т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

цю любов до якоїсь манії. Їй уже було мало книжечок, які виписувала од «товаришів» з губернії, дворники її не задовольняли, становище батька соромило, вона вже хотіла жертви, хотіла віддати себе всю в «іскупленіє» гріхів батьків своїх. «Народ, ідеали» вже не сходили з вуст. Я вже хоч для того старався зробити утечу, щоб дурна дівчина могла трохи очутись од гіпнозу цих людей.

 

________

 

 

Але вийшло щось инше.

Минуло вже місяців два, як «важні» сиділи разом.

Спочатку ми знали дещо про них через Замойченка, але потім їх обгорнули такою тайною, що ми ні одним оком не могли зазирнути до них.

В губернії звідкись довідались, що Замойченко розповідає всім про «государствених» і його вже не підпускали навіть у той коридор, де сиділи вони. А при потребі брали Безродного.

Натурально, Замойченка це надзвичайно образило, він присягався, що «скрутить голову тому паршивому» Безродному, подав прошенія, лаяв жандармів і «важних», але те йому мало помогло.

Ми зостались цілком одірваними од «них». Безродний мовчав, Макар Авдієвич лютував, як його запитать про «тайних», Курка і Струк були глухонімі.

Це нас непокоїло і наводило на всякі дикі гадки (джерелом яких була, звичайно, Поля). Розуміється, за все, на думку Полі, був винен тільки я. Якби я енергійніше брався до організації утечі, якби я щиріше віддавався ідеалам, народові, ділу, боротьбі, то все давно було б уже «чудесно».

Я мусів винувато мовчати або виправдуватись.

Але так тягнулось недовго.

Знов почали ходити чутки про «тайних». Звідки вони брались, хто їх пускав,- ми не могли дізнатись. Допитів «важним» не було (старий полковник їх не чіпав), поводились з ними як найпильніше і все-таки чутки знову стали пробиватись.

Але тепер в балачках було щось инше, ніж раніше. Говорили, наприклад, що «тайні» часто сваряться між собою, иноді не балакають між собою цілими днями, що вони вже не такі то й «важні».

Поля аж кипіла від обурення. Це вже робота жандармів: не можуть подоліти в чесній боротьбі і кидаються до потайних, паскудних наклепів. Для того й обгорнули їх так пильно від других людей! Це така мерзота, що, слухаючи, кров клекотить.

Я мовчав. Але мені дивно було, чого почались такі чутки. Диму без вогню не буває. І дивно також було, як могли ці люди сваритись. Здається, як-раз навпаки повинно буть, вони повинні з’єднатись як найщільніше, повинні бути одною душею, один у одного піддержку мати, а вони... Де ж їхня проповідь про солідарність?

Я мовчав, але мене надзвичайно кортіло дізнатись хоч що-небудь про «них».

І от раз я попав Безродного і витягнув дещо. Для цього я мусів тричі присягтись, що нікому не скажу, мусів ходити за ним дві години, поки він одважився… І ось що він мені оповів.

- Правда, сваряться. Та так часом сваряться що аж... жалко. Такі люди... і от так... Плохо... Не ті стали… - Він говорив з очевидним сумом і задумою. Мабуть, це його мучило.

- А чого ж вони сваряться?

Безродний високо підняв плечі і навіть зупинився.

- Господь їх святий знає!! Ну, вірите, два місяці слухаємо їх і ніяк не розберем, за що вони сваряться. Якісь там резолюції чи маніфестації... Усе якісь большаки... До чого воно, про що воно, не поймем... А вони аж піняться... та говорять, та говорять!.. А потім днів по два й не дивляться одне на одного... Той лежить і той лежить. Даєш там чай чи там обід, мовчки беруть і один одному ні слова. Аж нам дивитись жалко... Тільки ж ви, пожалуста, нікому ні слова, а то й зо служби прогонять...

Я нікому й не говорив, тільки Полі. Вона зблідла, слухаючи мене. Признаюсь, я переказав у трохи різкій формі, дуже вже мене зачепило оповідання Безродного. Дійсно, як можна так робити? Як вони не розуміють, що це ж їх самих підкопує?! Де ж їхні ідеали, боротьба і т. д.?

Я аж горів, оповідаючи те Полі.

Вона мовчала і чудно дивилась на мене. Потім якось надзвичайно посміхнулась і сказала:

- Ти, здається, радий тому?

Я радий! От і весь результат! І з усього вона побачила тільки те, що я ніби радий тому. Їхнє поводження не звернуло на себе її ласкавої уваги, а от моя «радість» зразу кинулась їй в очі.

- Мені радіти нема чого, мені сумно! - сказав я їй.

Пам’ятаю, вона нічого не промовила, попрощалась і пішла додому.

Мене взяла досада, я нічого не розумів. Правду кажучи, я занадто різко говорив про «них». Але це було цілком несвідомо, в мені просто говорила тоді моя натура, мої здорові інстинкти, які протестували без моєї волі в мені. Я не думаю, що могло кінчитись инакше, якби я тоді говорив м’якше. Поля вже котилась в певному напрямі і зупинить її було неможливо.

Але в той час я цього не знав і тому не розумів її. В той вечір я навіть жалкував і каявся, що говорив так. На другий день я хотів прохати вибачення, але Поля не виходила з своєї кімнати, удавши з себе хвору. Це був знак, що вона не хоче зо мною балакати.

Я розсердився. Добре, не хочеш - не треба, сама ж прибіжиш завтра.

Але вона не прибігла ні завтра, ні позавтра.

 

________

 

 

Прибігла вона тоді, як історія з «важними» доходила свого кінця.

Це було днів через п’ять після моєї розмови з Безродним.

Перед вечером того дня до мене заскочив Замойченко і розказав таку річ.

- Государствені подають прошення, щоб їх розсадовили.

Я аж отетерів. Як розсадовили? Чого? Навіщо?

- Не могут умєсті жить. Не нравляться. Расположенія нєту. Сьогодня там таке було!.. Брат ти мой, хуже шпани всякой. «Чорного» в темний карцур запроторили. Двері, понімаєте, сволоч, бив. Да как? Хопив табуретку та й давай гатить. «Что дєлаєте»? «Не могу сидєть разом з товаришем, давайте другу камеру». Стояв Струк. Ну, звесно, чоловєк не вдержиться, почав усовіщать, ну й сказав там щось, дак той як загне йому. Ах ти, брат ти мой! По-настоящему, по-арештантському. Струк говорить, що він аж ключі випустив з дива... От