т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

Розуміється, мені трудно було щось бачити. Приходить Яким. А, Яким, милий, любий Яким! А чого ж вона все-таки посміхається завжди? Чого щось лукаве є в тій посмішці ніжних, чітко вирисованих уст? Немов вона щось знає про мене.

Яким щось говорить. Так-так, звичайно, треба піти. А, головне, коли я одходив углиб вулиці і раптом озирався, чому я завжди бачив, що вона провожає мене очима? Чого?

- Чуєш ти, поете?

Я розплющую очі. Яким стоїть у дірці й дивиться на мене; звичайно, очі у Якима насмішкуваті і тверді. Але тепер вони м’які та теплі.

- Ти чуєш, що я тобі кажу?

- Вибачай, я задумався...

Яким знов щось говорить. Я слухаю й одповідаю. З Дніпра несуться гудки пароходів, з гір пливуть хвилі церковного дзвону, сонце і вітер цілують лице. Хочеться схопитись, вистрибнуть на покрівлю й закричати дико та радісно, голосніше за гудки, за дзвін, за грохіт грому.

Я п’яними очима дивлюсь на Якима і лукаво про себе сміюся; а він нічого не знає. Нехай.

________

Але зрештою, я дещо помітив, а саме: Яким таки, здається, догадався, що зі мною.

І ось по чому я помітив.

Раз він прийшов до мене ввечері. Я тільки-що вернувся з-під балкона. Я був рішив неодмінно їй сьогодня уклонитись. Що б там не було, я рішив уклонитись. Що, справді, за дурниці? Візьму і поклонюся. Не нахабно, не боязко, а просто й ласкаво, як своїй давній знайомій.

Я не вклонився. Вона стояла, упершись ліктями на балкон, і дивилась униз. Сонце заходило і прощальним полум’ям зачіпало її голову. А внизу було вже сіро. Я пройшов раз, ще раз - не вклонився, а тільки трохи не задихнувся, так мені билося серце. Коли йшов третій раз, то був червоніший од сонця і вуха мої горіли, як лихтарі вночі у звожчиків. На балкон я вже не дивився.

Дома ж у гамаку мені стало соромно і сумно. А тут ще сходив місяць і Дніпро так таємно, так сумовито блистів унизу. До мене ледве чутно долітали від його пісні і в матовому сріблі його хвиль рухались жовті вогники човнів. То компанії молоди їхали на острови варити куліш. Може й вона там буде цеї ночи?

Мені було сумно.

В цей час прийшов Яким.

Він довго стояв у дірці й дивився вниз. А я лежав. Над моєю головою була моя улюблена зірка, блакитна, рухлива, лукава. Щось вона собі там робила в тій далекій безмежності чогось вона рухалась.

І раптом почувся з дірки голос Якима:

- Василю!

Я повернув голову. Місяць був за нашою покрівлею і в сірій напівтьмі я не бачив лиця Якима. Але тон голоса був чудний.

- Що таке?

- Ти бачив коли-небудь хоч одну щасливу родину?

Питання було таке несподіване, що я не зрозумів його.

- Як то щасливу?

- «Як то щасливу». Ідіот! Не розумієш, що таке щасливу? Таку, в якій вічно плачуть, сердяться, сваряться, нудьгують. Ну?

Мене це зачепило.

- Та чекай.. Я розумію, що значить щасливий. Але хто?

Питання, дійсно, було глупе і Яким мав повне право засміятись. Але мені стало ще досадніше.

- Та сам ти ідіот. «Щасливу родину». У родині хто є?

- Та хто ж? Поліцаї, студенти, коні, собаки... З кого ж звичайно складається родина.

- Е, йди к чорту.

Яким засміявся.

- Ну? говори: бачив?

Я не одповідав, але думав: навіщо він це питає. Що за чудний тон?

- Ну, Василю?

- Та навіщо тобі?

- Я роблю статистику. Я, наприклад, ні одної не знаю щасливої. А ти?

Я пригадав усіх, що знав, і, дійсно, їх не можна було назвати щасливими. Щось було таке, що не давало права сказати це про них. Не підходило це слово. Родини як родини, а щасливі...

- Ні-ні, я щось не знаю... Та навіщо тобі ця статистика?

- Так собі...

В той вечір ми більше не говорили про це. Але днів через два чи три Яким знов несподівано запитав мене:

- Слухай, малютко, а чому ти не женишся? («Малютка» він, мабуть, виводів з слова «малювать».)

Пам’ятаю, я так почервонів, що кінці пальців були десь червоні. Слава богу, було це ввечері й мого лиця він не міг добре бачити.

Я примушено весело засміявся.

- Справді! Чого ти смієшся?

Я перестав сміятись.

- Чого ж я маю женитись?

- А чого ти маєш не женитись?

Очевидно, він щось помітив за мною. Я боявся розпитувати його про причину такої балачки й мовчав. Нехай сам договорить.

- Ну? Василю?

- А, одчепись...

- Та чого одчепись?.. «Одчепись»... Що ти дівка з села, що «одчепись»... Чому б тобі не женитись? Ну? Подумай сам. Га?

- Та чого ти причепився? Диви! «Чому не женишся». Драстуйте...

Я голосно засміявся. А тимчасом з хвилюванням чекав, що він іще скаже. Якийсь усе ж таки чудний був у нього тон, без насмішки, серйозний, навіть з жаром.

Яким стиснув плечима.

- Сміється. Їй-богу, як сільська Гапка, яка аж пищить до хлопців. «Ай, паничу, сядьте... Ай, не чіпайте мене, як не сором»...

І він до того живо передавав це, що мені так і уявилась червоненька з товстими литками сільська красуня. Я ще більше засміявся.

- Ну, вже? Скінчив? Тепер слухай. Будемо говорити без всяких сантиментів. Чому тобі не женитись. Та чекай же, Гапко! Що ти єсть? Ну, подивись на себе просто. Якийсь ідіот-поет, сидить на горищі і думає, що уже все знайшов... Знайшов, правда?

- Ні, не все...

- А-а! - з іронічним дивуванням протягнув Яким.- Не все? А що ж іще може бути ліпше за горище?

Моє хвилювання настроювало мене жартівливо.

- Ну, ще ліпше було б, якби навіть горища не було.

- Просто в небесній