т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

чоловіки? Не поможе. Сути, розумієш, сути не викоренить з неї, духа ворожости, злочинности, нещирости. Чи віддасться вона, чи ні, не в тому річ. Не в факті, а в настроях, в несвободі наших відносин. От де тріщина! От що я хочу знищить.

Я не знав, що сказати. Мені в той мент навіть здалося, що це, дійсно, найкращий спосіб. Але в чому ж моя поміч могла бути?

- Твоя поміч?

Яким трохи зам’явся.

- Бачиш... Твоя поміч ось в чому... Я це зробив би й раніше та... Розумієш, я хочу так зробить. Я удам, що виїжджаю на місяць в Москву. І ніби виїду. Я вже так устроїв, що посилатиму в Москву листи, а звідти їх пересилатимуть Ліні. А сам, розумієш, житиму тут. Коли мене не буде, їй легше буде зробити. Ну, от... А ти... Я хотів би жити з тобою... Мені самому тепер трудно. Погано сплю і, взагалі, знаєш, якось лучче. А ти б ходив до Ліни і дивився. Шпиком був би, ха!.. Розумієш? І якби, значить, щось там у них... ти був би свідком, що я все знав... Словом, так сказать, більш моральна, розумієш, поміч? Га?.. Можеш?

Роль шпика мене кольнула, але я нічого не сказав і згодився. Яким навіть не подякував і не виявив особливого задоволення, у нього ні на хвилину не було сумніву, що я одмовлюсь.

Після цього якось одразу затих. Підняття його впало, лице стало стомленим, млявим, очі весь час задумувались. Підібравши брови догори, він дивився в світло лямпи і, здавалось, мовчки з чогось дивувався.

 

________

 

 

На другий день ми наняли мені кімнату. Це був невеличкий покій з ліжком і канапкою. На ліжку мав спати я, а Яким, як менший ростом, на канапці.

В той же день я й переїхав. Ліна мене умовляла лишитись у них ще кілька днів, але я подякував і одмовився. Одмовився, не дивлячись на те, що вона дивилась на мене поглядом трошки довшим, ніж то треба. Чи то мені так уже здавалося тоді? Дуже може буть. Мені тоді ввижалося в ній багато такого, чого напевне в ній не було. Так, наприклад, стискаючи її руку, я почував, що вона дуже міцно одповідає. Дивлячись на її посмішку, я думав що вона занадто привітно посміхається. Кожний її рух викликав у мені щось грішне, хвилююче і разом з тим глибоко соромляче й дратуюче.

Тому я з щирою рішучістю одмовився лишитись у них ще на кілька днів. Але через те ж саме - завдання, яке поклав на мене Яким, було для мене ще тяжче.

Але що було робити? Сказати все Якимові? Сказати про те, як вона лукаво посміхалась до мене з балкону й промовчала про це перед ним, своїм нареченим і мужем?

Я рішив сумлінно виконати свою роль і одійти від них: бог з ними, хай сами будують свій будинок,- я не можу мати в йому місця.

Яким «виїхав у Москву». Ми його провожали на вокзалі, махали йому капелюхами й хусточками, а він з білетом до першої станції в кешені одповідав нам. З нами був і Калмиков. Ця парикмахерська модель в офіцерському мундирі викликала в мені таку ненависть, що я весь час бліднів і старався не дивитись на нього. А Яким ще поцілувався з ним!

Того ж вечора ми сиділи у мене в хатинці й пили чай. На столі стояв зеленявий самовар з нежиттю й одбитими вухами. Вугілля з його падало у воду й шипіло; склянки були череваті й матові від старости, ковбаса тверда й висхла, як стара дівка. Але нам було весело. Яким згадував студентські часи і «приставляв» професорів, партійних товаришів, педелів.

Спати лягли ми пізно. Але погасивши лямпу, лежали в постелях і говорили, до самого ранку. Говорили про все, що випадково приходило в голову, тільки про те, що невилазно сиділо там у кожного, мовчали. Та й що говорити? Сказано все. Тепер треба чекати й дивитись.

І ми стали чекати. На другий же день по «виїзді» Якима я пішов увечері до Ліни. Мені не хотілось іти, але я бачив, що Яким чекає цього від мене і мусів скоритись.

Ліна була сама. Очевидно, вона ждала, що я прийду, бо зараз же запитала, чому я запізнився. Я аж здивувався,- неначе ми умовлялись, що я прийду. Але все-таки її питання скаламутило мою кров, мої думки, мої наміри. Не було сумніву, що вона чекала мене, бо знов зачіска була свіжа і на підборіддю біліла пудра. І було таке щось напереможне, ваблюче в ній, в цій пудрі, в м’яких жіночих лініях її тіла, в яскраво-червоних вохких губах, що я виразно почував, як п’яніють мені очі.

Ми весь час говорили про Якима, ми не одривались від його, хвалили його, любувались з його, ми найвипередки одшукували в йому найкращі риси, ідейність, естетичний смак, талановитість. Тут же ми рішили послати йому картку на якій вона написала: «Уже скучила за тобою. Ти завіз з собою весь зміст мого життя. Пиши, швидше вертай хоч трохи мені мене».

Коли я відходив, прислуга вже спала і Ліна сама одчиняла мені двері. Знімаючи ланцюжок, вона зачепила рукою за мою руку, і я проти волі,- сам не знаю, як - взяв її пальці, міцно стиснув і підніс до уст. Вона не одірвала їх, а тільки поволі потягнула й прошепотіла:

- Не треба...

Коли я вийшов на вулицю, дихнув свіжим духом весняної чистої ночи, мені стало безмірно тужно. Стало жалко і тої женщини, що лишилась там за дверима, і Якима, що ждав мене, і себе, який так подло, так мерзотно «помагав» йому.

Я тяжко поволікся додому. Яким, дійсно, ждав мене. Він купив собі насіння і, лежачи на канапі, лускав його. Навкруги купами валялись сіренькі лушпайки, похожі на стоног.

Підходячи до свого дому, я думав, що Яким зразу все побачить по мені і не треба буде брехати. Але коли я почав говорити, то сам собі дивувався, як природньо й ловко брехав. Ліна була стомлена, скучна, весь час говорила про нього, Якима і, видно, розлука на неї вплинула дуже тяжко. Так що, здається, це буде найкращим ліком проти її