т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

Мені лишалося дивитись тільки на Антонину Серафимівну. Але й тут було мало заспокоюючого. Оскільки чоловік її був обглажений, закруглений і імпонуюче спокійний, настільки вона була кострубата, неспокійно-жвава й без причини рухлива. Ця дама вся складалась з безглуздих ліній і виступів; стан був десь на колінях, голова без потреби велика, щоки худорляві, а губи товсті. На носі для чогось пенсне, на шиї англійський комірчик. Вона робила вражіння повітки, куди наскладали без ладу всяких старих, різноманітних річей.

Я встав і одійшов до вікна. На подвір’ї стояв дворник і, поставивши ногу на перекинуте відро, чистив чоботи.

А в кутку Ліна й Яким співали дует.

________

Нарешті ми вийшли. Сонце було вже в вечірній задумі. Шибки горіли нестерпним оранжевим вогнем. Лиця прохожих були теж оранжеві. Небо погустішало і присунулось нижче. На землю обережно спадав теплий, пахучий вітер.

Ми взяли чотири візники. Сидір Іванович спочатку хотів взяти три: його пробували переконати, що три мало, але він серйозно й докладно розбив всі аргументи і довів, що три візники коштуватимуть дешевше ніж чотири. І, якби хоч один візник згодився везти по три чоловіка,- так би й вийшло. Але ні один не хотів цього, і тому Сидір Іванович мусів скоритися необхідності. Але, коли візники заправили «скажені» (як висловилась Антонина Серафимівна) ціни,- Сидір Іванович уже не міг скоритись. Він не захвилювався, не сплескував руками, як його дружина, а поважно й безстрасно, немов виправляючи зшитки учеників, почав торгуватися.

Круг нас уже зібрались аматори вуличних дебатів і подій, а знизу вулиці поспішно йшов поліцай. Тоді Яким і Сергій Іванович вмішались і покінчили справу.

Але поки це сталось, офіцер-красунь посадив Ліну на візника й поїхав. Ми помітили це тільки тоді, як наперед нас продзвенів її голос. Вона з усиллям озиралась до нас і кивала Якимові з одчаєм в очах. Тоді Яким пихнув одного з візників кулаком у зад, схопив мене за руку, посадив і ми поїхали.

Я корився всьому мовчки: і дебатам з візниками і цікавості прохожих і поводженню Якима. Мене займало щось инше. Коли я вийшов на вулицю і глянув на небо, на залиті сонцем вершки дерев, на палаючі вікна - я помітив, що в природі сталась якась зміна. Це було вже не та природа, яку я лишив, вступаючи на ґанок жовтенького домику. І дерева, і небо, і домик, і сонце все було те саме, але не таке. Вони стали простіші, старші, звичайніші. Фарби стали блідіші, потертіші, лінії виразніші. Так буває, як дивишся на фотографії якийсь краєвид, а потім глянеш простим оком. І від цього чи від чого иншого я почув себе раптом самотним, стало скучно і пусто. Їхати не хотілось на Дніпро, але й додому не тягнуло, горище здавалось таким брудним, глупим.

Раптом Яким сильно обняв мене за стан, притулив до себе і трохи ніяково, з здержаною радістю запитав:

- Ну, поете, що скажеш про це? Га?

Мені для якогось чорта забилось серде. Я знав, що він говорив, але спитав:

- Про що саме?

- Про Антонину Серафимівну. Правда чудесна жінка?

Я проти волі глянув скоса в лице Якима. Чи від сонця, чи чого иншого, воно здалося мені таким сміючим і лукавим, що я поспішив перевести погляд на синю, полинялу спину візника,

- Чого ж ти не одповідаеш? Та що з тобою? Чого ти такий?

- Мені голова заболіла,- сказав я і навіть приклав руку до лоба.

Він повірив, але не зрозумів мене: в такому стані, як був він, звичайно, ніяких болів не розуміють.

- Пройде на Дніпрі.

Я нічого не одповів. Якимові не сиділось. Він весь час перехилявся і з-за спини візника дивився вперед, де їхали красунь-офіцер і Ліна.

Потім знов повернувся до мене, обняв і почав говорити про те, про що йому, видно, весь час хотілось зо мною говорити.

Почав він з попередження, щоб я не дивувався його поводженню за останній час; в його життю сталась одна дуже важна подія. А саме: він розпочав будувати свій «будинок».

- Ти пам’ятаєш, ми раз з тобою говорили про це?

Я мовчки хитнув головою, неодривно держачи очі на табличці з таксою цін.

Так от співробітником в цьому будуванні є Ліна. Це чудова дівчина, це натура така, які родяться раз в століття.

Разом з сміливістю, одважністю, силою волі у неї стільки ще дитячої ніжности, безпорадности що зворушує аж до сліз.

Я штовхнув візника і сказав їхати швидше.

Візник байдуже покрутив над конячинкою батогом, а Яким заговорив далі.

Родичі її теж чудові люде. Брат - людина поважна, інтелігентна. Вважає себе марксистом, колись навіть видав за кордоном есдеківську брошурку і промовляв на мітингах. Тепер він трохи притаївся, але це цілком зрозуміло. У всякому разі це чоловік щиро ідейний, поступовий, без міщанських забобонів.

І він - Яким, і Ліна сподіваються від його піддержки й допомоги в будуванні будинку. Єдине, що можна б закинути Сидору Івановичу, це те, що він дуже багато пише. Він пише вірші, драми, повісті, оповідання, наукові статті, романси, популярні брошури, псалми, байки, оди, афоризми. Але й це б не така ще біда, коли б їх можна було не читати. А то треба читати, читання ж його віршів дуже багато сил однімає. Прочитавши сотню-другу рядків його поем, чоловік себе почуває так, ніби об’ївся гливким хлібом.

Але коли Ліна буде жити з ним - з Якимом, це можна буде якось урегулювати.

Я знов пихнув візника: цей ідіот думав, що може нас везти, як молоко; візник знов покрутив батіжком, навіть не повернувшись до мене.

Антонина Серафимівна теж прекрасна жінка. Вона, правда, трохи зловживає самоаналізом. На її думку, дійсно інтелігентний чоловік мусить мати розвинені чуття самоаналізу. Без цього не може бути дійсної етики. Ну, це хто його зна. Це філософське питання і досить складне, але річ в тім, що Антонина Серафимівна жінка ідейна й розуміє вагу свідомого будування свого щастя. Це найголовніше.

Другий брат - хлопчина не дуже серйозний, але милий і товариський. Крім того артилерист, а там народ усе більш-менш освічений.

Вони всі знають його