т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.
Перш усього вона твердо переконана, що я її не люблю. Але їй це тепер байдуже - особисте життя мусить стояти на другому плані.
Вдруге, приїжджав з губернії жандармський підполковник робити допит товаришам-невідомим. Вони нічого знов не сказали. «Білий» тільки ввічливо попросив, щоб його не турбували, а «чорний» заявив, що коли його ще хоч раз посміють кликати на ці ідіотські допити, то він усю відповідальність за майбутнє складає з себе.
Підполковник страшенно розгнівався і присягся, що примусить їх забалакати. Звелів не давати їм прогулок, за маленький спів садовити в темний карцер і, взагалі, поводитись так, щоб можна було частіше карати їх.
- І от,- закінчила моя наречена,- я прийшла, щоб перебалакати з вами, нарешті, в-останнє. Ви маєте, товаришу, на увазі говорити з Замойченком чи ні? Я вас питаю рішуче й серйозно.
- Маю, тільки ти, будь ласка, сядь і не «викай», це - «міщанство».
Моя Поля моментально утихомирилась.
- Твоя правда, це - глупо. Я тебе питаю, можеш ти перебалакати з Замойченком? Так неможливо далі. Це з нашого боку просто... сором, ганьба. Коли ми дійсно хочемо хоч чимсь служити ділові, служити щиро, то ми повинні все зробити, що можемо, инакше ми не маємо права дивитись в очі одне одному. Це буде сором...
І так далі, і так далі. «Сором, ганьба, служити ділу й народу, ідеали» - старесенькі, заялозені словечка, які ще тільки на провінції вживаються.
Але я згодився перебалакати з Замойченком. Я не хотів зайвих сварок з Полею, а крім того... Як не як, а я теж вірив і боявся цих словечок.
Згодитись, правда, я згодився, але не можу сказати, щоб дуже поспішався це робити. Це було не так просто, як здавалося Полі. Перш усього, я сам не міг піти туди, де сиділи «тайні», а це вже щось значило. По-друге, Замойченка ніяк не можна було зустріти на-одинці; а втретє, у нас не було грошей, щоб дати Замойченкові. Без грошей же вступати в балачки з ним було зайвою дурницею.
Я подумав-подумав і поділився своїми міркуваннями з Полею. (Про перше я нічого їй не говорив,- це торкалось мене одного й я мав сам рахуватись з тим.)
Поля, розуміється, зараз же скипіла. Гроші - дурниця, гроші я міг би взяти у своєї матери, у дядька, раз я «служу ділу», то не повинен нічого жаліти для того. Народ, ідеал, боротьба і т. д.
Я спокійно й резонно зауважив їй, що й вона так само могла би взяти у свого батька, дядька.
Вона нічого не сказала, крутнулась і вийшла з хати. В той же вечір вона чогось поїхала в губернію і пробула там днів зо два.
Майже в таку саму пору, як і тоді, вона знов появилась у мене в хаті і мовчки, з гордістю поклала мені на стіл п’ятсот рублів.
- Де ти взяла? - страшенно здивувався я.
- Я заставила всі свої дорогоцінності.
Я, взагалі, людина спокійна, урівноважена, я не люблю зайвого хвилювання, але тут мене так і піднесло. Ніколи, здається, в житті я так не сердився, як за той її дурнуватий, безглуздий, дитячий вчинок. Вона за п’ятсот рублів заставила дорогоцінності, які коштували може кілька тисяч! Вона заставила речі, які їй не належать,- це її придане, це речі тої сем’ї, якої вона буде членом! Вона для своєї дурної фантазії, любови до таємностів усяких грається такими серйозними річами.
Я щиро й гаряче виказав їй усе.
- А квитанція де? Де квитанція? Тобі дали квитанцію?
- Квитанція?..
Пришелепувата дівчина витягнула звідкись зім’ятий папірчик і подала мені з тим же дурнуватим, здивованим виразом лиця, з яким слухала моє обурення. Вона гадала десь, що я преклонюсь перед її надзвичайною дотепністю!
- Я завтра ж поїду і викуплю назад усі речі,- сказав я твердо і рішуче поклав гроші в кешеню.
Але, певно, я трохи переборщив. Еманципантки не люблять, коли мужчина показує, що має владу над ними. Вони люблять, щоб їх держали в модерних і рівноправних рукавицях. Признаюсь, захопився.
Але ж дивіться, як вона повернула усе те.
- Дай сюди гроші - раптом стрибнула до мене.- Як ти смієш брати їх собі! Ти - трус, ти - лицемір, ти... ти...
І пішла, і пішла! І в результаті вийшло, що вона образилась на мене не за те, що я показав свою владу, але за те, що я егоїст, лицемір, боягуз, що я особисті інтереси ставлю вище спільних,- народ, ідеал, боротьба, творчість і т. д.
Грюкнула дверима і зникла.
Мусів я перепрохувати дурну дівчину, каятись і навіть хвалити її вчинок. Що я мав робити? Протест мій тільки пошкодив би і їй, і мені, і спільній справі.
Щоб зовсім загладити сліди сварки, я дав слово, що в тих же днях перебалакаю з Замойченком.
________
Але перебалакати не довелось, даремно сварились. Все пішло несподіваним шляхом.
На другий день після нашого перемир’я в тюрму приїхав з губернії новий слідчий в справі «важних».
Це був поважний дід, з білою бородою і чорними бровами. Очі йому були такі молоді та гарні, так ласкаво й розумно посміхались до кожного, що Поля (яка мені описувала його) просто не вірила, щоб у жандарма було таке лице.
Він уважно розпитав Макара Авдієвича про «тайних», потім увічливо попрохав його провести до них. Вона десь про себе гадала, що то переодягнений «товариш».
Слідчого повели. На вітання його «принци» не одповідали і лежали собі на койках, немов у камері нікого не було.
Це не образило й не розсердило старого чоловіка. Обдивившись камери, він незадоволено похитав головою й зробив Макару Авдієвичу наганяй за те, що в камерах було не досить чисто й тепло. Довідавшись од розтеряного Макара Авдієвича, що арештованих не пускають на прохід, він тут же звелів неодмінно що-дня випускати їх на цілих 20 хвилин.
«Білий» не