанюк, який прийшов з наказом вести мене на поїзд: прибула телеграма з Київа - везти мене негайно туди.
Мінасов був вражений: і тим, що ми спали, і телеграмою. Але ще більше він вразився, коли я виняв свого чорного годинника і, подаючи йому, без насмішки сказав:
- Нате для вашого сина. Він любить такі вещички... Беріть, беріть!..
Не знаю, чи взяв він, чи ні, а я годинника поклав на стіл і хутко вийшов з камери.
ЧЕКАННЯ
Пізно вранці, як сонце ставатиме на косарський обід, архирей має виїхати з Малих Вишеньок. Між Малими Вишеньками й Болотянкою в гаю, де кучерявляться дуплясті верби старезної, тінистої гребельки, проходить межа двох повітів.
Тут і чекають гостя: становий пристав Зеленкевич, болотнянський батюшка та поміщик з с. Великі Вишеньки Глюзінський. У болотнянського батюшки архирей зупиниться тільки на годину, щоб перепрягти коней і перемінить кучера: за Болотянкою є круча, з якої пристав не може доручити везти його преосвященство будлі кому, для цього запрошено спеціяльного візника. А в Великих Вишеньках зупиниться у пана Глюзінського на довший час.
Кроків з п’ятдесят від греблі, на невеличкій могилі стоїть стражник Кавун і пильно дивиться у далечінь. Там, геть-геть аж попід самими Малими Вишеньками, на другій могилі, неначе муха на паляниці, ледве помітно чорніє стражник Андросюк. Тільки з’явиться карета архирея, Андросюк моментально запалює смолоскип - і телеграма готова.
Так за далеких козацьких часів передавалися грізні звістки про наближення татар.
________
Сонце помалу підбирається на косарський обід. Трудно йому, мабуть,- розчервонілося, нагрілося, пашить теплом і блиском на всі боки.
Перед бричкою Глюзінського, в позі умильної пошани мнеться співець з містечка Задрипаного, Семен Козолуп. На ньому потертий фрак, вишивана сорочка та жовті черевики з чорними латками. Він крутить у руках рудого солом’яного бриля à la panama і слухає пристава. На виснаженім, плескуватім лиці його з качиним носом написано й тривогу, й самовпевненість, і навіть вибачливу насмішку.
Пристав і батюшка хвилюються. Батюшка - неспокійно, тоскно, з виразом людини, яку ловлять; пристав - заклопотано й весело, як чоловік, що сам ловить. На ньому все блиска й горить: ґудзики, погони, білий, як сніг полюсів, кітель, червоні, соковиті губи, циганські очі з синіми баньками, ляковані чоботи. Він уже все оглядів і провірив: греблю направлено, дорогу вирівняно, а по боках, як наказував, повтикувано молоді деревця. Фасонисто і немов справжні деревця. Нагорода мусить бути обов’язково.
От тільки цей архаровець - Козолуп! Звірся на нього, а він тобі такий фортель одлупить, що не то що нагороди, а світу божого не побачиш.
- Слухай, Козолупе, скажи ти мені щиру правду,- трохи не п’ятий раз питає Зеленкевич,- чи служив же ти у архирея? Останній раз, христом-богом, як чоловіка, прошу, говори ж, сукин син, по-правді: служив?
Козолуп стиснув одним плечем, посміхається й покірно одповідає:
- Служив, вашескородіє...
- За кучера?
- Так точно, за кучера.
Розмова ведеться навіть в тім самім порядку, але батюшка слухає її з напруженням і турботою. В каштановій натопірченій рясі, насиченій густим духом нафталіну, та з замореним лицем і тоскними очима, він похожий на засиджену квочку.
- А як же ти в півчих опинився.?
- А по случаю восхітітєльного голосу, вашескородіє...
Тут Козолуп рішуче переклада з одної руки в другу «панамський» бриль і, маючи покласти кінець всяким сумнівам та малодушію, одверто й гаряче говорить:
- Дозвольте із’ясниться, вашескородіє! Скажу вам как подобаєть правді. На пєвческоє заняття я перейшов, када говорить по справедливості, просто как воно образованноє й льогкоє. А весь мій тембер, вашескородіє, в кучерськім дєлі. Їй-богу, вашескородіє! Пущай це необразованість, а я вам прямо признаюся і більше нічево. І не стидюсь, ну, що ж, хто до чого способний. Скажу так, вашескородіє...- звиніть тольки, батюшка, за глупі слова мої,- нехай мені скажуть: «будь ти, Козолуп, за первого тенора у архирейськім хорі або за кучера у послєднього поміщика», так от, накажи мене бог, візьму кучера! Їй-богу!..
І Козолуп, немов сам собі дивуючись, стискує плечима й посміхається.
- Артист, виходить,- кива на нього батюшці Зеленкевич.- Так чого ж ти не служиш за кучера?..
- По слабості спиртних напитків, вашескородіє,- винувато зідхає й потуплюється Козолуп.- Не можу на пункті вдержаться. У мене пункт - полкварти, вашескородіє. Как удержусь - давайте віз пуху, на кур’єрських провезу і пушинки не розгублю. Ну, как перейшов за пункт - годі, злізай з некипажа. Тільки ви не сумнівайтесь, вашескородіє, за сьогодняшній день. Довезу он як! Не за деньгами стало, вашескородіє. П’ять рублів, понятно, тоже пішки не ходять, ну, тільки ж... Давно вожжі в руках не держав, їй-богу! Голову, вашескородіє, даю, що в благополучності все буде. Вірте совісті...
Пристав все ще вагається.
- Чорта мені з твоєї голови. Завезеш кудись у
