т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

Я одсунувсь до ліжка і ліг.

- Спатки схотілось? Ну спіть, спіть… - добродушно згодився жандарм.

Я нічого йому не одповів і заплющив очі. До станції підходив поїзд. Койка моя дрібно струсилась підо мною, на пероні чувся гамір, біготня, крики. Можливо, що в цьому поїзді приїхав хто-небудь з своїх. Він має вигляд строгого, чепурного німця і солідно йде за носильщиком, який несе його міцний і дорогий куфер. Він і не знає, що над головою його лежить такий же «чужоземець». А якби знав, то що?.. Через годину він летітиме туди, куди мене повезуть. А коли вони мене повезуть?

Я розплющив очі й подивився на жандарма. Він сидів проти мене на канапі й мовчки, чудним поглядом дивився мені в лице.

Я знов заплющився. Цікаво, чи довго він так дивитиметься? І що він хоче тим дурним своїм поглядом добитись? Прошу, прошу,- дивись хоч всю ніч! Тільки чорта з два ти чогось доб’єшся від мене. Днів через три-чотири мене одвезуть у Київ і твоє старе, чорне од злости, серце так і не потішиться.

У Київі, розуміється, зараз у тюрму. «Женскій уголовний коридор, мужской корпус», маленькі камери, спів вечірний, тужний, рідний; обличчя в «вовчках», дорогі та близькі.

Я знов зиркнув на «калмика». Він так само не зводив з мене упертого, чудного погляду.

Що він мене гіпнотизує, чи що старий катюга? Чого він хоче, стерво калмицьке?

А в тім, прощу,- дивись, дивись!

Я посміхнувся. Посміхнувся і жандарм, тягучою, тонкою й хитрою посмішкою.

І проти волі, з злістю, я почув, як по мені пройшов несвідомий, тоскно-хвилюючий страх.

Що за легкодухість? Чого? Що він мені може зробити тим наївним поглядом? Хай собі дивиться.

Я рішуче повернувся до Мінасова спиною й постановив заснути. Я стомлений, мені треба спочинути і тоді я буду міцнішим, спокійнішим, я сміятимусь з злобного дідка.

Гомін на станції стих. Дзвеніло тільки на телеграфі та десь дуже далеко і, наче хтось калошами по паркету, човгав паровоз.

Яка може бути година? Не більше семи-восьми. Тепер саме треба спати, в таку пору «він» не посміє мені нічого зробити.

А як візьме та накриє мене чим-небудь, щоб не чути було мого крику, і почне робити, що хоче? Од тої ненависти божевільної, жагучої, що стоїть в його очах, усього можна сподіватись. Раз він рішив не спати всю ніч, сидіти, не рухаючись, і не зводити з мене очей,- сила ненависти його мусить бути велика.

І тут же я помітив, що страшенно хочу спати. До цього часу не хотілось зовсім, а тепер так і мутило мозок.

Я й не зчувся, як заснув.

Скільки спав - я не знаю. Але, пам’ятаю, прокинувсь не сам собою, а наче мене хтось тривожно і жалібно будив, наче скоїлось щось непоправиме коло мене і хтось ридав над тим.

Я хутко розплющив очі. І зараз же зачув, як хтось позаду тихо схлипував і щось шепотів. Я, зціпивши зуби й боячись зробити найменший шум, став помалу повертати голову. Серце мені билось з такою силою, що страшно було, чи не чути його стуку.

Ось кругла стеля з жовтим кружалком від лямпи... Шепіт так само переривається старечим схлипуванням і чути:

- По веліцєй милості твоєй і по множеству щедрот твоїх... Яко раб... Прости і сохрани його...

Ліжко моє раптом рипнуло. Я замер в своїй позі з неприродно викрученою назад головою, але ждав, що буде.

Шепотіння на хвилину стихло й потім знову почулось.

- Взбранной воеводє победітельная...

Я зробив рішучий рух і повернув голову зовсім назад.

- Хе-хе-хе-хе!..- раптом розсипався по хаті насмішкуватий, злорадісний сміх. А прямо перед моїм лицем було лице Мінасова. Він стояв на колінях, спиною до мене, але з поверненою у мій бік головою.

Він сміявся, як чоловік, котрий ловко піддурив і радів з того в лице піддуреному.

- Розбудив я вас? Га? Хе-хе-хе! Молився, знаєте, та сокрушався о гріхах. Заплакав трошки. Думав, не почуєте, а ви почули. Дуже вже гірко плакав... За сина молився... хе-хе-хе!. Звиніть, що побезпокоїв. Не буду більше, не буду... От устану даже, спіть спокійно, спіть..

Він устав і сів на канапу, сміючись та поглядаючи на мене. А мені здавалось, що він тим поглядом хоче дізнатись, чи я вірю його сміхові. І чим більше він бачив, що я не вірю, тим злобніші ставали його очі.

Я одвернувся і знову ліг так само. Але заснути я вже більше не міг. Спочатку від того, що мені було чогось сумно. Сумно та й годі. І сум той в’язався з недавнім шепотом і хлипанням. Чого? Що за сантиментальність ідіотська?! Чи можна сумувати над сльозами крокодила, який жаліє, що втікла йому з пащі здобич? А ну, встань бо та ще обніми його та приголуб і пожалій. А він тебе за це постарається швидше до «жовтого домику» довести.

Але сум не відходив він мого ліжка. Навкруги стояла мертва тиша. Мабуть, була друга або третя година ночи, той час, коли навіть телеграфісти сплять, схиливши голови над апаратами.

Жандарм не рушився. Я теж. Десь із тиші ночи долітали рівномірні звуки - то, певно, працював якийсь завод.

Жандарм устав, підійшов до столу і дуже стукнув склянкою об карафку.

Я швидко повернувся.

- Ах, звиніть, я знов розбудив вас... Нечаяно стукнув. Спіть, спіть...

А очі уперто й важко дивились на мене.

Я зрозумів, що він уже не дасть мені спати.

Дійсно, до самого ранку він то стукав склянкою, то кашляв, чхав, ходив по хаті.

Спочатку я ворушився, але потім почав хропти. Він стука, а я хроплю.

Але, здається, він не вірив моєму хропінню, бо частенько сміявся й прохав вибачення за шум.

О шестій рано прийшов Степанюк. Не повертаючись, я чув, як Мінасов показував на мене і щось шепотів.

________

Почався кошмарний, страшний час. Мінасов не давав мені вночі спати стуком. А вдень неодмінно що дві години заходив і теж будив, ніби за якоюсь справою. Голова моя була весь час гаряча