т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

Коли піднялись на саму гору, по хмарах розлилася легка, ніжна, рожева фарба. То десь зійшло сонце. На набухлих, мокрих вітах голих дерев з весняним, особливим писком пурхали якісь птички з довгими хвостами. Ці хвости хилитались то вгору, то вниз, наче птички от-от мали попадать з дерев.

Вітер зробився немов м’якше й ніжніше. Хотілось умитися соковитою росою, яка лежала на торішній жовтій і густій, як гриви буланих коней, траві.

- Смірно! - крикнув Сидоркевич. Наближалося місце, куди вони йшли.

Високий чи зачув щось нове в голосі поручика, чи просто знепокоєний криком, підвів голову, зупинився й несподівано голосно й хрипло спитав:

- Ще далеко?

Але йому ніхто не одповів. Єфрейтор Заборний, що йшов поруч з ним, злякано схопив його за руку й потягнув уперед. Але сам не будучи певним, чи так зробив, чи ні, озирнувся з боязким питанням на лиці до офіцера. Сидоркевич, ніби не помітивши озирання єфрейтора, одвернувся. Високий же знов віднісся до всього того байдуже.

Рожева фарба лягала на небо сміліше й густіше. Хмари немов теж скинули з себе нічну сонливість і рухались бадьоро. Земля скрізь була чорна, насичена вільгістю і тут так само, як і в полі липла великими шматками до чобіт, так що приходилось иноді зупинятись і зчищати її з ніг. Високий теж ставав і зчищав. І коли він це робив, салдати старались не дивитись на нього й на себе. Вони мовчки стояли і, потупивши очі в землю, терпляче чекали.

Сидоркевичу теж було тяжко дивитись на нього і він в такі мінути виймав цигарку й старанно закурював її.

Серед рідких дерев і кущів заясніла попереду лощина. Там видно було людей і прив’язаних до дерев коней. Недалеко стояв чийсь екіпаж.

Салдати без команди ще більш підрівнялись, «сомкнулись» і скоса поглядали на офіцера, ловлячи очима кожний його рух. Так добрі коні водять вухами вбік строгого кучера, хапаючи найменший звук від його.

Фельдфебель Кирпа дрібненьким підтюпцем підбіг до Сидоркевича і щось запитливо прошепотів до нього. Салдати всі скосили на них очі.

Тільки «вольні» нічого не помічали і йшли з похиленими головами. Очутились вони лиш тоді, як зачулась команда «стой!». Високий раптово підняв голову. Просто перед ними, на фоні рожевого неба, на другому боці лощини чіткими, й чорними лініями вирізувалась шибениця похожа на букву Т. А кроків за п’ять від неї стояла купка людей, воєнних і штатських, між якими кидалась в очі ряса священика.

Менший вмить глухо замичав і забився в руках салдатів. Салдати зблідли, але держали його міцно й стривоженими, напруженими очима подивлялись на поручика.

Приказ був вести першим «нижчого». Сидоркевич хитнув фельдфебелю і той чудним голосом, якого ніколи Сидоркевич не чув у нього, звелів салдатам вести звязаного «вольного».

Він не хотів іти, цей «вольний». Тоді його взяли на руки і понесли, стараючись не дати йому бити ногами по головах.

Сидоркевич одвернувся. Він два рази був уже на вішанню, але не міг призвичаїтись. Йому ставало млосно, коліна підгинались і він міг би впасти, якби не одвертався.

Роблячи вигляд, що він слідкує за другим арештантом, офіцер повернувся спиною до шибениці. Деякі з салдатів дивились у землю і стояли так непорушно, що якби їм поставити на голови посуд з водою, вони б її не схлюпнули. Але декотрі дивились у той бік, куди понесли меншого. І по лицях цих салдатів, як у дзеркалі, Сидоркевич міг бачити, що там робилося.

Він перевів очі на високого. Цей стояв з похиленою головою. Капелюх його був пом’ятий і в грязюці, очевидно, по дорозі упав десь з голови. Комір пальта в’яло облягав сірі неголені щоки. Між щетиною виднілись маленькі прищики на щоках. Губи часом ворушились, неначе він жував щось. Йноді він якось судорожно підводив голову, хутко, на один мент, як діти в темну хату, зиркав у бік шибениці і знов похнюплювався ще нижче. Значить, знав він, що діється з товаришем, що має діятися з ним?

Салдати, що дивилися, вмить якось вирівнялись. В очах їх Сидоркевич побачив той жах і млосність, що була у нього перший раз. У ефрейтора Заборного одвисла нижня губа і ніс став такий білий, що Сидоркевичу стало страшно. Раптом Заборний хитнувся і, пустивши з рук рушницю, криво упав на землю. До нього підбігли товариші й одтягли його вбік, злякано поглядаючи на начальника.

Високий тупим, затуманеним поглядом подивився на Заборного, на салдатів і зупинився на Сидоркевичові. І йому яскраво кинулось в очі мертвенність його лиця. Це не було лице живої людини. Очі не були живими очима, вони нічого не бачили, вони помирали вже по дорозі, може вже в тюрмі почали мерти.

Високий помалу повернув голову туди, куди так витягнуто, з блідими лицями, нестримно дивились салдати.

І Сидоркевич побачив, що мертві очі немов наткнулись на вогонь. Вони поширились, страшно блиснули, голова шарпнулась назад, ніби хто штовхнув її долонею в лоб.

Офіцер інстинктивно вхопився рукою за кобур револьвера.

Але високий тільки ступив один крок назад, потім вперед, повів навкруги напів безумними очима і несподівано широко позіхнув. Плечі його струснулись від дрожи,- холоду чи чого иншого. І він знов стомлено похнюпився.

Він стояв тепер попереду всіх з похиленою головою й покірно чекав своєї черги.

Сидоркевич одважився й озирнувся. На шибениці висіло коротке тіло «вольного». Рот був так само зав’язаний. На одній нозі чомусь не було черевика і біла непорушна висяча карпетка над землею робила морозяче вражіння. Коло його ніг щось хутко перебирав руками чоловік у червоній сорочці. Що він робив, Сидоркевич не встиг розібрати. Недалеко од чоловіка стояла купка з прокурора, жандарського полковника і священика. Цей стояв спиною і похожий був на стару даму в чорному пенюарі.

Сидоркевич почув, як йому стало душно і холодний піт тяжко виступив під козирком картуза. Він поспішно одвернувся до високого.

І раптом його вразила якась ніби зміна в лиці арештанта. Сірі товсті щоки стали немов твердішими, губи розкрилися, очі дивились з новим, незрозумілим Сидоркевичу, непокійним виразом. Вони напрямлені кудись у бік шибениці, але не на саму її,- видно це було. Офіцер повернувся в ту сторону. І перед ним розгорнулася картина, яку він досі не помічав. Геть-геть на обрію, внизу, за